Лиходій підійшов до Телички і звелів йому шабашити.—"Чи ти, може, й передумав уже до "дяді Васі"?— спитав, одверто глузуючи. Теличка мовчки вийняв із бокової кишені папірця — дозвіл на зброю, розгорнув і з руки дав прочитати Лиходієві, а тим часом казав:—"І май на увазі: стріляє, коли треба, просто з кишені!"—"Тю на тебе!— похопився Лиходій. — То чого ж ти голову морочиш? Та й хіба ти мені потрібен! Де Саранчук?" Теличка сказав, що, мабуть, подався в місто, раз не видно його у дворі. Хоч насправді знав, що він у двірницькій з Горпиною та її чоловіком.— "Ні, з двору він не виходив".
На гомін із будинку вийшов Вовка Погорелов. Збиралися їхати на Дніпро, в ресторан "Фантазія" обідати, то був уже зовсім готовий: в новенькій рипучій портупеї — з шаблею та пістолетом на поясі. Спитав, у чім справа. Лиходій, недбало козирнувши, сказав, що прийшли по сліду партизана-лісовика.—"Це вони на Гришу Саранчука такий наговір зводять!— встряв Теличка,— Смішно й слухати!"—"Смійся, коли тобі весело, а ми тим часом обшук зробимо". І Лиходій вже звернувся був до поліцаїв, але прапорщик Погорелов обурився: "Обшук? Та хто ж тобі дозволить? Віктор! Олег!"— гукнув у відчинене вікно будинку. А ті вже виходили, теж готові до від'їзду, з будинку на терасу. Підполковницькі погони справили враження на Лиходія: виструнчився і взяв "під козирок". Повторив і цим двом, з чим він прийшов сюди.—"А де ж він?"— спитав Погорелов у Телички. Той непевно знизав плечима. Коли б чи не до попа пішов. Бо ж, завтра мають вінчатися з учительшею, то треба заздалегідь домовитись. Вистачає в чоловіка клопоту.—"Чули?— звернувся Погорелов до Лиходія.— Може, хоч тепер бачите, яку дурницю верзете? Чого б же він сам ліз у петлю? Якби був лісовиком. Що в них там, церкви поблизу нема, що неодмінно — у Славгороді?"—"Не можу знать, пане полковнику,— відказав Лиходій.— Але ж ось живий свідок, котрий своїми очима бачив його в партизанському штабі. І не далі, як учора..."
Живий свідок Погорєлова зацікавив неабияк. Він ступив крок і сів на садовій лаві, приготувавшись, може, й до тривалої розмови. Поряд сів і ротмістр, закурили.—"Ну, а сам же ти яким чином потрапив у їхній штаб?"— спитав Погорелов у Гусака. Той став розповідати, що живе у Підгірцях по-сусідськи — через тин — з отим двором, де з самої весни розташувався їхній штаб. То за ці майже три місяці не раз бачив Саранчука в штабі. А позавчора він навіть ночував у командира загону Кандиби і вчора на поминальному обіді був, а потім на їхнє зборище в Байраці поїхав на одній тачанці з прибулим начальством. Але звідки прибуло те начальство — на жаль, він не знає. І прізвище знає тільки одного з них, котрий лишився в зв'язку з його арештом: допитував його,— Гудзій, агроном із князівської цукроварні... Але це якраз мало цікавило їх, окремі прізвища; і Погорєлова і ротмістра Боброва більше цікавила сама організація загону, кількісний склад, як озброєні. Відтак зайшла мова й про вагон зброї на полустанку — трофейні іржаві гвинтівки,— в перевезенні якої брав участь і Саранчук; і про бочку гасу — чи й не одну,— що командир загону Кандиба зобов'язав його роздобути — кров з носа! А як він категорично відмовився...— Гусак хотів і тут викласти відому вже Теличці версію про його арешт, але Погорелов, якому вже надокучив оповідач своєю тягучою розповіддю, а до того ще й неможливою російською мовою, спитав раптом: як же пощастило йому вибратися з-під арешту.—"Не май сто рублей, а май сто друзей!— осміхнувся Гусак і додав:— Хоч на цей раз і двох уповнє хватило!"— Сказав і схаменувсь, злякано зиркнув на Теличку. Але Погорелов чи то не помітив, чи, може, й помітивши, просто не надав тому значення, допитувався далі: як все ж таки сталося це — хіба не було вартового, чи "зняли"? Гусак вагався, і Лиходій прийшов йому на допомогу. Пом'якшуючи грубість самого факту свого втручання улесливою усмішкою, він зауважив, що при сторонньому кивнув на Теличку — про це не слід говорити.—"Маєте рацію". Отож, Теличка змушений був одійти геть од гурту, дуже жалкуючи з того, але врешті заспокоївши себе тим, що потім вивідає у панича Вовки, про що була розмова в його відсутності.
І прикро помиливсь. Коли за якихось хвилин десять розмову скінчили і Лиходій зі своїми людьми рушив уже з двору, а всі троє офіцерів сідали в екіпаж, не міг він не помітити разючої зміни у ставленні до нього кожного з них. Навіть Вовки. Як видно, Лиходій розповів їм і про підозрілу готовність його допомогти Гусакові, аби тільки заманити до себе у фаетон, і про погрозу йому пістолетом. І якраз Вовці припало за наказом брата одібрати в нього той пістолет.—"Раз ти не вмієш поводитися зі зброєю!"— пояснив йому старший Погорелов. Звелів нікуди з двору не відлучатися, а як прийде Саранчук, під будь-яким приводом щоб затримав до їх повернення.—"Буде зроблено!"— з перебільшеною образою і на виду і в голосі пообіцяв пригнічений Теличка. Але тільки-но затих гуркіт коліс за рогом, переконавшись, що й Лиходій зі своїми підручними доходив уже до Миколаївської і змішався з натовпом людної вулиці, він, "не зачинивши воріт, вернувся до воза і звелів Саиькові викликати з двірницької Грицька, а тоді мерщій запрягати коні у воза. Поки той порався з кіньми, розповів Грицькові про псе, що сталося допіру. Лишатися, на його думку, не можна було пі в якому разі Якщо не самі паничі віддадуть їх обох німцям у руки (оце така папська вдячність!) то Лиходій, напевно, й сам, не таячись, подбає про це
За п'ять хвилин зібралися Грицько ліг на возі, його вкрили ряденцем — на всяк випадок, мовби занедужав раптово чоловік (схожо, що отруївся, з'їв, мабуть, щось погане), то везуть до лікарні. Так і Горішні порадили панам сказати А Грицько таки догадався в останню хвилину — попросив Гор-пину (писати не став) на словах переказати ївзі, а потім і Христі, що несподівано змушені тікати з міста, щоб не потрапити німцям у руки. Отож, нехай ївга не думає нічого лихого про нього і набереться терпіння, а Христя хай шукає інший спосіб вернутися у Вітрову Балку. І затим — були та й загули..
На цьому вони кожного разу й кінчали свою розповідь, не вбачаючи нічого вартого уваги в своїх подальших мандрах, коли, щасливо вибравшися з міста, на першому ж звороті з'їхали на путівець, побоюючись погоні, і далі вже пробиралися глухими дорогами без усяких пригод, часом по самі маточини грузнучи в піщузі Тож і не дивно, що півсотню верств (але як на коні, то двічі по півсотні за цей день) їхали вони до самого смерку і до Під-гірців так уже й не потрапили в цей день, бувши затримані на сторожовій заставі при в'їзді в лісовий масив.. І за вечерею на заставі так само не сталося нічого цікавого. (Запросили і їх до свого гурту біля вогнища з казаном па тринозі) Розмова, природно, зайшла і про втечу Гусака минулої ночі. Котрийсь висловив цікавість за скільки ж то Свирид Прядка випустив його Тоді хтось із гурту й сказав на це. "Не заздри Свиридова їсти сомину юшку все ж таки краще, аніж стати самому поживою для сомів" А як той не второпав гаразд, то пояснив: не такий, мовляв, чоловік з Гусака, щоб розкидатися своїм добром Коли можна обійтися без того. Виплигнув першим з човна на берег, а тоді веслом по черепку Свирида... "Ось подивитеся: через два-три дні спливе десь із проваленою головою". Тоді ця мова сприймалась як пуста балаканина, але сьогодні, після Корже-вої звістки, все це набрало неабиякого значення. Бо таки справді і зринув, і — з проваленою головою.. Чи ж тільки випадковість? Але й припустити, що говорив тоді котрийсь із отих двох рятівників Гусака, ніяк не можна було. Заради того, щоб одвести од себе підозру, занадто ризиковане було таке "ворожіння" Проте, на всяк випадок,— подумалось Грицькові — мабуть, не пошкодить уточнити, хто саме тоді з гурту сказав оте Він вже хотів запитати у Тригуба, командира тієї сотні, як звуть отого таранкуватого, але щось незрозуміле йому самому втримало його. А в цей мент з осики поблизу почулося раптом: