Марія Дмитрівна гостинцеві від небоги зраділа дуже і як дорогих гостей запросила їх у світлицю, куди вже зайшли Лиходій з Гусаком і де крім них було ще двоє: Мегейлика впізнали по ціпкові (замість милиці вже), на який спершися, сидів біля вікна, і телеграфіста — по його уніформі. Господаря, як видно, не було вдома — мабуть, перебував у рейсі. Сіли обідати. (Надворі пустився дощик, то мусили обідати в кімнаті). Спершу розмова не в'язалася. Грицько з Теличкою мимоволі, і обидва цілком самостійно, розшукали очима на стіні над комодом, серед листівок та фотокарток, оте, потрібне їм "кабінетне" фото з двома "рубаками". І знову-таки — хоч і різними стежками, — але обидва прийшли до одного й того ж висновку: "А, власне, на хріпа воно тепер здалось!" Коли ж він ось сам сидить із ними за столом. Але такий недосяжний! Не важко собі уявити, на який глум наразили б вони себе, коли б привезли фотокартку замість того, щоб приволокти його самого. Але ж як це зробити? Заклопотані цими роздумами, вони неуважно слухали мляву розмову столовників. Аж поки Гусак не звернувся до них особисто. Спитав, коли мають назад повертатися. Теличка сказав, що — взавтра, якщо упораються із справами,—"Може, й ти думаєш із нами?"—"Не звик на фаїтонах!— криво посміхнувся Гусак, і раптом, щось надумавши, різко змінив тон:— Та й де б же я примостився з своєю бочкою гасу?" Теличка сказав, що фаетон покинуть тут для підполковника Погорєлова — сина генералового, котрий білими офіцерами заправляє, а вертатимуться возом упорожні, отож, будь ласка, до Вітрової Балки з охотою підвезуть. Але далі, в ліси, то вже доведеться шукати іншу оказію.— "Бо на ваші краї тільки поткнись, то лісовики і коней відберуть, ще й пику наб'ють". — "Та ні, самою пикою не обійшлося б. Дуже гучної слави зажив ти собі, Теличко. Як ретельний служака панський. Напевно, довелося б і в льоху посидіти. У них до цього недовго!— і по невеличкій паузі:— Ти думаєш, я не сидів? Сам не вірю собі, що знову вільним повітрям дихаю". Теличка поцікавився — за що ж його? Невже ж за спекуляцію?—"За саботаж. Як причепилися, хоч роди їм бочку гасу. Та де ж я візьму по цьому врем'ї?! Що я — Нобель?— Ага, не знаєш, ну, то посидь у льоху — може, надумаєш де.— То й мусив... А тепер — кров з носа, треба роздобути десь отой гас. А інакше й носа не показуй додому".—"Нащо він бреше?— думали Саранчук із Теличкою, бо знали, за що було заарештовано Гусака.— І на кого ця брехня розрахована?" Судячи з реакції присутніх за столом,— на всіх, за винятком Лиходія (єдиний слухав без будь-якої цікавості). Бо мусив же Гусак якось пояснити приятелям свій переїзд, і, може, на тривалий час, із Підгірців до міста; а їм — Теличці з Саранчуком — показною одвертістю засвідчити свою довіру до них обох і тим самим притупити їх пильність перед якоюсь задуманою капостю. "Ой. Теличко, дивімось обома, чи пак — усіма чотирма!"—подумки застеріг Грицько товариша. Але той, старанно орудуючи виделкою (що аж за вухами хрущало), водночас вже планував собі щось. І ось — доїв, поклав виделку і до Гусака весело:—"А що даси, Гусаче, коли я тебе з біди виручу? Вважай, що бочку гасу вже маєш. Про ціну нічого не кажу — може, й недешево".—"Де, в кого?"— з удаваною цікавістю глянув Гусак на нього. Теличка не назвав ні прізвища, ні адреси. З причини цілком поважної: не було такого чоловіка взагалі в природі. Проте удав, що це він затнувся — з міркувань обережності. Місяць тому, мовляв, брали в нього пальне для свого економічеського дизеля. Прізвища не знає, дядя Вася, та й все; і навіть не знає адреси. Але довести може до самого порога. По Полтавській вулиці і зразу ж за мостом через яр у провулку. А оце саме й коні біля воріт, то по обіді можна було б і махнути. Щоб домовитись на завтра
Для Гусака ця пропозиція була явно непередбачена і зовсім небажана. Навіть розгубивсь і не знав, що сказати; з надією глянув на Лиходія, і той, справді, виручив його:—"А ти що, забув хіба, куди ми зібралися після обіду? На пізніше домовляйся, годину на п'яту". Але Теличка не знав, чи буде вільний в цей час і чи можна буде коней взяти.— "А він ванька найме, не обідніє",— сказав Лиходій, пильно стежачи за Теличкою, а той не зміг приховати свого розчарування, насилу видушив із себе відповідь, мовляв, нехай навідається.
Тільки коли вже від'їхали од воріт, Саранчук нарешті зміг висловити Теличці своє обурення його дурною поведінкою під час обіду Власне, якщо правду казати, то й у нього самого була велика спокуса — схопити Гусака за карк, але ж розумів, що на це мало самого бажання. Хіба ж не видно було, що він саму появу їхню на Троїцькій пов'язав з своєю втечею? (Хай і не викрасти*, думав, а тільки розвідати, де він тепер). Тому й був отакий насторожений, але певності цілковитої, звичайно ж, не мав. І коли б діяли обережно, з розумом, то, може, й зовсім зуміли б розвіяти його підозру. А тоді вже й... Чи, на гірший випадок, хоч вивідали б у нього дещо. Про Свирида Прядку зокрема — куди він завіявся.— "Так ти ж, як дурний з печі, із своїм "дядею. Вассю"! Тепер-то вже вони певні — хто ми. І часу мають більше як досить, щоб якусь капость нам учинити. Боюсь, як би ми з рибалок не перетворилися на дурних лящів у них на гачках!"— "Та чи ж ми поїдемо з ним тепер! Та ще й на його візнику!— безтурботно одмігся Теличка.— Зате уяви собі, коли б не зірвалось,— за три години були б із ним у Підгірцях,— алюром три хрести!"—"А ти, Антоне, не вважай усіх дурнішими за себе!"
В усякому разі Лиходій аж ніяк не помилявся щодо Телички: що нікуди він не поїде з Гусаком о п'ятій. До того ж, і цікавив його не так сам Теличка, як його "корінник", про котрого Гусак розповів йому все, що знав. Та й сам, досвідчене око мавши, попри всі намагання Телички випнутись на перше місце, розумів, що справжній інтерес для нього становить лісовик Саранчук. Тому не став марнувати часу і годин іще за дві до умовних п'яти з'явився на Галагановому подвір'ї — разом із Гусаком та двома поліцаями. І без усякого попередження — хоч би дзвінком біля двірницької. Бо двірник Влас, як тільки дізнався од Санька, що має ось-ось прибути Теличка з виїздом, на знак своєї зневаги до нього не взяв на засув хвіртку — нехай сам відчиняє собі ворота,— і взагалі, як зайшов до себе у двірницьку, то й вирішив хоч цілий день просидіти в хаті, аби не бачити ненависну пику... Отож, прибулі застали Теличку зненацька. Разом із Саньком переносили до комори мішки та клунки з воза. Власне, пиряв мішки сам Санько, а Теличка лише час од часу, коли доходило діло до лантухів-п'ятериків з вівсом та ячменем — кормом для коней та курей, що їх цілу клітку було привезено,— піддавав йому на плечі. Тут же, біля колодязя мив заляпаний грязюкою екіпаж (дощ уже перестав, світило сонце) молодцюватий на вигляд солдат із двома личками на погонах, вістовий (а віднині й кучер) підполковника Погорєлова