— А хіба вже святки, мамо?
— Для нас — вже!
Христя скинула шубку і зразу ж стала прибирати на столі, щоб дати пообідати гостеві.
Артем, гріючи руки біля комина, розглядався по хаті, намагаючись хоч би цим трохи розвіяти увагу, звільнитися від хвилювання, що з першого ж звуку синового голосу пройняло його.
На ослоні під другим низеньким комином пряла кужіль на веретено Христина мати. Навіть коли б і не знав, не важко було про це догадатись: отак була Христя схожа на неї. Не дуже стара на вигляд, вона справляла враження людини, яку життя раз і назавжди приголомшило чимсь тяжким. Помітно було це з усього: і з виразу обличчя, яке, мовби маска, застигло в покорі і дивній байдужості до всього. Навіть на привітання його вона нічого не відповіла, тільки глянула мовчки і нагнула голову, щоб послинити нитку в пучці. Та й на все те, що відбувалося потім у хаті, не звертала аніякої уваги. Мовби все це її обходило стороною. На печі шаруділи і час од часу шепотіли в два голоси, як видно, Христииі сестрички. З кожного кутка в хаті визирала бідність, але бідність охайна. Стіни вже були побілені к різдву, на образах висіли рушники, і таким же вишитим рушником у простінку між маленькими замерзлими віконечками був обвішений портрет Тараса Шевченка — в кожусі і шапці.
Обігрівшися трохи, Артем, за дозволом Христі, підійшов до полу.
— Ану, показуйся — який ти тут є...— Уже на язиці було оте дороге, стільки разів у думці проказуване, слово, але в останню мить стримався-таки, щоб не завгорити Христі, яка, безперечно, мала певну рацію. А втім знайшов вихід: — Показуйся, батьків сину, який ти виріс уже!
Василько пильно дивився на чужого солдата, отакого — і гарного на виду, і з такими веселими та добрими очима. І одразу, як то часто буває з дітьми (та й не лише з дітьми), вподобав його. Щоб показати, який виріс, він випростався під ряденцем на увесь зріст.
— О, нівроку! — Артем обережно і з великою втіхою торкнувсь до його теплих рученят, потиснув тоненькі, але тугі ноженята під ряднинкою. А врешті, з явним захопленням похвалив його, як геройського хлопця.— А тепер тільки видужуй, синку!
— Та вже одно те взяти, що хворобу переборов! — докинула Христя.
— І це, звичайно. Тепер тільки треба після хвороби оклигати як слід та й... Головне що? Чим менше в хаті сидіти. Морозом дихати треба. Я колись, отаким хлопчиною бувши, як оце ти зараз, у хату тільки їсти забігав та ночувати. А то з самого ранку на ковзанці...
— Еге ж, чом не так! — зітхнув Василько.— Якби ж і в мене санчата були!
Санчата? Бодай тобі! І як він не подумав про це! А можна б же було за той час, що сидів у Вітровій Балці, такі санчата змайструвати! Як іграшку! І головне, що й привезти було чим. Ну та дарма!
— Не журись, Васильку! — сказав бадьоро.— І твердо запам'ятай на все своє життя: немає становища у житті, з якого б людина не знайшла виходу. Якщо, звичайно, не ледащо вона та при розумі. Щось придумаємо! А тим часом...
Та що ж це я солов'я байками кормлю! Гостинці ж у мене для тебе є!
Він вийняв з речового мішка ворочок з бабусиними горішками, поклав на стіл, а один горішок приніс Василькові.
— Оце так Дід Мороз! — аж головою хитнула від захоплення Христя.
— Та! Ви жартуєте! — сказав Василько.— А де ж борода в нього? І не сивий зовсім!
— Авжеж, мама жартує,— ствердив Артем, якому зовсім не хотілося зараз гаяти час на зайві балачки, а хотілося чимшвидше — хоч би натяком, коли навпростець не можна, відкритися Василькові.— Ніякий я не Мороз. А коли хочеш знати, то Гармаш я. І ввесь наш рід отак звався — з діда-пра-діда Гармаші. Знаєш, що це таке: гармаш?
Василько заперечливо похитав головою.
— Це те саме, що й пушкар. Колись давно, ще за царя Го-роха, як людей було трохи, прапрадід мій, а твій це, виходить...
— Ну й годі для першого разу,— якраз вчасно перепинила Артема Христя.— Іди вже обідати!
Від обіду Артем не став відмовлятись. Сьогодні з самого ранку у нього ще й крихти в роті не було. Тим-то, не дуже, щоправда, налягаючи на хліб (знав, що з хлібом у них сутужно), з апетитом сьорбав теплий пісний борщ (вони вже всі давно пообідали), старанно пережовуючи кожну картоплинку, кожну бурячинку, щоб жодна калорія з тих, що були в мисці, не пропала дурно. Отже, для розмови, та ще жвавої, зовсім не було умов, лише зрідка перемовлялися.
Христя сиділа поруч нього на лаві і крадькома збоку все позирала на нього. І коли питала щось, то більше для того, щоб пересвідчитися, що все це не в сні привиділось. Тільки подумати: остільки років не те що не бачила, а й слова про нього не чула, і раптом... Проте мало й змінився за цей час. Змужнів дуже, звичайно. Трохи волохатіші стали брови та виросли у справжні вуси тоді ще парубоцькі вусики. А то увесь — і очі, і голос, і посмішка, було таке все знайоме і таке все миле їй! Вона й сама собі боялася признатися в цьому. Аж совалась, невдоволена з себе, на лаві. Ото й озивалась тоді до нього, аби що спитати, щоб тільки забити свої почуття. Хоча, звичайно, їй і справді хотілося багато про що розпитати його. Відклала на післяобід.
І ось настала ота жадана година. Навіть і покурити не дала чоловікові — вийти надвір (а в хаті він не хотів накурювати),— мерщій звернулась до нього:
— Ну, а тепер, Артеме, твоя черга. Розказуй ти про себе. Артем не від того був. Але звідки ж починати? Як виявилось, останні вісті про нього в неї були майже чотирирічної
давності. Ще отоді, як у Вітровій Балці була, запам'ятала, що приїздив на великдень додому...
Е, багато води спливло в річках відтоді! Якщо підряд розповідати все, то й до завтра не виоратися з цим. Хіба що побіжно. На Харків рушив був з Петром отоді. Стали робити на паровозобудівному заводі. Років півтора проробив, поки під забастовку до тюрми не потрапив. Трохи сидів на Холодній горі. А в шістнадцятому році — саме перед весняним наступом німців — на фронт відправили. Рік провоював, був поранений. Після госпіталю у Славгороді в саперному батальйоні служив.
— У нашому Славгороді? — аж віри не пойняла одразу Христя.
— Ну, а в якому б же!
Христя довго сиділа, замислена тяжко. Потім раптом повернулась до нього всією постаттю й сказала, ледь стримуючи хвилювання: