— Отоді й запеклось моє серце на тебе лютою зненавистю. За те, що до всього ще й на отаку наругу прирік мене! А з По-півки як поїхала тоді, півроку не навідувалась додому. Та й ніяк було — помітно вже стало, що вагітна. Уже аж після Вітрової Балки...— І замовкла.
— Мати мені розповідала.
— Хіба про це можна, щоб хто розповів! Коли я й сама навіть... Наче сон страшний! І як я потім сюди, в Попівку, допленталась! А куди ж було ще? Щоб таки в рідній хаті розродитися, при рідній матері.
Залягла довга і важка мовчанка. Врешті кинувся Артем із задуми. Ще лайнув Варку, на цей раз крутіш,— сказав, що неодмінно сходить до неї. І вже не як Левко, а без попередження натовче губи. Але Христя сказала, що цього робити не слід. Не треба знов каламутити воду. Намул уже осів. Брехня є брехня. Поплескали язиками в Попівці з рік, може, та й замовкли. Аж самим тепер совісно. Ще й з якою повагою ставляться тепер до неї. А Варку за людину не мають: брехуха, наклепниця.
— Отак їй і треба! — задоволено сказав Артем. Але потім здвигнув плечима.— І все ж таки диво дивне. Отакі подруги були — водою не розлити. Що за причина? Не може того бути, щоб ні з того ні з сього.
Христя повагалась часинку. Потім подумала, що й справді, не знаючи отої пригоди з Варкою, ніяк не можна зрозуміти її поведінку. А відтак неминуче полізуть Артемові в голову підозри всякі та здогади про причину їхньої ворожнечі, а серед них, може, й зовсім не вірні і не приємні для неї. І вона розповіла йому, взявши слово з нього не розголошувати цього.
Сталося це ще тоді, як повертались вони з Таврії додому, їхали залізницею — товарняком, четвертим класом. Крім них, хорольців, були у вагоні і миргородці, решетилівці. І от саме до станції Решетилівка як під'їздили, і сталося це. Витрусила котрась із заробітчанок, коли заметушилися вже вставати, увесь свій заробіток. Не знати вже, де вона ховала його, чи закрутка розкрутилась! А Варка бачила те,— візьми та й наступи ногою, мовби ненароком. А тут уже й поїзд стишуватися став. Так би й пішла ота бідолаха, понесла б батькам заробіток за цілісіньке літо! Коли б все це сталося не на очах у Христі. Та вона спершу навіть і не подумала на подругу нічого, думала, що справді ненароком. Сказала неголосно: "Варко, ти щось наступила". Але Варка удала, що не почула, тільки почервоніла, як буряк. Лише тепер Христя збагнула. Від несподіванки мить якусь сиділа приголомшена. А в цей час і поїзд став. Тоді вона мовчки швидко нагнулась і вихопила у Варки з-під ноги вузлик — загорнуті у носовичок, як видно, паперові гроші. І встигла ще отій роззяві віддати. З запізнілого переляку, сердешна, аж зомліла. Хоч і держала вже вузлик свій у руці.
— Ну, а з Варкою,— помовчавши трохи, озвалася Христя,— ми відтоді вже і не глянули одна на одну. Отак і до Ромодана доїхали. І з станції потім додому вже нарізно пішли. Чотири роки минуло, а як зараз пам'ятаю: іду шляхом додому сама собі — насилу ноги несуть мене, і за слізьми світу не бачу. Мовби з похорону вертаюсь. Одну з кращих своїх подруг поховала. Біля вербичок підійшла до казенного колодязя напитись. Як глянула в цебер на себе, аж жахнулась: отак розпухла від плачу. Ну куди ж отакій у село йти! Мусила в соняшниках під селом відсидітись, поки хоч трохи відтухла. А тим часом і звечоріло. Тоді городами прокралась до свого двору. У хату, а дома ще страшніше лихо...
— А яке лихо? — занепокоєно спитав Артем.
— Ні, не буду. За одним разом все одно всього не розкажеш! Краще ти про себе розкажи. Одвоювався, бачу.
— Та як сказати! — Він розповів їй про свої плани. Що думає на Харків подаватись. На свій завод. У заводську Червону гвардію.
— То ти, виходить, у нашій Попівці проїздом?
— Проїздом, але і з певним наміром. Хочу з сином своїм побачитися.
— Ну що ж, тоді ходімо в хату! — Вона вже за кілок тину взялась, наміряючись перелаз переступити, і згадала раптом: — А пряники ж мої! — І вже хотіла вертатися в крамницю, але Артем не пустив.
— Та у мене в речовому мішку повен ворочок гостинців для Василька. Від баби Гармашихи. Обійдемось!
Коли були вже біля порога, Христя враз зупинилась.
— А тільки давай, Артеме, наперед домовимось: ні про яку бабусю не нагадуй йому. І сином не називай.
— А ще що? — спохмурнів Артем.
Ігноруючи його іронію, Христя спокійно пояснила.
— Бо наші дівчатка, сестри мої, вважають вітчима Василькового за рідного батька. Нехай так і далі думають. Щоб потім котрась мимоволі не проговорилась. Та й сам Василько нехай вже з самого малку до одного батька звикає.
— Так до батька ж, а не до вітчима!
— Який вітчим! — відповіла Христя. А коли вже зайшла мова про це, не втрималась, щоб не зауважити Артемові, що її чоловік зовсім не дяк. І нема чого тут насмішки строїти. Регентом працює в церковному хорі. Водночас керує і в "Просвіті" хором. І нічого тут ганебного нема.
Артем попросив пробачити його. Сказав, що постарається уникати надалі отак величати його. Хай буде регент! Одверто признався, що вживав це слово не так навіть від зневаги до нього персонально, як зозла, з образи до неї. Що вже тут критися!
— Та якби ж я хоч одну соту частку знав отого про тебе, що тепер знаю!.. г.ч
— Сам винуватий. Чого ж був отаким легковірним!
— Авжеж, що так! — погодився Артем.— А ти?.. Ось навіть зараз ніяк не збагну, а ти ніяк пояснити не можеш: що за причина була? Чого ти отоді так раптово у Славгород? Навіть листа від мене не дочекалася. Тільки переночувала та й гайнула мерщій.
— Ніяк не можна було інакше,— відповіла Христя.— Я справді не можу про це говорити. Та й не треба. Забулося трохи і нехай. Не хочу й спогадів ворушити... Ну й годі! Про все страшне вже, либонь, поговорили. А про решту можна буде і в хаті — при матері та при дітях.
XXVI
— Мамо, це ви? — тільки-но поріг переступили в хату, почулося звідкілясь із-за комина, з полу.
— Я, синку! — І звернулась до Артема:— Роздягайсь, обігрійся сперш отут біля комина.
— І де б ото я ходив отак довго! — почувся знову той самий дитячий голос.
— А ти не старуй! — відказала мати з удаваною суворістю, хоч і дуже спокійно, навіть крізь усмішку.— Оцього ще тільки не вистачало мені — свекра в хаті! Скільки треба було, стільки й ходила! Зате Діда Мороза ось тобі привела. З гостинцями.