Артем перепинив їх. Став розпитувати про пожежу.
— Та! Де п'ють, там і ллють! — легковажно відказав Лука.— Два стоги сіна згоріло. У сіннику. Решту відстояли. Недопалок, як видно, кинув котрийсь, воно й загорілось.
— І таке! Аж досадно слухати! — заперечив Покрова. Як видно, суперечка між ними про це вже й раніш виникала.— Який недопалок! Хто чергував, коли це трапилось? Козир! А він некурящий. Кого заступив він? Хому Гречку. Теж не курець.
— Ну, а звідки б же? Грім ударив? Так зима ж! — не вгавав Лука. Він заспокоїв Артема тим, що новий голова, Легейда Петро, ще на пожарищі привселюдно загадав усім, хто одержав тягло з маєтку, щоб із самого ранку оце сьогодні почали розвозити сіно з сінника по дворах. Геть усі чисто!
— Ну, а ви ж чого?
— Та бач...— Лука зам'явся трохи, але знайшов викрут: — Чого ж його товпитись отак? Ти уявляєш, що це буде, як усі з'їдуться? Стовпотворіння! Ми вже іншим разом якось свою гужову повинність відбудемо. А тим часом...
— Та бачу: ярмаркувати їдете. Це ж котрий з вас уже свого коня?..
— Та це всі троє коней погорєловські! — похопився Лука і, як видно, ще щось хотів сказати, але спершу допитливо глянув на своїх супутників. І з мовчазного вигляду їх зрозумів, що не заперечують. Тоді почав: — Ну от скажи. Артеме. Бо хоч ми з тобою і одні класи кінчали (як хтось отоді, на сходці сказав), але ж ти ще й калідор потім пройшов. Більше світу бачив. Розбитніший за нас. Та й партійний таки ж. Ну як це пояснити можна? У бога начебто і не віримо вже. Чи як ви, братця?
Харитон Покрова промовчав. Але Грицько Авраменко відповів, знизавши плечем:
— А хрін його зна! То віруєш, то не віруєш.
— А все-таки частіше в бога гнеш, аніж хрестишся! По собі знаю! А раз так, раз бога нема, то чого ж тоді його заповідь сидить у нас — у тім'ї чи в потилиці! — як той кліщ? І ніяк ти її звідти не виколупаєш!
— А яка заповідь?— спитав Артем.
— Десята, "^е пожелай жони ближнього свого, ні вола його, ні осла..." ° То оце ми... Воно наче і по закону все. Аякже: через сільський сход! А проте... Ну ото й вирішили — на ярмарок. Хоч гірше, аби інше! Аби не з своєї економії. Може, хоч не так у дворі очі мулятиме! І людям, та й собі. Чи так я об'яснив, братця?
З воріт виїхав Данило Корж. Вітробалчани стояли на дорозі йому, то гукнув, щоб рушали чи хоч звернули щоб.
— Іще наговоритесь: півдня їзди!
Аж доки на гору не виїхали, Артем так і не сідав на сани. Ішов поряд, часом підпихаючи їх з Данилом. А вже наборі, коли коні передихнули трохи і Корж подав команду сідати, Артем сів. А тільки зітхнувши важко при тому. Данило сказав, коли вже рушили:
— Е, хлопче, в житті ще всього буде! Це ще тільки початок. Коли рубають ліс — сам знаєш! — не такі ще (як оці стіжки) тріски летітимуть!
— Та чи я зараз про це думаю! — відказав Артем.— Може ж, таки хоч коли-не-коли можна мені й про себе самого подумати?! Не те я, здається, зараз роблю, що треба!
— Ти певен? То я спиню коні.
— Коли б то певен був! І розмови б цієї не було. А то наче задача не така вже й трудна, але в умові не все, що треба, сказано. От і розв'яжи її!
— Ну, а раз так, то нема чого й голову сушити! — сказав Данило Корж. І після паузи,— певно, таки догадався Данило, про що йдеться, закінчив повчально: — І взагалі затям собі, хлопче: бувають у житті "задачки" такі, що єдиний вихід — це на долю покластися: якось та буде!
— Е, ні, дядьку Даниле! Мені це не підходить,— сказав Артем.— Хлопчаком, пам'ятаю, ніколи не грав в "орел-реш-ку". І навіть за дурнів мав тих, котрі грали. То тепер і поготів!
Саме таким і уявляв собі Артем оце сільце Попівку — з Христиних розповідей отоді, в Таврії. Обабіч широкого шляху стояли двома рядами оселі. Були всякі. Але найбільш — убогі. Десь отут серед них і її хата. Може б, і впізнав, бо знав, що поряд з нею багата садиба глитая-лихвзря. Але таких садиб було аж дві — з того і з того боку. Без розпитів не обійтись.
Тим-то Артем і попросив Данила Коржа спинитися біля крамниці, зразу ж при в'їзді в село.
— Отут я і розпитаюся. Отут вас, дядьку Даниле, і чекатиму завтра. Коли ви гадаєте, приблизно?
— Та не пізніше як в обід. Щоб хоч до Вітрової Балки к вечору добратися.
Отак вони й домовились. І Данило Корж поїхав собі далі, а Артем зайшов до крамниці. Хотів до бабиних горішків купити ще для Василька цукерок абощо. Та й запас курива поповнити.
У крамниці було небагато народу. Окрім кількох мужи-ків-завсідників, що, власне, на посиденьки зайшли сюди і зараз були зайняті своїми розмовами, біля прилавка стояло три жінки, купували щось. На брязкіт дверей, коли Артем зайшов усередину, всі оглянулись. І лише одна з жінок, по-міському одягнена — в шубці (хоч, видно, і на риб'ячому хутрі, але акуратно, не попівським кравцем шитій), у сірій хустці вовняній пухнастій,— навіть не ворухнулася.
Артем підійшов до прилавка.
— Махорочки? Є, є! Свіженька,— заусміхався до нього улесливий продавець.— Ось тільки молодиці відпущу.— Тоді до жінки: — Так скільки тобі жамок? Хунт чи два?
— Досить і хунта,— сказала жінка у шубці дивно знайомим і невимовно милим Артемові голосом.
— На поправку вже, значить, пішов? — спитала одна з жінок.
— Та раз їсти вже сам запросив! — похопивсь продавець.
— Еге ж,— сказала жінка в шубці.— Прокинувся сьогодні та й каже: "Так би я оце, мамо, жамочку погриз солоденьку". ^
Вона стояла в профіль до Артема. "Авжеж, Христя!" І хоч Артем, приголомшений такою несподіванкою, навіть не рухнувся, хіба, може, самі вуста беззвучно ворухнулись,— вона раптом стривожено повернулась до нього. І, видно, не зовсім впізнала. Бо зразу ж одвернулась. Але тривога не зникала. Це було помітно по ній. І ось ізнов, але на цей раз уже обережно, мовби цілковито зайнята тим, що поправляла
хустку на голові, вона зукоса зиркнула на нього й зустрілася очима з його напруженим гарячим поглядом. Збентежена і розгублена вкрай, вона схопилась рукою за серце і кинулась до виходу. Щось услід гукнув їй продавець, про пряники, мабуть,— навіть не оглянулась. Услід за нею вийшов і Артем з крамниці.
Наздогнав він Христю кроків за півста від крамниці. Ішла швидко посеред вулиці, по наїждженій дорозі. Порівнявшися з нею, привітавсь на ходу. Сам дивуючися вельми з того, як легко і невимушено вимовив оці два слова: "Здрастуй, Христе!" То дарма, що жодним словом ще не перемовився з нею. Самий вигляд її, ота ніжна материнська усмішка її, коли говорила про свого Василька, наче спростувала більшість отих упереджених уявлень Артемових про неї, що склалися за весь час, відколи не бачився з нею.