Привиділось у сні Артемові, начебто він — у Харківському оперному театрі. Як і тоді, в чотирнадцятому році, удвох з Петром. І навіть на тій саме виставі — "Кармен". Але не на гальорці, як тоді, а в партері. І навіть неподалеку від сцени. Коли пильніше приглянутись, добре видно обличчя актриси. І чомусь воно таке знайоме йому! І голос знайомий. Насилу дочекався антракту. Тоді попросив у сусідки програмку. Так і е! Схвильований вельми, іде за куліси. Не як охоче, але впустили до кімнати, у якій допіру переодяглася Кармен для другої дії. Та як було не впустити земляка! "То ви з Вітрової Балки?" — питає дівчина зраділо. "Еге ж. Власне, я вже двадцять років з гаком харків'янин, працюю на ХПЗ, але родом з Вітрової Балки. Матір твою, Горпину, дуже добре знаю. І навіть в якійсь мірі... Правда, на весіллі не довелось гуляти, але весільний рушник і досі десь лежить у матері в скрині. Як вона там зараз?" — "Живуть і тепер у Вітровій Балці; в комуні роблять: мама — на фермі, а тато шевцює. А ви — Гармаш, Артем Юхимович".— "А звідки ти?" — "Та я ж, як бачите, майже циганка. А отже, й ворожка. Багато дечого знаю! А якщо казати без жартів, то Василько ж на вас дуже схожий. До речі, ви теж одержали від нього вже з Сибіру?" — "Ні, ще нічого". Тоді вона бере свою торбинку і виймає лист, а з нього — фотокартку. Подає йому. Група молодиків, всі в похідному одязі геологів, та тлі суворої сибірської природи. "Можете глянути й на звороті". А на звороті напис: "Моїй нареченій..." "Ну та не бісів хлопець! А батькові — ні словечка!" — аж розгнівався Артем. "Як то? — дуже здивувалась дівчина.— А мені він пише, що перед від'їздом відкрився матері: попередив, що, як тільки з експедиції повернеться, зразу й одружимось. Невже тітка Христя і досі нічого вам не сказала? Дивно!" — "Тітка Христя?" — "Ну да. Ваша дружина!" І саме в цю мить зненацька, як обвал у горах, загриміла десь по той бік завіси музика. Кармен метельнула рясною спідницею. І все зникло. Артем розплющив очі.
В хаті світилося вже. І було зовсім тихо. Хазяї не спали. І Данило Корж був уже вдягнутий. Щойно, як видно, увійшов знадвору.
— І дуже горить? — спитав хазяїн, неквапливо одягаючись.
— Де горить? — схопився з постелі Артем.
— Та нечеб на вашу Вітрову Балку показує! — невесело відповів Данило.
За хвилину Артем, одягнутий вже, як по тривозі, був за порогом. Дійсно, заграва в небі стояла за лісом саме в тому місці, де була Вітрова Балка. Але з подвір'я нічого, крім заграви, не видно було. А зразу ж за хатою, за садком, починалась крутим схилом гора. Артем, хапаючись за кущі, за бур'ян вибрався по схилові мало не до половини гори. Звідси краще видно було.
Горіло не в самому селі, а по той бік села, на економічесь-кому дворищі. Але що саме? Або клуня (чи то ж хоч розібрали вдень машини?!), або сіно у сіннику. Але ж як це могло статися? Адже Тимоха казав, що сторожуватимуть, аж поки не розвезуть все сіно по дворах, услід за худобою! Проспали, бісові діти! І чого було їхати з села саме сьогодні? Так бач, дядькові Данилові на ярмарок треба! А йому куди поспішати було? Хіба не краще б уже на саме різдво? Напевно, на святки і Христя буде в Попівці!
Аж тепер збагнув Артем нарешті причину свого роздратування сьогодні з самого півдня, відколи Кирилко приніс йому звістку про приїзд Данила Коржа. Вірно, домовлялися. Але ж тоді, у Пісках, хіба ж він знав те, про що довідався вже потім — з розповідей матері та Орисі?! За два тижні життя у Вітровій Балці немало передумано було і про Мирославу, і про Христю. І оцей сон химерний був начебто своєрідний висновок з усіх отих його роздумів.
"І приверзеться ж отаке! — удавано дивувався Артем, ніяковіючи трохи навіть перед самим собою за оту надмірну проникливість, з якою викрито було уві сні його найпо-таємніше бажання. І, щоб заспокоїтись, удався до випробуваного способу, до іронії: "Але ж до чого хитрющий і винахідливий — аж занадто! — мозок людський! Хоч би й цей випадок взяти. Це ж треба було дівчині (а її ще й на світі нема, ще, певно, й не зачата!) консерваторію кінчати: потім пробитись у столичну оперу — на перші ролі! І все тільки для того, щоб поворожити мені про Христю: "ваша дружина!" Е, дівчино мила, навряд! Бо дуже багато ще в цім ділі невідомого, нез'ясованого. А з пальця багато не виссеш!"
Більш як годину простояв Артем на схилі гори, аж поки не погасили зовсім пожежу. Починало світати. Коли Артем вернувся в двір, Данило Корж вже запрягав коні. Насилу стримуючи себе, Артем сказав, що далі не поїде.
— А чого? — здивовано глянув Данило на парубка. І ледь похмурився.
— Та чи самі не бачите? Власне, не одна ця причина. Але і ця: ну як я поїду в отакий момент?!
Данило мовчки надів посторонки на барок і аж потім сказав невдоволено:
— Не збагну, звідки в тебе оце? Знав твого батька не один десяток років. Не за що й тебе люблю, хлопче,— на батька свого дуже ти схожий. І вдачею теж. Але оце вже в тобі не його. Не гармашівське. А від лукавого. Оця зарозумілість твоя! Як тобі їхати в отакий момент! Як ті бідолахи вітробалчани — без тебе, героя, обійдуться?!
— Не в цьому справа навіть,— трохи знітився Артем.— А сам я мучитимусь як, не знаючи, що там скоїлось!
— Це інша справа,— полагіднішав Данило.— Але, чи думаєш, на ярмарку не буде нікого з Вітрової Балки! Та ще по дорозі наздоженуть. А коли вже так невтерпіж тобі, згоден: відкладемо на годину якусь виїзд свій звідціля. Пождемо, поки хтось із вітробалчан під'їде.— І, навіть не чекаючи, що Артем скаже на це, став надівати рептухи на морди коням.
І всю цю годину Артем як неприкаяний блукав по подвір'ю, все виглядаючи на вулицю. Він сам гаразд не знав, чого йому дуже хотілось: чи щоб під'їхав хтось чимскоріш, чи щоб не було зовсім нікого. Тоді був би привід відкласти поїздку в Попівку на кілька днів, до різдва.
По вулиці почали вже проїздити люди з околишніх сіл. Проїхали ліщинівці. Артем не розпитував їх. Чекав своїх односельчан. І дочекався нарешті.
Парою коней в рожнатих санях їхало аж троє: Дудка Лука, Харитон Покрова і Авраменко Грицько. І третій кінь — на обротьці — прив'язаний був до саней ззаду.