І тоді з передньої парти звівся на ноги старий Невкипілий — на цілу голову вищий за всіх,— повернувся до натовпу і, стукнувши об підлогу своїм костуром, закликав до порядку. А як стихло, сказав:
— Люди! Та чи ж ми горлати сюди зійшлись?! Діло прийшли робити. Велике і нелегке діло. То давайте — без гвалту!
— Президію зборів треба обрати!— гукнув хтось із натовпу.— 3 трьох чоловік!
Процедурні справи вирішили порівняно швидко. До президії обрали Прокопа Івановича Невкипілого як голову, заступником — Петра Легейду і на секретаря — великого мастака в таких справах Саву Передерія, полкового писаря в недалекому минулому.
Оголошено було повістку денну. Двоє питань малося обговорити. Перше — розподіл майна поміщика Погорєлова і друге — вибори сільського комітету. Але хтось запропонував поміняти місцями оці два питання. Щоб спершу обрати сільський комітет. Мотивували це тим, що після того, як сход визначить, що кому припаде з поміщицького майна, ніяка сила вже не втримає людей на зборах.
— Отак ми й зостанемося з Кушніренком! А хто ж буде лад давати, наглядати за самим розподілом маєтку? Та це така анархія буде!
— Душогубство буде! Авжеж! Правильно!..— підтримали з натовпу.
На цьому й порішили. Думалося — за якусь годину, чи од сили — дві, управляться з цим. А вийшло зовсім інакше: за годину ще навіть і списку кандидатів не було складено. А потім голосування — сама лічба голосів забирала на кожного не менше як чверть години,— а переголосування! Отож вечоріти вже стало надворі, коли нарешті новий склад сільського комітету було обрано.
— Ну, а тепер, Петре,— звернувся Прокіп Іванович до Легенди, нового голови сільського комітету,— бери Кушнї-ренка за карк та й веди його у розправу. Діла-то завтра вже забереш у нього, а зараз візьми хоч подвірні списки.
— А печатку? А касу?— підказали з гурту.
— Це я можу, не сходячи з місця,— сказав Кушніренко, кладучи на стіл президії.— Оце вам печатка, а оце каса: дві керенки по сорок. І розписки навіть не вимагаю.
— Керенки свої ти назад забери,— сказав Невкипілий.— Ми ще од тебе звіт потребуємо. Але раніш ревізію зробимо. А тим часом іди за Петром.
Поки Легейда вернеться зі списками, можна було б перерву зробити, але переважна більшість була проти будь-яких зволікань. Тим більше, що було про що говорити і без подвірних списків: про ті засади, з яких мають виходити, визначаючи кожному його частку папського майна.
Про землю мова буде осібна, десь на святках інший сход буде скликано. Земля під снігом ще,— почекає. Але, звичайно, вже й зараз кількість землі, яка припаде па окремий двір з розрахунку, приблизно, три чвертки десятини на душу, треба на оці мати, щоб правильно визначити, що саме з тягла доцільніше дати тому чи тому членові громади.
— А чого ж так мало? Казали ж, по цілій десятині на душу припаде!
— Декому більш десятини припаде на душу!— відповів Невкипілий.— А цього якраз і не врахували були! Ти свого старшого виділяти будеш?
— Аякже!
— А на чому ж він буде вдвох із жінкою крутитись? На двох десятинах?! Менш як на чотирьох не випадає. Бо тепер уже ніде буде на стороні заробити. Що на своїй ниві зжав, ото й твоє!
І закрутилась карусель навколо цього. Навколо названих Невкипілим чотирьох десятин. Багатосімейні, для котрих навіть чвертка десятини, але помножена на сім чи десять душ, являла неабияку втрату і в яких до того ж не було кого виділяти, пристрасно доводили, що чотири десятини — це вже занадто. І взагалі, що це за моду взяли: тільки оженився — та вже й різнитися! А ти поживи ще й жонатий у сім'ї. Років з десяток принаймні. Наплоди дітей хоч троє, а то й четверо. Отоді на п'ять-шість душ нехай і чотири десятини. А то — на дві душі!
Батьки, у котрих було кого виділяти з сім'ї, а поміж них і самі молодики, як молоді півники гарячкуючи, не менш пристрасно доводили своє незаперечне право різнитися, незалежно від того, коли оженивсь. "Десять років!" Ну то й що? Так, начебто три роки війни не можна вважати за десять, прожитих у найбільшій сім'ї, з найдурнішим батьком?! Намучились за війну і молоді! Так замість того щоб хоч тепер могли по-людському жити — для себе!— знову припинаєте, як козу до пакола, у батьківській оселі. Мало дітей наплодили? За це на Миколку Романова ремствувати треба: чого не пускав у відпустку?! За три роки жодного разу! Коли б пускав, ото й було б тепер якраз до норми!
— Дарма! Надолужимо!— запевняли хором. І таки домоглися свого: більшість весело проголосувала за них.
А Невкипілий змушений був поставити на голосування, бо це з'ясувати було потрібно вже й сьогодні (а не лише потім, при розподілі землі), щоб визначити точно кількість дворів у громаді. Звичайно, це значно ускладнювало справу, бо безтяглих дворів тепер виявилось більш, аніж рахували досі. Отже, про те, щоб пару волів давати не на чотирьох, а на трьох, як то пропонував дехто, не могло бути й мови. Тепер доводилось навіть і двадцять корів розглядати як, до певної міри, і тягло теж. Та й справді, хіба під час війни не робили он солдатки в супрязі коровами! І оборювались, і обвозювались. Отже, здавалося, що худоби з гріхом пополам вистачить, щоб задовольнити тяглом хоч найбідніші двори.
Про те, що саме отака засада (злидні) має бути покладена в основу розподілу худоби, існувала мовчазна згода. Але ж і решта хазяїв, певна річ, прийшли на сходку не теревені правити. Не задля того, щоб за сусіда свого порадуватись. А щоб і собі ж таки домогтися чогось з поміщицького добра. Ну, хай худоби на всіх не вистачить. Це — вірно. Але ж інше майно є — і рухоме, і нерухоме. По-перше, машини всякі. Немало зусиль довелося докласти бідноті, щоб провести через збори ухвалу — до кожної пари волів, на кожну пару коней видавати віз, плуг та борону. Решта все — сівалки, жатки, шість кінних молотарок і одна парова (друга залишилась наймитам теперішнім), мали іти в розподіл між іншими, кому не припало нічого з худоби. Те ж саме і з будівлями.
Ні, тепер вже і Артем не втримався. Досі він майже не встрявав у дебати. Хіба що репліку кине якусь. Але оця пропозиція його просто з місця зірвала. Попросив слова. Бо вже реплікою тут не обійтись.