В обідню пору, коли візники гомінливою юрбою ішли через дворище в людську обідати, приставав і собі до гурту. Міг би, звичайно, і додому сходити пообідати, найближче з усіх жив, та чи в обіді справа,— цікаво і приємно було посидіти за столом у гурті. Омелько Хрін таки домігся від управителя, щоб видали з комори хоч хліба, пшона та олії на всі двадцять три душі, котрі працювали на возовиці сіна. Як таки можна цілий день без гарячого?! Що це — фронт? Хоч кандьору нехай Векла зварить.
На столі вже парували миски з кулешем. Векла біля порога привітно вклонялась і гостинно запрошувала роздягатись, сідати за стіл. Чоловіки чемно дякували, роздягались, сідали за стіл. А дівчата, Настя та Горпина,— у святкових хустках обидві ради такого случаю,— розкладали ложки перед кожним. Тим часом найповажніші, Петро Легейда та Овсій Куниця, на обох кінцях стола краяли хліб.
Та перше як їсти, тільки-но ложку в руки взявши, котрийсь жартома зітхав на всі груди.
— Е, що нема, то нема!— озивавсь від порога Омелько Хрін, розводячи руками. І знов зашиляв руки — ні, не за мотузку; ще з неділі (після наймитських зборів) як підперезавсь поверх латаної свити, замість мотузки, жінчиною червоною окравкою, та й по сей день шикує в ній.
— Не клопочись, Омельку!— казав Невкипілий.— Ми — люди передбачливі!— І виймав з кишені, клав на стіл одну, а потім другу здоровенну, в кулак завбільшки, цибулину.— Призволяйтесь, братця!
— Ох, і Тимоха ж!
— Добре жити на світі такому! Навіщо йому та революція?! Засадив город самою цибулею, і — кум королю! Закортіло сала — маєш, чарку випити — теж.
Обідали без поспіху, зрідка перемовляючись. Мовби повістку денну для пообідньої бесіди намічали гуртом. І тільки кінчали з обідом, виходили з-за столу й виймали кисети.
— А може, братця, покуримо надворі вже?
— Та куріть! Димар не затулений, витягне!— запрошували хором жінки, раді й самі послухати цікаву чоловічу розмову.
— Та й то правда!— І обсідали хату: хто на лаві, хто полюбляв сидіти навпочіпки, спиною об стіну спершися.
А говорити було про що — перед отаким днем, як завтра. За розмовою і плину часу не помічають. Аж поки раптом кинеться котрийсь:
— Ой братця, сонце вже де!
— Кидай курить!— командує Невкипілий.— Бо треба сьогодні завидна упоратись із сіном. Чи забули, що завтра за день!
— Неділя завтра!— підказує Векла.
— Та ні, молодице, не просто неділя. А можна казати: Великдень. Не попівський, а отой — справжній, мужицький Великдень. Що його ми все своє життя, як долі, виглядали!
XXII
Сільський сход, на якому вітробалчани намірились нарешті зробити ухвалу про розподіл поміж селянами маєтку пана Погорєлова, було призначено на неділю (останню перед різдвом), зразу ж по обіді. Ще у суботу ввечері десяцькі обійшли свої кутки, загадуючи людям на той сход. Проте і в неділю, за якусь годину після відправи в церкві, навіть не давши людям і пообідати спокійно, іще й дзвонар дід Охрім нагадав їм про той сход церковним дзвоном. Як то заведено було у Вітровій Балці — по три удари зряду. Та хіба ж так годилось би про цю радісну подію дзвонити! Споглядаючи з дзвіниці на те, як вулицями з усіх кутків села валив народ до школи, дід Охрім під кінець не вистояв-таки перед спокусою, і хоч знав наперед, що перепаде йому за це від отця Мелентія, бо в отакий час — після відправи, при зачиненій вже церкві — тільки один раз на рік (на Великдень) годилось це робити,— весело закалатав у всі дзвони. І цим неабияк звеселив своїх односельчан. І навіть задав тон, до певної міри, розмовам у натовпі. Вже хоч би тим, що за гудінням дзвонів стали недочувати один одного і мусили з звичайної мови перейти майже на крик. А це ще більш розбурхувало і так уже розпалені пристрасті.
Як ярмарок, гуде широка вулиця перед школою.
А в школі тим часом молодики, переважно з просвітян, котрі вже мали досвід у цьому ділі, готували приміщення для зборів. Воно, звичайно, раніше слід було про цс подбати, та понадіялись на Кушніренка, що вч'асно загадає кому слід. А йому, як видно, зараз було не до таких дрібниць: з самого ранку у волості з Рябоклячем та Пожитьком радяться. То вже самі за це діло, без загаду, взялись: розбирали дерев'яну розбірну перегородку між класами, виносили непотрібні зараз класні дошки та інші різні "хрупкі" речі з шкільного інвентаря. В тому числі й чимало старих парт, які вже раніш зазнали на собі всіляких каліцтв під час отаких-о ж велелюдних зборів.
Та ось управились нарешті. Стали люди заходити в школу Але годі було й думати всім потрапити до приміщення. Адже сьогодні отут з кожної хати був свій представник, а з деяких хат — то й не один. Більш як півтисячі душ! Бо чимало було таких, що хоч і жили в одній хаті з батьками одною родиною і їли з одної миски, але зараз претендували на окремий номер.
Повна-повнісінька школа. А ще й надворі, біля ґанку, товпилося чимало. Переважно мужики слабкогруді (знали, що не висидіти їм кілька годин зряду в прокуреному кріпа-ком-самосадом повітрі) та жіноцтво — оті ж таки солдатки і вдови.
Кушніренко з Пожитьком насилу проштовхнулися всередину.
Ремством, терпкими вигуками зустріли їх люди, бо змусили чекати цілу громаду. ("Це вам не старий прижим!") А коли виявилось, що до того ж Кушніренко прийшов без подвірних списків, хоч про це нагадували йому навіть оце щойно, через посильного від сходки, вибух обурення всуміш з лайкою струснув шибки. Але на Кушніренка це не справило великого враження: він уже був готовий до цього. А як втрачати йому було вже нічого, бо знав, що однаково скинуть з головування сьогодні (про це точились розмови вже не один тиждень), то пильнував тепер хоч перед волосним начальством не провинитись і вести лінію, накреслену Рябоклячем. Переждавши, поки стихло трохи в приміщенні, він обізвався нарешті:
— Та чого ви кричите на мене? Я собі — маленька людина! Роблю, що мені волосне начальство велить. А далі вже нехай вам ось Пожитько скаже!
— Ік чортовій матері Пожитька! Разом з тобою! Пожитька ми ще поспитаємо!— почулися гнівні вигуки з усіх боків.
І згодом весь натовп забурлив, як вода в казані, що можна вже (пожартував котрийсь) і галушки кидати.