— За чим же діло стало? — іронічно спитав Артем.
— Жінка не пустила,— без усякого жарту відповів Лука. В гурті засміялись.
— Та в тебе, справді, Дарина, дарма що глянути — тиха, сумирна, як черничка, а всередині, як ягода, з кісточкою,— сказав Легейда.— Що ж вона, чи ультиматум пред'явила?
— Атож. Якраз оце місяць тому діло було. Приїхала з гостинцем. Я й хвалюся їй: так і так, мовляв, у курінь хлопці наші охотяться, у гайдамаки. То оце і я думаю. Тебе тільки й ждав, щоб порадитись. Умови підхожі: нове обмундирування одразу видають. І харчі кращі, аніж у запасному батальйоні. А главне діло: коли війна скінчиться, в першу чергу землі наріжуть, та, мабуть, так, що й з добавкою. Що ти на це? Мовчить моя Дарина, ні пари з уст. Ну, ясне діло, думаю: вболіває за мене, боїться, як би знову не потрапив на фронт. Потішаю, що війну і без нас закінчать, а ми отак зиму простоїмо в Полтаві, а на весну... Дарина моя в плач. "Так що ж це мені всю зиму отак і мучитись: двічі на місяць з торбами на буферах гибіти?" Та в курені ж, кажу, харчі непогані. Можна так часто і не їздити. Не пропаду якось і без твоїх книшів. Отут мою Дарину й прорвало. Тернула долонею очі, де й сльози ділись. "Та ти що, придурюєшся чи справді-таки дурень? Хіба ж у книшах діло?! Книші тільки привід, зачіпка!"
— Го-го! — дружній регіт струснув стіни крамниці. Лука почекав, поки втихомирились, і повів розповідь далі:
— А як же ти, жінко, питаю, всю війну прожила? Без малу три роки! "Бо всі так жили, отож і я з ними. А тепер до кого не зайду,— і в тії чоловік дома, і в тії... Інша борошно над ночвами сіє чи там голкою в шитві колупається, говориш до неї, а вона спить. Бо ночі їй мало було. Для спання. А я що, теля у бога з'їла?!" Регіт вибухнув знову.
— А далі й заявила,— коли стихло, докінчив Лука: — "Оце собі як хоч: або їдьмо додому разом, або — нарікай тоді на себе!"
— Ультиматум серйозний,— сказав котрийсь.— Ну то й що ти на це їй?
— А ти б що, на моєму місці бувши? — здвигнув плечем Лука.— Ясне діло: здався. Викрав з казарми речовий мішок, а от гвинтівки так і не зумів, шкода! Та того ж дня й поїхав з Дариною. То оце й домую, слава богу!
— Бог тут ні до чого,— сказав Артем.— А от Дарину свою все життя дякувати будеш. Що не дала тобі в халепу вскочити.
— А чи ж таки справді халепа?
— Ще й яка! — І Артем уже намірився був пояснити Луці (та й іншим не завадить, мабуть), вже примірявсь у думці, з чого б почати.
Антон збагнув це і, щоб не дати йому, похопився з запитанням до Луки:
— Ну то й як же воно? Чи втихомирив Дарину вже, чи ще й досі?..
— Годі! — сказав Легейда.— Посміялись трохи, а тепер можна і діло говорити. Халепа, кажеш, Артеме?
— Та я й сам іще тоді сумнівавсь трохи,— не дав Артемові на цей раз сам Лука.— Уже одне те, що офіцерні в тому курені більш як треба. Не те що на кожній чоті, а мабуть, і на кожному рої,— це так у них взвод та отдєлє-ніе,— пояснив він.— До речі, і Чумаків Корній, старшини колишнього, сотником там. Та й інші — теж не з бідняцького класу. А раз так...— І замовк.
— Куркульська гвардія, якщо одним словом сказати,— підсумував Артем Дудчині думки,— отож і політика їхня наскрізь куркульська.
У крамниці на хвилинку залягла мовчанка. Кожен зважував, певно, щойно почуті слова. Потім котрийсь сказав не дуже впевнено:
— А що ж, може, воно й так. Тоді другий:
— Ну, а поміщиків і вони таки не дуже празнують. Що не кажи, Артеме.
— Та самі ж у поміщики пнуться.
— Навряд! — хитнув головою Легейда.— Це вже не знаю, яким дурнем треба бути, щоб на таке надіятись! Що їм, повилазило? Не бачать, чим народ дихає?!
— Та не в Терещенки, звичайно, і не в Потоцькі пнуться, чи як у Таврії — Фальцфейни, поміщики. Якось ще до війни довелось мені під час безробіття з товаришами із Ростова у Миколаїв тьопати. Три дні, поки їх землю перейшли. Ціла держава помістилася б. Щоб про таке мріяти, може, й нема дурних, але про дрібніші маєтки, як от в Америці ферми називаються, таких хоч греблю гати. Та й потім не одразу, звичайно. Поволеньки. А поки що в своїх хуторах, як у фортецях, відсидітись хочуть. На своїх сорока десятинах.
— Це, що в газеті ото пишуть, Центральна рада закон видала?
— Атож. З цього вони й починають. А далі — до цих сорока в оренду ще.
— Та звідки ж? Раз поміщицька земля вже поділена буде!
— Це їх не дуже непокоїть. Ось хлопці чули, як Гмиря розпатякався сьогодні. "Не в самій землі діло. Що, ти її носом ритимеш?"
— На тягло упирає, значить?
— І певну рацію має. Бо таки важко буде з тяглом.
— Важкувато!
— Та ще каже, рудий чорт,— обізвавсь Лука,— передохне за зиму немало. Як так хазяйнувати?
— Не без того,— зітхнув Легейда.— А тут іще Антон надумав умисне голодом худобу морити. Чув, Артеме, забастовку у дворі затівають.
— Та чув. Дурниця!
— А чого ж^е так? — скипів Антон.— Та правда, ти ж уже "Сальве" куриш, чи тобі не байдуже, що якогось там конюха Пожитько з роботи прогнав!
— Ні, не байдуже. Та й Микита для мене не "якийсь там". А товариш давній. А на Пожитька є інші способи, а не худобу мучити. Та й взагалі, хлопці, мушу сказати вам...— Він покрутив головою.
— Кажи. На свіже око воно видніш! — заохотив Легейда.
— Обидно мені за наше село. За нашу Вітрову Балку. Ще у дев'ятсот п'ятому році — як вона гриміла! На весь повіт. Чи, може, й на цілу губернію. А тепер? Без малу рік уже як революція. Півста фронтовиків вернулось додому. Що ж ви тут робите день у день? Чого ви ще ждете?!
— Біля моря погоди,— кинув хтось.
— Замість сільської Ради у вас і досі управа сільська з підкуркульником Кушніренком. А у волості ще гірш: і під-куркульники, й самі чистопородні куркулі. Хоч би й Пожитька взяти.
— Та отож,— зітхнув Легейда.— Тоді, попервах, у березні місяці, коли нову власть на місцях обирали, хіба ж ми дома були? А Пожитько під рукою був: на Гришино-Ровенській грабарював.
— Кажи вже прямо: од війни ховався,— поправив Лука.
— Ясне діло, що ховався. Але на законній підставі. Розбитний, і язик підвішений непогано. А до всього ще й голос, як у диякона. Чим не кандидат! От і обрали.
— Отож-то й лихо, що у вас і досі місяць березень. Хоч у людей та й на календарі грудень уже. Десятий місяць революції!