Гмиря аж скипів.
— І чого ти до мене причепився, як реп'ях!
— А ось чого: ти де оце мав коткувати?— запитанням відповів Мусій, якось одразу споважнівши.— Твоєї ж землі в цей бік нема. Вся земля за Новоселівкою. Значить, на еко-номічеській?
— А хоч би й так? На тій, що восени в оренду взяв у земельному комітеті.
— Знаємо. Це ось тут, за селом зараз. Двадцять десятин.
— Ого! Нічого собі, круглий шматочок,— кинув Лука і закінчив таким химерним окопним матюком, що його вітро-балчанські тини, мабуть, вперше за всю історію села оце почули.— Таким шматком легко й удавитись!
— А це — яка пелька в чоловіка!— зауважив Харитон.
— І на твою б хватило. Міг би й ти в земельнім комітеті в оренду тоді,— приглядаючись, щоб угадати (гаразд не второпав на слух), хто саме з гурту сказав ото, про пельку, мовив Гмиря.— Чого ж ти не брав?
Харитон від обурення аж шапку з голови зірвав.
— Чи бачили таке?! А ти що, не знаєш, де я був восени? Місяця ще нема, як із фронту вернувсь. А восени в окопах воші годував. Кров проливав! Щоб ти отут на моїй крові!..
— Та чи я тебе, Харитоне, на війну посилав?— примирливо сказав Гмиря. Нервове збудження Харитонове його таки неабияк знепокоїло.— Воші, кажеш, в окопах годував. Годував би їх і я, так не літа вже мені в окопи. Домував, це правда. Але хіба я згорнувши руки дома сидів? Хліб у поті лиця робив...
— Чужими руками!
— Та вас, фронтовиків, хлібом тим годував,— пропускаючи репліку, доказав Гмиря.— І зараз годую. Та ще й про завтра думаю. Бо, либонь, не всі ж отак — на більшовицьку вудочку попались: штик у землю та й бери нас голими руками. Надівай, кайзере, німецьке ярмо. Є ж іще такі, для котрих солдатська присяга не пусті слова. Удержують фронт. Отож заради них і ми тут сил своїх не шкодуємо. Через те до своєї ще й в оренду ото взяв у земельнім комітеті. Половину восени на зяб виорав, а половину...
— Знаємо,— перепинив Мусій.— Бачили, як ти і ту землю — вже мерзлу — орати пробував. Аж іскри з-під чересла сипались. Та й мусив-таки облишити. Що, Савко, може, брешу?
— Про іскри не скажу,— відповів Савка.— А що груду велику вернуло, це правда. Двома парами і то — не робота була, а мука. То й покинули.
— Отож. А тепер хочеш, Архипе, надолужити. Щоб потім, як до літа дійде, було чим козирнути: працю вже, мовляв, свою вклав. Сніг коткував! Що, розгадав твої хитрощі?
— Мели, раз уже твоє на коші! А подумав би те: чого мені хитрувати? Що я, беззаконня якесь чиню? До того ж — хіба мало, крім цієї, гуляє землі? Бачив, скільки під сніг облогом пішло? Ось і ти, Мусію, чого в оренду не брав? Дома ж був. І ціна божеська. Не та, що колись Погорєлов сам визначав.
— А що б, я на ній носом рив?
— Отож!— аж ізрадів Гмиря, що саме так обертається розмова.— Не в самій землі, значиться, штука. До землі ще чогось треба. А земля що, землі на всіх вистачить. За новим законом, що наша власть у Києві виробила, сорок десятин Погорєлову лишається. Коли сам трудитиметься на ній. А решта, без малу тисяча десятин? Так ні, вам саме оці двадцять — як більмо на оці. Недарма кажуть: засватана дівка всім гарна.
— А може, й не того,— озвався Мусій.— Може, тобі, Архипе, під старість уже б до дівок і не смикатись? Минулося. Ти краще б за свою власну земельку вболівав душею, а ти зазіхаєш іще й на чужу, на нашу — бідняцьку!
— Не тобі, Мусію, мене повчати!— одмахнувсь Гмиря і знову до Савки:— Ну, то й доки ти будеш?
— Вже!— випростався Савка і взяв устромлений пужалном у сніг батіг.— Можна їхати.
Лука Дудка виступив з гурту.
— Так ти що, справді думаєш на поле їхати? Таки сніг коткувати?
— А мені що,— здвигнув плечима хлопець.— Найнявся — продався. Мене хоч і воду застав у ступі товкти — товктиму.
— От і, виходить, дурень ти, Савко! А вже й не малий,— сказав Мусій.— Та тебе ж кури засміють. А про людей уже й казати нема чого. На все життя таке прізвисько приліплять, що й дітям своїм у спадщину залишиш.
— Яке?
— Придумають. Про те, як батько їхній, ще парубійком бувши, під революцію допомагав багачеві — сплуататорові своєму — народ дурити. Сніг коткував!
— Та ще ж і сніг!— докинув Харитон.— Ти ж, дурню божий, воли потопиш.
— А їй-бо, правда! Я про це й не подумав,— зашкріб Савка в потилиці.
— Не тебе, пентюха, жаль, волів шкода!— сказав Лука і вийняв з кишені складаний ніж. Ступив крок до саней і перерізав уривок.— Ану, хлопці, берись дружненько!
Охочих знайшлося більш як треба. З веселим гамором кинулись до саней, схопили коток і, розгойдавши, жбурнули аж під самий тин у замет. Так і пірнув увесь, тільки кінець війя стирчав тепер із снігу.
— От і вся недовга!— задоволено сказав Лука, ховаючи ніж до кишені.— На цьому й край. Оправитись! Можна й закурити. Виймай кисет, Харитоне,— звернувся до товариша, який стиха розмовляв з Артемом.
Харитон вийняв кисет, але закурити не довелось.
— Та йди, лобуряко! Де ти тиняєшся?— загорлав раптом Гмиря, що досі стояв як стовп, розгублений в отакій несподіваній пригоді.
Всі повернули й собі голови в той бік і побачили молодого Гмиренка. Тепер він уже не йшов, а біг підтюпцем. Спинився біля гурту й оглянув усіх.
— Що трапилося, тату?— на крайньому, Артемові, затримав погляд.— А, зрозуміло!
— Самоуправничати надумали. Голота нещасна. Он ба, що зробили! Куди коток...
Гмиренко нахмурив брови на Артема.
— А яке ти маєш право?
— Проходь, проходь,— як міг стримано сказав Артем.— Таким тут не подають!
— Гляди, як би я тобі не подав!— Гвинтівку він ще на бігу зняв із-за пліч і зараз тримав у руках напоготові.
Лука Дудка підступив до нього і взявся за ствол гвинтівки.
— А стривай. Бо ще здуру бабахнеш.
— Ось не лізь!
— Та чого ти боїшся, дурню. Дай тільки гляну.— Він спритно рвонув і вирвав гвинтівку у нього з рук. Тоді став приглядатись до неї, сказав, удавано здивований:— Чи видів таке! Авжеж, моя!
— Не мели дурниць!— І Гмиренко спробував бихопити у Луки гвинтівку, але той одвів його руку.
— Харитоне, за свідка будь. Не казав я тобі, що в Полтаві тоді ніяк було з казарми з гвинтівкою викрастися додому?
— Та чого ж не казав!
— Вона. Точно. Трьохлінейка, образця тисяча вісімсот дев'яносто першого року. Кавалерійська облегчонна. І буває ж таке: де Полтава, а де Вітрова Балка!