Не скоро Артем кинувся з задуми, аж коли почулося поблизу від греблі пирхання коней та неголосне чоловіче вйокання. Він звівся на ноги. Бо сам раптом збагнув, який чудний вигляд має, сидячи отак на камені біля зачиненої кузні. Але на дорогу не сходив, чекав, поки проїдуть сани.
— Тпру!— спинив коні Гордій Саранчук навпроти кузні. І, поправляючи наритники на підручному коні, спитав, до Артема звертаючись:— А що ж це Лаврін надумав собі? Чи вже розпочав забастовку? Це ж і ти — до нього?
— Перш за все здрастуйте, дядьку Гордію!— замість відповіді сказав Артем. Саранчук аж тепер глянув пильніш і впізнав Артема.
— Проти сонця не видно гаразд,— сказав на виправдання.— Здоров, здоров, парубче!
Привітно посміхаючись, він виступив на обочину до Артема. Поручкались. Розговорились.
— До речі, Артеме, ти бачився з нашим Гришком у Славгороді,— після перших розпитів,— коли, чи надовго та що з рукою,— почав Саранчук про своє, як видно, наболіле.— Ти нічого за ним не помічав такого? Як підмінили хлопця.— І на розпити Артемові розповів, що, відколи вернувсь, нікуди з двору ще не виходив.— Чи гризота якась мучить? Воно, правда, три роки війни не скоро видихаєш! Але ж вертаються люди... Ти б зайшов якось, провідав.
Артем пообіцяв зайти. Сьогодні — хтозна, а завтра — обов'язково.
— Зайди, Артеме, неодмінно. Як-не-як — товариші змалку. А тут іще підкова — хляпа та й хляпа. Думав, Лаврін у кузні.— Він підійшов до підручного коня і взяв передню ногу.— Ні, без обценьї^ не одірвеш. А немов загубиться... Воно, може, й забобон . Ну, а коли на душі отаке, то й це важить.— Він вйокнув на коні й рушив. Але ще й з ходу оглянувсь і гукнув Артемові:— Так я ж надіюсь на тебе.
— Зайду!
І тільки тепер відчув, як він промерз до самих кісток, поки сидів отут.
Швидко йшов по греблі, щоб хоч трохи зігрітись. І планував уже. До Тимохи піде зараз. З самого літа, після госпіталю, домує. Хто, як не він, краще введе в курс вітробалчансь-ких подій! Та й треба, не гаючись, до діла братись. Але от — з чого ж його починати! Ну, та якось буде. Життя само підкаже.
VII
Поминувши свій двір, Артем за яких сотню кроків — саме проти Гмириного двору — зустрівся з Остапом та Мусієм: верталися з лісу. Спинив Остап воли й спитав — куди намірився. Артем сказав куди: в крамницю цигарок купити, а потім до Тимохи Невкипілого. Мимоволі кинув погляд на сани. Ні, на цей раз, либонь, дерева накладено в міру. Як видно, тоді, за сніданням, Омелько таки "пошептав". Добра прикмета.
— Ну, а де ж ви малого,— спитав,— чи не в лісі самого покинули?
— Та де! Прочув, що приїхала нова вчителька, побіг — хоч одним оком глянути,— відповів Остап.
— Рушай, рушай, Остапе,— кинув Мусій.
— Ото так зголодніли, дядьку Мусію?— засміявсь Остап.
— Не зголоднів, а он Омелько з горба зорить. Остап з Артемом і собі глянули в той бік.
За ставком, в економічеському дворі, справді стояв Омелько, як монумент,— і дивився в цей бік. Але, помітивши, що дивляться на нього, ступив крок набік і повернувся до них спиною, удаючи, що, власне, заради цього і вийшов за ріг загону,— до вітру.
— Ох і артист!— засміявся Мусій, та й знову до Остапа:— Рушай, рушай. А то справді подумає, що й на цей раз воли пристали.
Остап спохмурнів.
— А цей, гляди, ще гірший за Пожитька. Ох і настирливий! Чи ба, як над народним добром уболіває! Хазяїн! Над чужим добром.
— А чого ж "над чужим"?— сказав Артем.— Народне. Виходить і його.
— Авжеж! Але за кого тоді він мене має? Я — хто такий? Чи теж не хазяїн?!
— А все-таки він більший над волами хазяїн, аніж ми з тобою,— докинув Мусій.
— Більший? Це тим, що доглядає їх?
— І через те. А главне діло, спробуй без нього! Тридцять пар у загороді — розлигані. І не второпаєш, якого з яким злигати.
— Це правда,— погодився Остап. І через те, що планував і назавтра ще в Омелька воли взяти (на цей раз уже без дозволу пана Погорєлова), то вже хотів був братися за налигач, щоб рушати, але в останню мить передумав, з сорому перед братом. "Та що я справді за макуха такий був би! Ну, хай уже перед генералом, бо не так це легко — вікове з душі викорчувати. Але щоб ото перед кожним!.." І сказав підкреслено байдужим тоном:-— Нічого. Не на того напав! Нехай зорить! — навмисне не кваплячись, вийняв з кишені кисет.— Ти це, ма-будь, сердега, від снідання й не курив?— подав цигарку Артемові. Потім став крутити другу — собі. І, певно, так нічого б і не сталося,— закурив би та й рушив. Але саме в цей час відчинились Гмирині ворота,— сам хазяїн, Архип Гмиря, і відчинив їх, а наймит Савка вивів за налигач воли, запряжені в сани, звернув у глибоку колію вулиці й став, бо спереду — Остапові сани.
— Ану, ей, хто тут на перечепі став!— гукнув Гмиря, як здалося Остапові, вкрай образливим тоном.— Проїзди!
Остапа як батогом стьобнув цей голос. Він спалахнув, але стримавсь. Дуже поволі, щоб не розсипати тютюн з папірця, повернувся всією постаттю до Гмирі і мовив з натугою:
— Як кажеш? "На перечепі"?— Послинив папірець, скрутив цигарку.— А як ти мені на перечепі стоїш? Все життя!
— Проїзди, проїзди!—трохи знизив тон Гмиря.— Не скандаль!
— А тобі що, вулиці мало? Об'їдь.
— Кудою? Не бачиш — кучугури які?!
— Ну, то пожди. Закурю ось. Та й воли нехай відсапнуть.— І повернувся спиною до нього. Неквапом прикурив від запальнички, дав і Артемові прикурити.
Гмиря насилу стримував себе. Але коли побачив, що Остап, і закуривши, не збирається рушати, а навпаки — примостився на оплоні з явним наміром в отакій, вигіднішій, аніж навстоячки, позиції всю цигарку скурити, не стримався:
— Он як! Так ти, значить, насмішки строїти?!
— Ну й людина ж ти, Архипе,— похопився Мусій, щоб запобігти сварці.— Тобі ж руським язиком чоловік каже: воли пристали. Чого ти єрепенишся? Що в тебе, горить? Од-сапнуть — і поїде собі.
— А ти не в своє діло носа не стромляй!
Гмиря рвучко ступив до Остапових волів і вже взяв був за налигач, але ту ж мить Остап з несподіваною для нього моторністю опинився біля нього і вирвав налигач з руки.
— Е, ні!— мовив із хрипом.—Волів ти не чіпай!— І відштовхнув Гмирю. Той поточивсь і впав задом у кучугуру.