— А чому ж "може"? Напевно не святий. І слава богу. Але не такий вже я і грішник окаянний, як може здатися збоку. Оце хоч вірте, хоч ні,— за весь час, що зналися з нею, жодного разу не скривдив її ні у великому, ні в малому.
— Оце йду та все пригадати силкуюсь,— після довгої мовчанки озвалась мати.—І от, як живу, бачу: сидить з нами біля порога за столиком — вечеряємо. Така собі славна жіночка! І розумненька, видно, і совісна. І от ніяк у голові в мене не вкладається...
— Не вкладалось попервах і в моїй голові. А потім вклалося. Нічого дивного. Правильно дівчина розсудила: чим на ячниках мужичих день у день спину гнути, хіба ж не краще за дяка піти. На дармові книші. Ну, і годі. І чого це я мову завів?!
— Та це я завела. Вибачай, сину. Та, власне, я ж про Мирославу Наумівну спитала тебе.
Артем промовчав, цілком ясно показуючи, що не хоче підтримувати розмову на цю тему. І мати, хоч трохи й ображена цим, не стала вже допитуватись.
І всю дорогу Артем думав про Христю.
"Чого вона, справді, приходила?"— в який уже раз питав себе і не знаходив відповіді. Пояснення випадком, яке тоді, в першу мить, спало йому на думку, відкинув одразу ж, як явну натяжку. Бо з монастиря на Хорол можна і не через Вітрову Балку, а на Веселий Поділ, і навіть та дорога куди простіша. Отож, виходить, навмисно круга зробила. А в отакім її стані тодішнім (чи не на останньому місяці вагітності) і три-чотири версти зайві не дрібничка. Щоб можна було заради самої цікавості. Отже, була якась поважна причина. А яка? Він напружував пам'ять і намагався слово в слово пригадати всю материну розповідь про Христю. Може ж, таки розкриється в чомусь, хоч би натяком, причина її приходу. Треба тільки нічого не пропустити, пригадати геть-чисто все — від самого початку і до самого кінця. І ось уже виникає в його уяві рідне дворище в тихий весняний вечір. Зустріч на воротях. Скільки раз мріяв він про отаку хвилину.
"Еге ж, про таку, та не зовсім". І все ж таки, навіть пам'ятаючи і в цю хвилину про Христю все оте, що протягом останніх років, при самій згадці, викликало в ньому гнів і зневагу до неї, тепер він не дав волі оцим своїм почуттям. Ні разу навіть не назвав її в думці дячихою. Бо навіть у таких умовах зустріч Христі з його матір'ю була для нього сповнена якогось особливого драматизму. І це блюзнірством було б з його боку! Та не кам'яна ж вона справді, щоб в оту хвилину принаймні не тріпнулось серце в неї від спогадів. Скільки раз удвох із ним, ще в Таврії, щопрада, лише в самій уяві, побувала вона вже в цьому дворищі! А ось тепер уже і не в думці, а насправді. Артем аж затамував подих і напружено стежив за їх зустріччю. Але нічого значущого так і не відбулося.
— Бач, іще ось згадала,— раптом по довгій мовчанці озвалась мати.— Намисто ж вона забула в нас тоді.
— Намисто?
— Я чого це згадала. Коли б не це, так би й думали ми, що справді прочанка.— І на Артемове запитання розповіла:— Послала-таки Орисю навздогінці. Аж за селом уже наздогнала прочан отих, теж на нашому кутку ночували. Але нашої нема серед них. Стала розпитувати Орися, вони й розповіли, що навіть і не бачили її сьогодні. Та й учора, кажуть, тільки отут неподалеку в хуторах пристала до їх гурту. Казала, що з станції йде. А куди — гаразд і не добрали. Плутала щось. То я оце й думаю...
— А намисто?— перепитав її Артем.
— Не захотіли брати.
— Я не про це. Яке воно?
— Ну яке ж. Намисто як намисто. Гарне, справжні коралі. Три разочки. Поклала в прискринок. Все думала, може, буде вона якось на наших краях, то й зайде.
— Е, ні!— важко видихнув Артем.— Не на те вона його залишила. Чи думаєте, справді забула?
Аж тепер догадалась мати.
— Так, може?..
— Атож. Та ще й не просто подарунок, а можна сказати, весільний!
Сказав це і зробив вигляд, що збиває налиплий на закаблук сніг. Так і відстав од матері на кілька кроків. А потім навмисно якийсь час не наздоганяв її, щоб вільніш було думати на самоті.
Дивно було самому: чотири роки вже знав і без цього. Начеб нічого нового історія ця з намистом не додавала. Так чому ж отак вразило це його зараз? І так схвилювало! Довго не міг докопатись причини, а потім таки збагнув: та це ж єдина — за всі роки!— звістка, яку вона сама подала йому про себе. І якраз в отакий спосіб: намистом отим пам'ятним, незабутнім. Авжеж. Бо хіба може людина забути найщасли-віший день у своєму ^итті?!
Було це на спаса . Саме тієї ночі, напередодні свята, побрались вони. Щоправда, без попа, без весілля. Ясний місяць у небі повінчав їх тоді. Вперше тієї ночі і не вернулись вони в табір. В степу, у запашній вівсяній копиці ночували.
І, звичайно ж, як і годиться молодятам, заспали. Прокинулись, коли вже сонце підбилось. "Ой лишенько ж!— забідкалась Христя.— Та як же я тепер у табір прийду?!"— "А отак і прийдемо: за руки побравшися!" На її щастя, в таборі, коли прийшли, була тільки куховарка та дід-сторож. А то всі — хто куди: старіші не вернулися ще з церкви (верстов за сім у хуторі), а молодші, поснідавши, подалися на головну садибу. Це була єдина розвага для заробітчан у свято — сходити в маєток. Можна було там у ставку покупатися, з земляками, котрі працювали на інших токах, зустрітися та й в крамницю зайти купити, що там потрібно. А вчора якраз прикажчик на тік приїздив, платню роздав за минулі два тижні молотьби. Отож були з грішми. Збиралися ще звечора і вони туди. Поснідали і пішли. Отоді в економічеській крамниці він і купив їй в подарунок оте намисто. Дуже-таки сподобалось було Христі воно. Тільки-но зайшли в крамницю, підійшла з подругами до прилавка: та — аршин ситцю на косинку чи на фартух, та — стрічку в косу, а Христя одразу: "Будь ласка, а покажіть мені оте намисто". Продавець недбало відповів: "Не по твоїх заробітках, дівчино, це намисто".—"Ото таке дороге?"—"Не знаю, може, для тебе п'ять карбованців і не гроші".—"Ой-о!"— аж жахнулась дівчина. І навіть зашарілась, мовби від сорому за свою непростиму отаку непоміркованість в бажаннях. Коли вже дівчата, скупившися, вийшли з крамниці, він, розплачуючися за тютюн, виклав на прилавок ще п'ять срібних карбованців. "А ти все-таки намисто оте дай сюди". Тільки в степу вже, по дорозі в табір, як одстали від гурту, вийняв з кишені намисто. Дівчина аж спалахнула від радощів. Але не стрималась, щоб не пожурити: "Ти збожеволів, Артеме! Отакі гроші!"—"Та що ж я, справді, старець, чи що, щоб не міг хоч би такий подарунок своїй жіночці любій зробити! На, одягни. І без усяких мені балачок. Це мій тобі весільний подарунок!"—"Спасибі, любий". І зразу ж наділа. Але самій ніяк було ззаду кінці зв'язати, попросила його. "Тільки ж міцно в'яжи. Щоб, не дай бо, не загубила!"—"О, будь певна. Навіть коли б і захотіла скинути, то не розв'яжеш. Хіба перервеш. На віки вічні!" І саме на цій мові Христя раптом зітхнула. "Ото аж так налякав?"—"А ти не смійся!" Потім, коли вже й рушили, була мовби засмучена. Став допитуватись: "Може, каєшся вже?"—"Ні, не каюсь!— і так ясно глянула в очі.— Але коли вже всю правду казати..."—"Авжеж, кажи!"—"Яка б я щаслива була, найщасливіша в світі! Коли б ми оце з тобою були вже насправді чоловік і жінка. Щоб уже повінчані!"—"Та ти що,— не дав і доказати,— чи не віриш мені?"—"Вірю. Якби не вірила, хіба б же сталося? Я дуже тобі вірю. Як сама собі.