Артем мовби відчув невеселі думки матері.
— Тільки ви не думайте, мамо,— кинувся раптом,— що самі колючки були на шляху в мене. Немало було у мене в житті і хорошого. І найкраще з усього — люди хороші. Скільки друзів у мене було за цей час, щирих, безкорисливих: останній шматок хліба нарівно ділили. От для прикладу хоч би Славгород взяти. Півроку прожив, небагато, а скільки товаришів знайшов за ці півроку. І не тільки в саперному батальйоні, а й на обох заводах.
— А хіба ж ти робив там?
— Та як би ж я робив? Я ж солдат іще. Не робив, а стикатись доводилось: військової справи навчав хлопців-чер-воногвардійців. Отак і здружився з багатьма. Одним словом, скажу вам так, мамо: коли б якась нагода,— чи женитись, скажімо, надумав і покликав на весілля, а вони з'їхались,— не помістилися б у нашій хаті.
Мати при цих словах пильно скоса глянула на сина. Дуже хотілося їй запитати, і якраз до речі було б саме тепер. Але не наважилась. І відказала в тон йому, теж напівжартівливо:
— А ми весілля взимку не будемо справляти, а по теплу. Щоб не тільки в хаті, а й на дворі столи порозставляти.
— Хіба що так,— посміхнувся Артем.— Це справді вихід. Отак розмовляючи, а часом і мовчки йдучи, кожен про
своє думаючи, Артем і мати незчулися, як минула година і друга і настав день.
Ген-ген праворуч за Князівкою, що ледь бовваніла крізь мерехтливий серпанок ранку невиразними обрисами водокачки на станції та димаря на Куракінському цукровому заводі, сходило криваво-червоне сонце. Сніги ще голубіли і на землі, і на хатах по розкиданих у степу хуторах, але верховіття високих тополь та осокорів уже зайнялося згори. І чимдалі все нижче спускалось полум'я, перекидалося на стріхи, проривалося всередину хат, червоно вибиваючись із вікон.
— Ви тільки гляньте, мамо,— не втерпів Артем.— Яка краса!
— Ой, гарно. А тільки — аж моторошно якось.
— Чого?
— Наче пожежа.
— Ну, й нехай! Як на мене, я оці хутори одним махом із лиця землі стер би!
— Ой, який ти,— хитнула головою мати.— Усе б тобі — одним махом. Усе б стирав!
— Чого б усе? Не все. А тільки те, що нам стоїть на перечепі. Саме по таких хуторах оті вовкулаки розводяться, варакути! Ну та цур їм! Хоч ці хвилини, поки з вами, не думати про них. Буде мені ще з ними клопоту. Погомонімо про інше щось.
Але розмовляти чимдалі було все трудніш. Тепер частіш стали попадатися назустріч сани, і поодинці, і валками. Весь час доводилося виходити з колії і ждати, поки проїдуть. Притомилися. Ну, та вже недалеко.
— Ось і Чумаківка вже почалась,— по довгій паузі сказав Артем.
— Ні, Чумаківка онде, далі. А це Рокитне. Артемові, відколи з дому пішов сім років тому, якось ще
і не доводилося з цього боку підходити до Чумаківки. А тоді в урочищі Рокитному хат ще не було.
— Ага, одрубники. Столипінці! — Із цікавістю приглядався до осель, що з десяток їх розкинулось ліворуч понад шляхом.-— Нові варакути!
— Не всіх, сину, стрижи під одну гребінку,— сказала мати. Потім зійшла з колії і вийшла на обочину широкого шляху.
Артем подумав, що, може, змерзла, надумала в хату зайти, погрітися. Ні, поминула першу. Потім і другу хату теж поминула. А спинилася раптом біля пустиря, на якому тільки колодязь та вишневий невеличкий садочок. Жодної будівлі ще не було.
— Що ви тут побачили цікавого?
— Та це ж саранчуківський одруб,— відповіла мати.— Який таки хазяїн Гордій. Ти он на тих, що ми пройшли, глянь: перед війною ще вибралися з села. Хоч би паколів набили в землю, верби уже росли б. А Гордій, бач, ще в селі живе, а тут заздалегідь уже і криниця, і садочок. Повесні хату Грицькові поставить, на осінь переберуться молодята, то вже так, наче хтозна-відколи живуть отут. О, навіть яблуньок насадив! — Потім придивилася і змінила тон: — А ось за це і не похвалю вже. Недогляд. Хоч би перевеслами стовбурці обв'язав чи очеретом обставив. Скільки там того діла! А то бач, що зайці наробили! — І, вже як рушила з місця, мовби вголос подумала:
— Треба не забути Грицькові сказати.
Ішла тепер і мовчала до самої Чумаківки. Артем розумів, що всі думки її тепер про Орисю. І теж мовчав, щоб не заважати їй. Про своє думав.
Та, видно, материне серце — як та світлиця простора: водночас є місця в ній для всіх дітей. Тільки-но в Чумаківці звернули на путівець, що вів просто у Вітрову Балку, мати спинилася раптом.
— Притомились?
— Та й притомилась. Але спинилась я не того. Щось хочу, сину, тебе спитати.
— Питайте.— А сам подумав: "Про що ж це, що аж треба було зупинятись".
— Ще вчора з самого міста хотіла. Та при Данилові ніяк було. А сьогодні всю дорогу не наважувалась. Та й зараз непевна. Може, "не ваше діло, мамо", скажеш.
— А хіба я коли-небудь казав вам отак?
— Ні, не казав. Але ж і я ніколи ще в тебе про таке не питала. Скажи: чого це вчора на Слобідці, як я зайшла ото в кімнату, лікарка, Мирослава Наумівна, була така заплакана?
Артем від несподіванки не відразу надумав, що відповісти.
— Двома словами про це не розкажеш. Та й не потрібно це вам.
— Вибачай, сину! — Відповідь Артема її трохи образила. Помовчала і додала: — Я, може, й не питала б тебе, сину, коли б не ота прикра пригода у тебе в Таврії.
— Он ви куди завертаєте? — одразу спохмурнів Артем.— Ні, мамо. Не думайте, що я такий вже баламут дівочий. І в Таврії тоді... Я вам не все, звичайно, розповів. А тільки те, що вам потрібно було знати. А зараз думаю, може, і того не слід було казати. Мало у вас і без цього клопоту! Так нате вам іще!
— Як тобі, сину, не соромно! Чи я тобі не рідна мати! А, не дай бо, щось трапилося б отоді з тобою! На таке діло йшов!
— Та отож. Важко навіть словами сказати, який тягар із своєї душі я отоді скинув, переклав на вашу. А тепер дивно самому: на що я надіявсь? Ну, справді, що ви могли б, мамо, в отакій халепі зробити? Коли ось я сам ради не дам!
Він це сказав, мовби не як запитання, але мати скоса глянула на нього і по напруженому обличчю догадалась, що він нетерпляче чекає, що вона скаже йому на це. І розуміла навіть причину: на цей раз минулося щасливо, але скільки ще буде таких смертельних небезпек на його шляху! Трохи помовчала, збираючися з думками, і мовила: