— Аз чого догадався? — спитав Василь Іванович, щоб вивести з задуми Артема.
— Завжди виносила хліба шматок, ну й ще там — огірок чи тараню. Самою любов'ю все-таки ситий не будеш. Добовий мій раціон. А на цей раз бачу — торба. Помацав рукою — дві хлібини. У мене в грудях щось так і обірвалося. "Що, Христе, чи надумала виряджати?" Мовчить. Приглянувсь, а вона спить. Навсидьки. Відкинулась головою до ожереду, місяць їй в лице — змарніла така, бліда, мовби хвора. І подумав я: "Ох, і свиня ж ти, Артеме! Сам вилежишся за день в своєму барлозі. А вона, сердешна, від зорі до зорі на отакій спеці, в куряві кромішній біля молотарки. І вночі спати не даю. Хіба ж не розповідала позаминулої ночі, що коли б Кирило-бара-банщик не підхопив, так би з снопом у барабан і впала була!" І так мені жаль її стало. І знаю, що це ж востаннє бачимось. Хотів розбудити і не розбудив. Нехай іще хоч годинку поспить, відпочине. Сиджу біля неї... Чого тільки не передумав за цю годину! Про неї і про себе. Раптом чую — стогне, задихала важко, губи сіпаються, мовби хоче крикнути щось, а не може. Потім таки крикнула, як це уві сні буває, шепотом крикнула: "Артеме!" — "Я тут, Христинко, біля тебе!" Розплющила очі, здивована й зраділа, пригорнулася. І мовби з докором легеньким: "Нарешті! Чого тебе так довго не було?" — "Та я вже цілу годину сиджу біля тебе".— "Так чого ж ти не розбудив!" — "А щоб ти спочила хоч трошки".— "Ой, де там спочила! Я так змучилась уві сні!" Та й стала мені розповідати свій сон. "Сиджу під ожередом, а тебе все нема. Уже й за північ, може. І так мені страшно стало! Завтра ж йдемо з економії, остання ніч. Невже так і не побачу?! І по-другому ще страшно: може, щось трапилось? А може, просто ожередом обмиливсь,— заспокоюю себе. Біжу до другого ожереду — нема. Перебігаю до третього — і тут тебе нема. Тоді я в розпачі — і знаю, що не можна робити цього, бо ти ж ховаєшся, а не стерпіла! Як я гукала тебе! На весь голос, на увесь степ".—"Я чув, як ти гукала уві сні. І бач — біля тебе". Зітхнула Христя. "Чого ти?"—"Подумала: а скільки ще буде ночей — гукатиму так тебе і в сні, і наяву, а ти не чутимеш!" Уже світало, як стали прощатися. "Ну, де ж, коли, Христинко, зустрінемось тепер?"—"А хіба ж я знаю!" Та й заплакала гірко-гірко. "А може... знаєш що? Ходімо зараз зі мною" — "Куди?" І вірно: куди? Коли сам без притулку та ще й безпаспортний. "То поживи тим часом у моєї матері, поки я..." Зітхнула тільки. Потім: "Та ти не бідкайся за мене, у мене ж і своя мати є".—"Ну, хоч по дорозі зайди, з родом моїм познайомишся". Але виявилось, що дівчата надумали залізницею, щоб швидше додому. Може, там, на Полтавщині, не обмолотилися ще хазяї, можна буде ще якийсь карбованець заробити. "Ну, то хоч не зараз, іншим разом, як уже з роботою упораєшся". Пообіцяла: "Неодмінно побуваю". На цьому ми й попрощалися.
— Ну й що ж, заходила?— по невеликій паузі спитав Василь Іванович.
— Ні, не була. Не до того вже було їй. Інші завелися, рідніші родичі.
— А ти кажи ясніш.
— Я, як і домовилися з нею, зразу ж, тільки-но став на роботу...
— А як же ти без паспорта?
— Петрів родич у Миколаєві поміг добути "липовий". У самім Миколаєві не рискнув, улаштувався в Херсоні, на елеваторі. І зразу ж листа їй у Попівку послав. Жду та й жду відповіді,— нема. Що могло трапитись? Не інакше, як перехват. Уже занепокоєний, послав листа подрузі її, Варварі. І та відповіла, розкрила всю картину. Що Христя на селі не живе. Зразу ж, як повернулась із Таврії, поїхала в місто, на тютюнову фабрику. Та це, як видно, лише про людські очі. А насправді — до свого жениха.
— То в неї, виходить, і жених був?— здивувався Кузнецов.
— Дячок там один. Та, власне, це вже я сам його в дяки "проізвів", насправді — регент церковного хору. Якось, розповідала іще в Таврії, жила у дядька свого, залізничника, у Славгороді, а він і побачив її, жив у тому ж дворі. Ну й уподобав, причепивсь, як реп'ях. Аж мусила через нього і з міста тікати: такий осоружний. Аж плаче, бувало: виходь та виходь за мене! Так принаймні розповідала.
— Сама розповідала?
— Але це вже потім, як ми вже з нею спізналися. "А чого ж ти досі навіть не заїкнулась про нього?"— спитав був. "Боялась, щоб не подумав чого. То, може, не захотів би і знатися зо мною".—"А тепер не боїшся?"—"А що ж ти можеш тепер погане подумати про мене, коли вже знаєш!.." І правда, що я міг погане подумати про неї, коли вже знав, що до мене вона ще нікого не знала? Ну, та це... Не про це зараз мова. Уже й побралися, либонь, Варвара пише. Бо приїздив якось із дядьком Христі, привіз тещі сто карбованців, викупив хату у лихваря... Ну, от і все!
— І все?— в голосі Кузнецова чулися подив і обурення.— Аж на тебе не схоже. Видно, здорово і ти її любив, що отак легко повірив?
— Легко? А не дай бо нікому! Найлютішому ворогові своєму не побажаю такого. Я й зараз, коли згадаю той час, не збагну навіть, як я тоді все оце видихав. Не пішов на дно. Петро врятував.
— Яким чином?
— Саме з тюрми випустили. Знайшлися справжні убивці того об'їждчика. Двоє дівчат, скривджені ним. Зізналися. То тих усіх, запідозрених тоді в убивстві, випустили. Узнав, що я в Херсоні. А я вже днів кілька ходжу як неприкаяний. І вже несила далі терпіти мені. Надумав поїхати в Славгород. Щоб уже на власні очі пересвідчитись. А тут якраз Петро. Аж диву дався — отакий я страшний був на вигляд. "Хворів, чи що?" Я і розповів йому все. Не потаїв і того, які страшні думки, буває, в голову лізуть... То він мене і не пустив. "Охолонь трохи. Гарячки нема чого пороти: якщо правда все те, що Варвара пише, то й взагалі нема чого їхати. Раз така вона, то й розтак її, і точка! Не хватало ще, щоб за якусь паскуду на каторгу пішов! А якщо, немов, наплутала Варвара,— розплутається. Бо не може того бути, коли любила по-справжньому тоді, щоб у Вітровій Балці не побувала чи хоч листом не запитала — де ти, що з тобою".
— Логічно.
— Авжеж. Лихо тільки, що серце не дуже на ту логіку зважало. Ну, а таки взяв себе в руки. Нікуди не поїхав. Жду вістей з дому. І Петро ж біля мене. Ото друзяка! Заради мене і в Миколаїв не вернувсь. Отак цілу зиму і пиряв лантухи на тому ж елеваторі. Нема вістей. Хоч за зиму аж два листи одержав з дому. А потім і сам дома був на Великдень. Ти, Василю Івановичу, кажеш: легко повірив. А я, коли правду казати, то ще й тоді — а це вже півроку минуло!— на якесь чудо надіявсь. Ну, а чудес, як і сам знаєш, в природі не буває. Одсвяткував, виправив у розправі паспорт собі новий та й подався з дому.