— Це вірно,— зітхнув Артем.— Тут хоч би собі лад дати! Але от саме тому хіба не корисно і в комунізм хоч думкою заглянути. Щоб із своїх онуків-правнуків (сам же кажеш: розумніші й кращі за нас будуть!), щоб із них для себе приклад узяти. Щоб поведінкою своєю таки виправдати звання високе своє більшовика-комуніста.
— Це так. Але заглядати навіть і в комунізм треба, Артеме, з розумом. Щоб не було замість користі шкоди. Діалектика — чув таке слово? Це значить — треба явища, факти суспільного життя розглядати не відірвано, а в їх історичній обумовленості. Ти Енгельса читав? Є в нього книга така, якраз про сім'ю, про шлюб". Неодмінно прочитай. Та подумай гарненько. От і не будеш уже тоді борсатися у цьому питанні. Та ночами алхімією займатися. Добрим людям спати не давати.
— Це — пусте, Василю Ивановичу. Адже — остання ніч наша перед розставанням. Не гріх і не поспати. Чи, може, ти справді сердишся?
— Та ти що, жартів не розумієш? — відповів Кузнецов. Хвилину цілу мовчали обидва. Потім Кузнецов перший озвавсь. І голос його вже був інший, відчувалось, що говорить це з усмішкою:
— Так кажеш, Артеме, туга облягла. Ну що ж, пора, мабуть. Двадцять п'ятий, кажеш, пішов. О, давно пора! А хороша це, до чого ж хороша туга! По собі знаю.
— Ти це про що?
— Та про те ж саме. Чи, може, думаєш, що я сліпий, не бачу. І ось повір мені, а я таки на світі на цілих десять років більше прожив, краще за тебе в людях розбираюсь, повір мені: кращої дружини — світ сходи — не знайдеш собі. До чого ж хороша дівчина. А любить тебе як! За оцей тиждень, що тебе не було, аж змарніла, бідолашна.
— Облишмо про це! — перебив Артем. Але не спитав, кого той мав на увазі. Догадався, що мова, звичайно, про Мирославу.— Досить з мене того, що вже одного разу вхопив був колись щастя такого... в обидві жмені! Не знаю, коли я його й видихаю!
— Нічого не розумію.
— Який же ти нетямкий. Та я ж про це весь час тільки й говорю: про свою трудну любов та про свого синашку.
— Що? — Кузнецову од подиву навіть перехопило дихання.— Про якого синашку? Звідки? Ти що, може, не прокинувся ще?
— Четвертий рік уже пішов.
— А що ж ти ніколи не говорив про нього?
— Я сам тільки цими днями узнав. Коли в Харків у відрядження з Кулішем їздив.
— Оце так так! — Кузнецов поривно сів на постелі, схвильований, дістав кисет, довго в темряві скручував цигарку, потім клацнув запальничкою і довго прикурював; спідлоба дуже уважно, немовби бачить його вперше, суворо дивився на товариша. Потім сердито дмухнув на язичок вогню, глибоко затягся тютюновим димом і, з силою видихнувши, сказав:
— Оце так родитель! Виправдав звання, нічого сказати! Та тобі й справді хоч зараз у комунізм. Готовий екземпляр.
— Ти стривай, Василю Ивановичу,— на подив спокійно сказав Артем.— Ти перше вислухай мене до кінця. А потім уже лаяти будеш. І екземпляром, і як тільки схочеш.
— Слухай, Артеме,— знову після паузи перший озвавсь Кузнецов.— Четвертий рік, кажеш, синашці пішов. Але ж ти в Харкові на ХПЗ тільки з чотирнадцятого року.
— Це ще до Харкова було. А тепер, під час поїздки в Харків, я тільки дізнався про це. Та ще як дивно дізнався! Як подумаєш, аж дріж пройме: коли б не оцей сліпий випадок, то, може, вік прожив би, а так і не знав би... У вокзалі в Полтаві. Замерзли з Кулішем геть-чисто, товарняком з Харкова добирались. Зайшли погрітись. Народу в вокзалі — не протовпитись. І раптом чую: "Артеме!" І я впізнав: "Варка".
— Зустріч. А скажи, крізь землю тобі в ту мить не хотілося провалитись?
— А Варка — це зовсім не вона. Подруга Христі. З одного села з-під Хорола.
— Де це? Коли?
— У Таврії101. На молотьбі в економії. В тринадцятому році це було. Я ж тобі якось розповідав, що після Луганська кілька місяців безробітним був.
— Пам'ятаю. Це — коли в Ростові...
— Та ми не тільки в Ростові побували тоді. Увесь Південь об'їздили. Один у Таганрозі лишивсь вантажником у порту. А ми з Петром далі помандрували. На залізницю грошей уже не було — дожились до ручки,— пішака рушили. А край неблизький. І все степ та степ. Червень місяць. Як по гарячій сковороді йдеш. На Миколаїв ішли, родич там у Петра на суднобудівному. Верст двісті вже одмахали і притомились. Не так і притомились, як підошви попекли. Без звички босоніж по отакій Сахарі. Хоч рачки лізь. Ото ми і зробили привал: найнялись в економію. В конторі, як глянули паспорти — з Луганська,— зразу не хотіли й брати. Але велика запарка тоді в них з ремонтом молотарок вийшла, взяли-таки. Спочатку на ремонті працювали, потім Петро в майстернях на головній садибі так і лишився, а я з паровиком та молотаркою — в степ, верстов за десять. Так і жили там на відшибі табором. І ці хоролчанки на току на цьому робили: Варка, а друга — тепер уже ясно тобі: Христя.
— Хорол це десь тут недалеко? — спитав Кузнецов.
— Ну, тож-бо й воно, Василю Івановичу! Суміжний повіт. Я як узнав, що вони з-під Хорола, ну просто наче рідні вони мені. Ще хлопчиськом пам'ятаю: саме через наше село — хорольці, миргородці, чернігівці у степ туди повесні на заробітки проходили, а восени назад повертались. Перш за все спитав у дівчат, чи не проходили через Вітрову Балку. "Аякже, проходили. Ще на греблі під вербами спочивали. А на тому березі ставу — економія". Так і є. Моя Вітрова Балка. Ну, а тут же од греблі крайня хата — рідні мої живуть. Ні, хати вони, звичайно, не примітили. Ну та дарма. Уже одно те, що мимо рідних воріт проходили! Прихилились і вони до мене якось одразу. Обидві молоденькі, вперше на заробітки прийшли в ці краї. Та хоч і вперше, а знали вже з розповідей, що це таке — Таврія. От і боязко їм. А тут, бачать, чоловік вроді б надійний: сам не скривдить і іншому скривдити не дасть.
— От іменно "вроді б",— кинув Кузнецов.
Артем помовчав, мовби вагаючись — відповісти на репліку товариша чи вести далі розповідь. І вирішив:
— Ти зараз, Василю Івановичу, так говориш зі мною, таким тоном, наче я злочинець якийсь. А я злочину за собою чи хоч би навіть провини перед нею не почуваю аніякої. Одна моя хіба провина, що полюбив отак необачно. Як з кручі в воду сторч головою плигнув. Не подумавши про корчаги. А втім... любов — діло таке — думай не думай. Лотерея. Не скажу, що всі жінки, але більшість із них такі: ти з нею пуд солі з'їж, а так до пуття і не взнаєш, на що вона тільки здатна. Отака була й Христя.