— А другого млина не чути,— вголос подумав Михайло.
— Кубло меншовицьке. Що ти хочеш!— сказав Артем.
— І електростанція мовчить.
— Бо й там завелась сволота!
— А слово честі, не заздрю я їм!— Це вже говорив Михайло, похапцем одягаючись.— Уявляю, як це їм слухати зараз!
— Еге ж, пожурись хоч ти за них, бо більше нема кому! — сказав Артем.
Роздягнений, він разом з хлопцями вийшов у сіни. Як відчинили двері, свіже, морозне повітря і сонячне світло ринули в сіни. І так потягло хоч би за поріг ступити, хоч здалеку глянути на місто (гудки ще й досі гули). "Терпіння, Артеме!"— сказав собі і зачинив за хлопцями двері, ще й защіпнув на гачок.
Цього ж ранку в приміщенні міської думи, ^ кабінеті голови міської управи Кирієнка (український есдек , колишній учитель гімназії, зять власника млина Співака), відбувалась нарада представників "української громади" з отаманом Щупаком. Крім кількох членів управи, присутні були: повітовий комісар Центральної ради Мандрика, від Ради солдатських депутатів Гудзій, від "Селянської спілки" Мокроус.
Думка про скликання цієї наради виникла у Кирієнка в зв'язку з подіями цієї ночі. Але, коли вже зійшлись запрошені на нараду (не було тільки Щупака, до якого з запрошенням поїхав Діденко), несподівано для Кирієнка, який приїхав сюди, ні з ким не бачившись, виникло й друге питання. Майже всі присутні вже знали про ухвалу більшовицького комітету провести загальноміську забастовку і мітинг протесту проти вбивства Тесленка, арештів, проти розгрому приміщення більшовицького комітету. Ставлення всіх присутніх до самого факту намічуваної забастовки було однакове: мало сказати — негативне,— люте! Але про те, що треба робити, якщо більшовикам удасться підняти робітників на забастовку, думки були різні.
Отже, нарада почалась зразу ж, іще до приїзду Щупака. Але ні до якого рішення прийти не змогли без нього: лише в його руках була реальна сила. На запасний полк, як доповів Гудзій, покладатися не можна. Він розповідав про мітинг, який відбувся сьогодні вранці в казармах. А коли хотіли розігнати мітинг учбовою командою, солдати не дали. Домітингували, а потім навіть за ворота провели більшовицького агітатора.
— Кузнецова якраз. Учора отаман випустив. На нашу голову!
Щупак з ад'ютантом під охороною десятків двох кіннотників прибув на нараду годині об одинадцятій. Навмисно змусив чекати їх цілу годину, щоб пройнялися більшою до нього повагою. І, здається, домігся свого. В усякому разі, коли він зайшов до кабінету, в супроводі ад'ютанта і Діден-ка, всі присутні, хоч і без особливої запобігливості, звелися з місць. Стримано вклонившись, він тільки дзенькнув шпорами.
Киріенко представив йому всіх присутніх. Потім відкрив нараду. Перш за все пояснив Щупакові, для чого ця нарада скликана. Попросив, щоб він поінформував, оскільки всякі ходять чутки про нічні події в місті. Щупак не визнав за потрібне говорити це все самому, кивнув ад'ютантові. ї той став розповідати про напад на казарму.
— Авжеж, їхня робота!—сказав Мандрика.—Кому ж більш!
Тоді обізвався Щупак:
— Так. І один з організаторів уже поплатився за це. А з двома я щойно мав оце розмову. Не скажу, щоб дуже приємну.— Він обурено пересмикнув плечима.— Занадто вже розбестили ви їх отут у себе, в Славгороді.
— Ну, а чим же кінчився напад на казарму?— спитав Кирієнко, неприємно вражений зарозумілим тоном отамана.
— Для декого закінчився сумно,— сказав Щупак досить-таки байдужим тоном і, помовчавши, додав:— Три козаки вбиті, щось біля десятка поранені. Крім того, обох вартових і командира кінної сотні я віддаю до військового суду.
— Отже, розмови про зброю?..
— Так. Зброю із складу викрадено.
— Оце так так!— засовався на стільці Мандрика.— А я думав, що вони вихваляються.
— Чим?
— На мітингах — і на машинобудівному заводі, і в запасному полку — більшовицькі оратори козиряли тим, що за цю ніч їх Червона гвардія збільшилась на триста штиків.
— Ну, це ще видно буде!— сказав Щупак самовпевнено. І додав із злою іронією:— Ще й підрахувати як слід не встигли, а вже вихваляються. Адже не триста гвинтівок, а чотириста.
Настрій у всіх одразу погіршав. Перший порушив мовчанку Мандрика.
— Панове! Так що ж маємо діяти? Адже це вносить істотну поправку в ситуацію. Чотириста гвинтівок — це неаби-що! Як пан Щупак думає діяти, якщо більшовикам все-таки вдасться вивести робітників на вулицю?
— Тільки що я підписав новий наказ: місто оголошене в стані облоги. Ніяких зборищ! Ніяких демонстрацій!
— Але якщо вони все-таки вийдуть?
— Кінна сотня розжене цей набрід. Самими нагаями.
— Але ви, пане Щупак, мабуть, не знаєте, що наше місто — промислове. У нас до двох десятків підприємств. Більше як п'ять тисяч робітників.
Цього Щупак справді не знав. І наведені цифри трохи остудили його запал.
— Крім того,— сказав Гудзій,— невідомо, що вони затівають. Адже в них є і збройні сили: так звані червоногвардій-ські загони. Невеликі, але якщо додати до них ще оті сотні гвинтівок, то це вже — сила!
Тоді схопився з місця меншовик Кузін.
— Погано, коли ділять шкуру ще не вбитого ведмедя. Але гірше, коли кому-небудь з переляку ввижається за кожним кущем страшний ведмідь. Я глибоко переконаний, що більшовикам не вдасться підбурити робітників на демонстрацію.
І при цих його словах загули гудки.
Кілька хвилин всі сиділи приголомшені. Але мовчання зрештою стало нестерпним. Киріенко звівся за столом і, нату-жачись, щоб чути було його, підбив підсумки наради:
— Панове! З огляду на певну, хай і тимчасову (це безперечно) , хай і хистку, але все ж таки рівновагу сил, наша поведінка має бути такою: спокій і ще раз спокій! Нехай демонструють, нехай помарширують. Свіже повітря якраз корисне буде їм: остудить трохи голови. Але, на всяк випадок, будемо просити отамана Щупака взяти на себе охорону ключових об'єктів міста: телеграфу, банку, вокзалу... Чи так, панове? Більшість погодилася з ним. А Щупак знизав плечима.
— Гарно! Кінець кінцем, вам це видніше. Я ще не встиг зорієнтуватися тут, у Славгороді.
Зразу ж після наради отаман Щупак поїхав до себе в ешелон, щоб встигнути зробити відповідні розпорядження. Але була й інша причина: моторошно було йому зараз у місті. Гудки вже не гули, над містом залягла напружена тиша. Де-не-де на перехресті вулиць стояли гайдамацькі патрулі. Щупак зі своєю охороною виїхав на Сінний майдан. Ліворуч про-стяглась Полтавська вулиця. Рівна, на кілометр видно, мало не до самої Слобідки. І впало в око — на темному тлі колони демонстрантів — червоні, як блискавки в хмарі, прапори.