Швиденько взувши черевики, вона вийшла у передпокій. Помацки в темряві знайшла якусь одежину, накинула на плечі й простоволоса кинулась до виходу. Але тільки відчинила двері, як дорогу їй заступили двое в сірих шинелях з гвинтівками в руках.
— Куди? Назад!— хрипло гаркнув один.
Мирослава від несподіванки відхитнулась назад у коридорчик і зачинила двері. Швидко пройшла до їдальні. Тут уже мати, почувши її вештання, світила лампу. Мирослава підійшла до матері.
— Мамо! Ти тільки не хвилюйся. Гайдамаки!
— Де?— обмерла мати.
— На ґанку, біля входу. І в Бондаренків, мабуть, теж.
— Ой лишенько!— забідкалась мати.
— Не хвилюйся. Обережненько розбуди батька.
А сама зайшла до себе в кімнату, спинилась посеред кімнати і запитала сама себе: "Що маю робити насамперед?" І пригадала зразу ж, як жандарми, отак само вночі, не раз приходили за братом Гришею. Одного разу він навіть сунув під подушку їй якусь книжку. Вирішила: треба ховати щось. Але стала думати, що їй треба ховати, і нічого не могла здумати: просто ховатися їй не було з чим. Не ті часи! Боротьба у відкриту.
І в цю мить знадвору з гуркотом відчинилися двері — забула тоді защіпнути,— загупали чобітьми в передпокої. Пройшли до їдальні.
Мирослава вийшла і собі до їдальні.
П'ятеро було їх — гайдамаків. Офіцер у сивій смушевій шапці з зеленим денцем стояв біля столу з наганом у руці, а рядові розсипались по кімнаті — стали з гвинтівками напоготові проти всіх дверей. Один здоровило з сірим, землистим лицем і білястими, як більма, очима мало не вперся штиком їй у груди.
Та увагу дівчини привернуло в цю мить не обличчя гайдамаки — обличчя вона вже бачила всякі!— а штик. Отак близько біля своїх грудей штик вона бачила вперше. І хоч як дивно в ту мить здалося це їй самій,— страху в собі вона не почувала. Ніякого страху! Дивилась спокійно на штик: чотиригранний, але на кінці зрізаний на конус чомусь не по всіх гранях, а лише по двох. Чому?
— Ви Мирослава Супрун?— звернувся офіцер до дівчини.
— Я Мирослава Супрун,— відповіла спокійним голосом.
— Де переховується зараз Гармаш? Знаєте такого?
— Гармаш?— їй навіть подих забило. Думки в голові сплутались, і раптом, як блискавка, прорізала радісна думка: "Живий! Ну певно ж! Якщо шукають..." Від щастя вона забула все, що є навколо.
— Я питаю вас, де переховується... Не дала кінчити.
— Не знаю!— ледь стримуючи в собі радість, відповіла дівчина і додала потім:— Але, коли б я навіть знала, невже ви думаєте, що я сказала б вам?
Нагнувши голову і спідлоба дивлячись на неї, офіцер усміхнувся самими губами. Потім до гайдамаків:
— Ану, хлопці, трусніть!
Досвід у "хлопців", як видно, був уже немалий. Один поперед одного кинулись по кімнатах. Захряпали дверцята шаф, загуркали шухляди столів. Всюди нишпорили. Навіть і там, де не те що людині, а миші не заховатися, але де могло бути цікаве щось з погляду його ринкової вартості.
Коли трус закінчили, офіцер сказав Мирославі:
— Ну, а тепер одягайтесь.
"Куди?"— мало не зірвалося у дівчини з язика, але втрималась.
Знову пригадалися жандарми і Гриша. Як він поводився з ними, коли теж отак наказували одягатись. Не питав "куди" (хіба й так не знав!). Не мовивши слова, Мирослава підійшла до матері й обняла її:
— До побачення, мамо. Ну, та не плач-бо! Не треба, мамочко.
— Та ой що ж вони, донечко!.. Що вони зроблять з тобою?
— І не страхай мене!— суворо сказала Мирослава.— Сама потім зневажатимеш себе.
Вона поцілувала матір. Потім хотіла пройти в спальню, але той самий здоровило заступив їй дорогу.
— Ніззя!
Із спальні почувся батьків голос:
— А чого це "ніззя"? Дочці з батьком попрощатися! Та ви що — люди чи нелюди!
— Поговори ще мені!— оглянувся до нього гайдамака.— Я не подивлюсь, що ти подушками обкладений!
— Ну, досить! Не до сентиментів зараз!— сказав офіцер.— Одягайтесь мерщій.
— До побачення, тату!— гукнула в отвір дверей Мирослава.— Татусю, любий мій!
Коли вийшли надвір, перше, що вразило дівчину,— тиша. Хуртовина за ніч ущухла. Вночі, як верталась від Бондаренків додому, насилу на ґаночок вибралась, так рвав вітер. Як шалений, гасав по землі, торохтів на даху, завивав у голому вітті акацій. Тепер голі дерева стояли нерухомо, наче в заціпенінні.
Було ще поночі надворі. У Бондаренків світилося. Дві смуги світла падали на білий-білий сніг. Біля порога нікого не було. В хаті крізь намерзлі шибки нічого не було видно.
Бондаренко стояв у дворі, біля самих воріт. Мовчки курив. Якби не вартові біля нього, можна було б подумати, що йде чоловік на роботу, а товариш гукнув, щоб разом іти. От і стоїть, піджидає. Курить собі тим часом.
— Здрастуйте, Федоре Івановичу!— сказала Мирослава, коли підійшла до воріт, схвильована терпким відчуттям незвичайності цієї зустрічі.
— Здрастуй, Мирославе!
— Не розмовляти!— крикнув офіцер.
Коли проходили у хвіртку,— спершу два гайдамаки пройшли і стали на тротуарі, наставивши на хвіртку штики,— Федір Іванович, спіймавши руку дівчини, міцно потиснув її. І на відповідь відчув такий же міцний потиск її маленької твердої руки.
XX
Кузнецов цієї ночі мав ночувати у Луки Остаповича Шевчука, з машинобудівного заводу. Бойовий штаб доручив йому, якщо вдасться Гармашеві з хлопцями вихопити зброю, допомогти Шевчукові частину гвинтівок ще до ранку перепровадити з патронного заводу на машинобудівний, щоб уранці вже озброїти червоногвардійців і цього заводу. Отож вони разом і вийшли після засідання з думи. І тільки звернули з Миколаївської на Успенську вулицю, почули стрілянину біля драгунських казарм.
Весь час, аж поки стрілянина не стихла зовсім, простояли в якомусь підворітті, ділячися здогадами та припущеннями. Але, зрозуміло, нічого певного так і не могли збагнути. Отоді Шевчукові й спало на думку — не йти додому (жив аж на околиці міста, біля самого заводу), а заночувати у Романа Безуглого, робітника їхнього ж заводу. Безпартійний, але чоловік вірний. З його покійним батьком, теж ливарником, дружили років п'ятнадцять. Живе він зовсім близько від партійного комітету. А Тесленкові, що чергував нині там, найпершому ж буде відомо (так домовилися з Артемом Гармашем) про наслідки нападу на казарми.