Від несподіванки батько не зміг приховати свого здивування.
— Я сама цього, тату, не знала до сьогоднішнього дня. І лише сьогодні відчула і збагнула це. І якось раптом. Мовби блискавка блиснула. Він мені такий дорогий і такий необхідний в житті, що страх за нього — це по суті страх за саму себе, за своє життя, просто неможливе без нього.
— Е, ні, дочко! Ти цю софістику облиш. Страх за його життя — це страх за його життя. І нема чого тобі... Скажу навіть більше: я глибоко переконаний, що, коли б питання стояло про твоє власне життя і смерть, ти б поводила себе зовсім інакше.
— Не знаю,— тихо, після паузи, сказала дівчина.— Тепер я вже нічого про себе не знаю.— І схилилась на руку, уткнувшись обличчям в долоню.
— Славонько,— поклав батько руку на голову їй.— Не треба плакати.
— Ні, я не плачу. Я вже виплакалась допіру.— Мирослава звела обличчя з сухими очима / заговорила знову:— Марія Кирилівна мене потішала тим, що це з кожною спочатку буває отак, що самовладання не приходить одразу, що й вона замолоду, коли тільки вийшла заміж за Федора Івановича, цілими ночами не спала — все ждала: ось-ось прийдуть за ним. А потім навчилась і спати ночами, і стримувати свій страх. Говорила, що й зо мною так буде з часом. А я не вірю. Адже не у всіх це проходить. Ось мама наша — до старості дожила, а все така ж. Я навіть думаю зараз — чи не від неї це все у мені? Справді, ти тільки пригадай, тату: як вона все життя тремтіла за Гришу і за мене. Я певна, що і посивіла вона передчасно саме тому. Спочатку це були скарлатини, потім водовороти на Дніпрі, потім з'явились жандарми, і тінь від шибениці упала на все мамине життя. Адже вона весь час була впевнена, що Гриша неодмінно, обов'язково кінчить на шибениці.
— Ну,— не стерпів батько,— сказати, що для цього у матері так уже і не було ніяких підстав, теж не можна. Хіба ж не так?
— Не можна, звичайно.
— А тепер, дочко, пригадай і ти. Хоч як тремтіла мати над вами, хоч як боялась жандармів, але чи хоч єдиним словом коли-небудь, хоч би натяком — Гришу або тебе — вона намагалась спинити, збити вас з вашого шляху?
— Ні, цього ніколи не було.— І, помовчавши, додала:— Якщо не зважати, звичайно, на всі оці страхи її. Думаєш, тату, легко було хоч би і мені на кожному кроці переборювати жаль свій до мами за її тривоги?
— Нелегко, знаю. І все-таки будь ти до матері справедливою і хоч трошечки поблажливою. Кінець кінцем, від усього цього в першу чергу і найбільше страждала вона сама. Те саме можна сказати й про тебе, дочко...— І закінчив жартома:— Про тебе, дочко, на даному етапі. І годі про це. На сьогодні, в усякому разі. "Утро вечера мудренее", як каже Артем.
Від утоми він відкинувся на подушку, але, щоб не дати дочці перехопити ініціативу в розмові, зразу ж знову заговорив:
— А я вже розсердитися хотів на нього. Уранці ще вернувся і цілий день не показується. Що за причина, ламаю собі голову. Не могло ж бути, щоб він до Гриші не заходив.
— Він був у Гриші. Привіз листа. Мама зараз читає.
— Що пише Гриша?— спитав батько не так від нетерпіння (знав, що через кілька хвилин прийде дружина і прочитає листа), як для того, щоб одвести дочку від тяжких думок.
Мирослава спочатку сухо і неуважно, все ще думаючи про своє, стала розповідати про лист. Але потім поволі і сама захопилась: дуже любила брата та і всю його родину. І інтереси їх близько брала до серця.
— Гриша наш молодець. Хоч як багато працює в губкомі і на пропагандистських партійних курсах, а все-таки закінчив свою книгу.
— Це ж яку?
— Ще в еміграції почав. "Революційні селянські рухи на Україні". Пише, що в січні-лютому вийде вже з друку.
— Ну що ж, почитаємо. А як Христина?
— З осені вже не виступає на сцені. ?9
— ^^умаю. Лариса із "Бесприданницы" , Ірина із "Трех сестер" і раптом — вагітна.
— Цими днями лягає в лікарню.
— Це добре, що буде в них дитина. І для них обох, а головним чином для Сашка.
— Жде не діждеться Сашко, пише Гриша.
— Не в тому справа, жде чи не жде, а справа в тім, що треба. Серед найбільших егоїстів три чверті, коли не більше, припадає якраз на тих, котрі росли в родині одинаками. Подарункові твоєму, мабуть, зрадів?
— Страшенно!— Мирослава навіть злегенька усміхнулась, мабуть, вперше за цілий вечір, пригадавши рядки з листа про племінника.— Правда, мама замалим не зіпсувала все діло.
— Чим?
— Написала в листі, що це ковзани не прості, а майже родинна реліквія.
— Он як.
— Бо на цих самих ковзанах, ще зовсім маленькою дівчинкою, каталась не хто-небудь, а його рідна, єдина, улюблена тітка Мирослава. Він зразу так і прохолов: "Значить, вони — дівчачі! Не хочу. Хочу тільки хлоп'ячі!"
— Ах, карапуз! Навіть рідну тітку "презрел" ради збереження своєї чоловічої гідності. Сурйозний, значить, буде мужик.
— Насилу довели йому, що між дівчачими і хлоп'ячими ковзанами нема ніякої різниці.
— Як живий стоїть перед очима. Крутолобий! Хвилинку обоє мовчали. Чути було, як у їдальні мати тихенько, мовби крадькома, сякалася в хусточку.
— Здається,— тихо сказав після паузи батько,— наша мати приймає якесь дуже важливе рішення.
— Чому ти гадаєш?
— Плаче!— І покликав:— Марино Костянтинівно! Мати! Що ти сидиш там сама? Іди лишень сюди до нас.
Але Марина Костянтинівна не зразу прийшла в спальню. Спочатку нагадала дочці про вечерю. А коли Мирослава відмовилась, стала прибирати з столу — скрипіла дверцями буфета. І, тільки упоравшись з цим, а головне, давши просохнути очам, зайшла в спальню. У руці в неї був лист.
— Сідай до нас,— сказав батько.
Мирослава звільнила їй місце на стільці у головах, а сама пересіла до батька на ліжко.
— Ну, лікарко, як наш хворий?— сівши на стілець, спитала мати.
— Погано,— відповів Наум Харитонович і підморгнув дочці.— Місяць, а може, й два ще проваляюсь. Отже... хоч ти, мати, і налагодила вже лижі, доведеться...
— Та ти й справді, батьку, на аршин під землею бачиш,— усміхнулась Марина Костянтинівна.
— А ти що, мамо, невже справді надумала їхати?
— Ну, а як же не поїхати? Отака подія!..
— І не думай. Наші сьогодні вернулись із Харкова, розповідають, що насилу пробились. Стільки народу їде.