— Та то я розповідала тут про Артема.
І тільки сказала Маруся це, як Мирослава раптом так і зашарілася. Аж мусила одвернути обличчя від світла, щоб приховати це. Старалась заспокоїти себе: "Яка дурниця! Ну, і що ж вона могла розповісти такого про мене в зв'язку з Артемом!" І трохи навіть заспокоїлась. Але остаточно виручила її Бондаренчиха. Спитала уже від порога:
— Мирославо, а може, ти ще посидиш у нас?
— Ні, ні. Іду, іду,— кинулась дівчина. Сказавши всім "до побачення", вона вслід за Марусею вийшла з хати.
А в сінцях, як тільки зачинилися двері в хату, Маруся спинилась і раптом спитала неголосно:
— Славо, що з тобою?
— А хіба що?— насторожилась дівчина.
— Коли б я тебе сьогодні вранці не бачила, я подумала б, що ти цілий тиждень хвора пролежала. Ти уявити собі не можеш, як ти змарніла. За один день.
Мирослава зітхнула:
— Не знаю. Я ще не бачила себе сьогодні. Може, й змарніла.
— А що ж сталося?
Дівчина мовчала, мовби вагалась, і раптом мовила шепотом
— Я весь час думаю про Артема.— Вона знову помовчала часинку, потім раптом поривно підступила до Бондаренчиха і як то в дитинстві тільки звала її:— Тьотю Марусю, якби ви знали... Як мені страшно!
— А ти не думай про страшне. Та нічого страшного і нема ще. Адже все поки що гаразд. Найтрудніше зробили. Про це ти й думай.
— Я не можу думати ні про що інше. Я весь час одне тільки думаю: а немов?! А що, як немов?.. Адже це так можливо! Був і — нема! Який це жах!
З хати відчинилися двері, і Федір Іванович сказав жартома через поріг:
— Що ви тут поночі? Може, дверей не знайдете?
— Залиш нас,— відповіла Маруся.
Федір Іванович не сказав більше нічого, вернувся в хату.
XIX
Тільки дома Мирослава відчула, як вона стомилась за сьогодні. У передпокої біля вішалки насилу звела руки, щоб повісити шубку на гачок. Не заходячи до їдальні, де, як завжди, на столі її ждала вечеря, дівчина пройшла в свою кімнату і, не запалюючи світла, стомлена, сіла просто на ліжко, головою прихилившися до бильця.
Зайшла мати.
— Чого це ти поночі?— Вона підійшла до стола і засвітила настільну лампу. Зеленаве світло залило кімнату.
— Не треба, мамо. Пригаси.
Мати прикрутила трохи лампу, потім підійшла до ліжка і часинку пильно дивилась на дочку. Спитала занепокоєно:
— Славонько, що сталося?
— Нічого, мамо. Стомилася дуже.
— Ти чимось збентежена.
Мирослава якусь мить не знала, що сказати, і раптом згадала про братів лист. Зрадівши нагоді одвернути материну увагу од себе, вона мерщій вийняла з кишені листа і подала матері.
— Від Гриші. Ще вранці Артем привіз із Харкова. Та так закрутилась...
Маленька хитрість удалась: узявши лист та нагадавши про вечерю, мати одразу ж вийшла з кімнати. Чути, як вона сіла до столу. Шерхнув папір, видно, вийняла лист із конверта, і стало тихо в їдальні. Тільки маятник стінного годинника повільно, розмірено одбивав секунди — тік-тік...
Мирослава якусь часинку мимоволі прислухалась до цокання годинника, такого знайомого їй, відколи пам'ятає себе, намагаючись, як то не раз робила в хвилини особливого збудження, пройнятися його спокійним ритмом. Але зараз це їй ніяк не вдавалося. Замість того, сама незчулася, як раптом випустила з уваги цокання те. (Мовби спинився годинник) . І вже нічого для неї не було, навіть самої тиші,— в уяві виникла по-святковому шумлива вулиця міста, повна людського гомону, веселого сміху. Це з мітингу розходився народ. (Було це ще влітку). Вона верталась додому з Бондаренками разом. Уже завернули на свою Гоголівську вулицю, як їх наздогнав якийсь солдат. Сказав до всіх "здрастуйте" і пристав до гурту.
— Ну що?— спитав Федір Іванович, звернувшись до солдата.
— В саперний батальйон призначили.
Якби їй перед цим не розповіли Бондаренки, що сьогодні вранці до них приїхав небіж Артем Гармаш, вона, певно, й не пізнала б в оцьому кремезному, бровастому, з ясними сірими очима солдаті отого сільського парубійка, що сім років тому разом з Митьком Морозом якось заходив до них увечері.
— Я вас не представляю одне одному,— озвався по паузі Федір Іванович,— бо ви вже знайомі.
— Аякже!— сказав солдат, весело посміхаючись.— Навіть давні знайомі.— Потім, звернувшись до неї, спитав:— Чи пам'ятаєте, Мирославо Наумівно, я у вас і в хаті був. Чаював навіть.
— Пам'ятаю. Ви дуже змінились відтоді.
— Сім років! Час не малий. А ви, значить, лікарка. Це дуже добре. Коли я дізнався сьогодні про це, я навіть зрадів.
— А чому саме?
— Еге ж, хоч ти допитайся,— озвалась Марія Кирилічна.— Бо нам він нічого так і не сказав.
— А справді, чого це тобі, хлопче, радіти?— сказав Федір Іванович.— Чи тобі не однаково, хто така Мирослава Наумівна: лікарка чи, скажімо, ну хоч би — народна вчителька?
— Це ви, дядьку Федоре, кажете так, бо не знаєте всіх обставин. Вас тоді уже в Славгороді не було. А я знаю!
— А що ви знаєте?
— Знаю, яким страховищем для вас був тоді медичний інститут; як ви мертвяків тоді боялись; а від трупного духу,— це ж ви самі говорили,— вас навіть нудило.
— І ви ото все пам'ятаєте?
— А навіщо мені бог пам'ять дав!— осміхнувся Артем.— Та я не тільки це пам'ятаю. Я пам'ятаю навіть те, як на пораду матері обрати професію по собі ви відповіли: "Нічого, ця професія теж буде по мені. Хочу бути лікарем —і буду! А всі ці страхи я переборю в собі!"
— І все-таки, Артеме, я тебе не зрозуміла,— сказала Бондаренчиха.
Артем трохи помовчав, мовби вагавсь. І раптом:
— Я вам поясню зараз, тітко Марусю,— хоч ясно було, що говоритиме він це не тільки для неї.— Не люблю я і просто зневажаю людей, у яких слово розходиться з ділом. І — навпаки.
Вона тоді пильно глянула на Артема і сказала:
— Дякую! Якщо я правильно вас зрозуміла.
— Зрозуміли ви мене правильно. Але дякувати мені нема за що. Це скоріше мені слід було б вам дякувати...
— Оце, Марусю, дивись,— сказав Федір Іванович, звертаючись до жінки,— оце і є китайські церемонії: "Дякую вам за те, що ви мені подякували!"
Всі засміялись.
— Це я жартую, звичайно,— сказав Федір Іванович, помовчавши трохи. І, взявши під руки одною рукою Мирославу, а другою Артема, додав весело:— Хороші ви мої! Ну, та Мирославу я знаю ще змалечку, але і ти — хлопець, як видно, нічогенький собі!— І вже поважно закінчив:— От іменно, велике це діло в житті — віра людини в себе. І віра в свого товариша. А тим більш — бойового товариша!