Кроків сотню відходили справді спокійно. Потім зацокали кулі об брук, зацьвохкали над головою. Мусили залягти і, вже відстрілюючись, перебіжками відходили поодинці. Були вже й поранені серед них. Один навіть тяжко, в груди. Довелось відрядити двох бійців, щоб віднесли його в Слобідку, додому.
Поранено було й самого Гармаша, в руку. Зопалу був і не звернув уваги, думав — дряпнуло. Але, падаючи після перебіжки на землю, хотів спертись на ліву руку, а вона і підломилась,— ткнувся плечем у сніг. І навіть не міг випростати її вперед, щоб тримати гвинтівку. Так і стріляв одною рукою, доки були в магазині гвинтівки патрони.
Потім довго морочився з нозою обоймою. І таки заклав. Але стріляти вже не довелось: на патронному заводі раптом загудів гудок.
Гармаш схопився на ноги і, перекриваючи виття хуртовини, крикнув товаришам, як то бувало на військовому навчанні з ними:
— Відбій!
Вони збігли з шосе вниз. Бредучи по пояс у снігу попід парканом помацки, в темряві, добрались до першого провулка і завернули за ріг. Стрілянина на шосе не втихала. Але за будівлями їм уже це було байдуже. Спинились передихнути. Артем спитав, чи немає мотузочка в кого. І поки робили на руку жгут, полічив, чи всі. Всі були тут, семеро, а він — восьмий. Тільки ще один, крім нього, був легко поранений.
— Ну, це ми дешево одбулись! — озвався котрийсь.
— А не знати ще, як там ті двоє,— сказав Артем, маючи на думці Макайду та Гришу Іваненка, які стояли вартовими на воротях казарми.— Та й Серьога... Лікаря йому треба, Михаиле,— звернувся до Рябошапки.— Але такого лікаря, щоб можна звіритись цілком на нього.
— Та де ж його? Та ще об цій порі! — забідкавсь Рябо-шапка.-— Хіба що Таню Клочко?
— Та вона ж акушерка,— зауважив хтось.
— Неважно,— сказав Артем.— Для першої допомоги згодиться. Хоч перев'язку зробить по всіх правилах. А там... "Утро вечера мудренее". Ну, і все. Розходьмося, хлопці. Та з оглядкою.
Сам він пішов з Рябошапкою до нього додому. Тут же, на Слобідці. Тихо, як тіні, йшли попід парканами, щоб випадково не здибатися з ким. Поза парканами в садках шуміли дерева, проте стрілянину на шосе й сюди було чути. І навіть чимдалі — чутніш.
— От падлюки! Не відстають,— сказав Михайло. Артем, нічого не відповівши, відстав на кілька кроків
від товариша і, пригнувшись, пильно приглядавсь до його слідів. І лишився цілком задоволений: сніг сухий, і сліди замітало майже одразу ж. "Чорта з два вислідять!"
І все-таки, коли дісталися до будиночка, де жив Рябошап-ка, не пішли у хвіртку, а пролізли в дірку у напіврозваленому парканчику та через городець. Між кукурудзинням просто в сніг поховали гвинтівки, і лише тоді Михайло постукотів у шибку.
— Свої, свої, мамо.
І здумав Артем, що десь отак і його мати зараз жде не діждеться. І знає напевне він, що до самого ранку не склепить очі в тривозі.
XVIII
Та й не сама мати,— цієї ночі майже ніхто у Бондаренків не лягав спати. Мусій Скоряк,, вирядивши Невкипілого з кіньми, приліг був, не роздягаючись, на часинку, поки господар повернеться з засідання. І вже задрімав був, либонь, а тут несподівано дорогий гість на поріг — Остап. Від радісного гомону в хаті дядько Мусій і прокинувся. І вже не до сну потім було: гай-гай, скільки років не бачилися!
За розмовою і незчулися, як пролетіли кілька годин. В який уже раз Остап занепокоєно поглядав на ходики, а все не хотілося йти. Як живі зараз, під час розповіді матері, стояли в уяві жінка та діти, рідна батьківська хата. Аж нило роз'ятрене розповіддю про них серце, отак дуже хотілося побувати вдома. Але тверезий розум весь час нашіптував йому: "Остапе, не розкисай! Бо потім, може, цілий вік каятимешся!"
Нарешті, коли стрілка підійшла до дванадцяти, рішуче звівся з місця і став одягатися. Не допомогло і умовляння матері хоч би на кілька днів навідатися додому. Чом не так! І рада б душа, та боязко од свого ешелону відстати. Щоб в дезертири не попасти. Про справжню причину, яка змушувала його отак міцно триматися своєї частини, Остап не наважився говорити. Хоча після розмови про вітробалчан-ське життя, про засилля глитайні навіть в земельних комітетах — в сільському і волосному, він іще глибше упевнився, що оті його плани — єдиний вихід із становища.
— Ні, мамо, не випадає зараз,— рішуче сказав, туго затягуючи ремінь поверх шинелі.— Але незабаром уже буду дома.— І мимоволі навіть посміхнувсь у бороду, уявивши собі оту картину — стільки разів у безсонні ночі пережиту вже, а все таку ж, як і перш, хвилюючу,— повернення своє додому кіньми на доброму кованому залізом інтендантському возі. Дуже хотілося хоч би натяком сказати і матері про це, порадувати. Але стримався: "Не кажи гоп, поки не перескочиш!"
Він вийняв з кишені шмат ременю, пар на дві підметок, банку м'ясних консервів та жменю галет — убогий солдатський гостинець. Потім вийняв з гаманця все, що було,— карбованців із сотню: Мотрі на ліки. І, попрощавшись зі всіма в хаті, взяв свій карабін на ремінь:
— Бувайте здорові!
Отак, мабуть, і було б — пішов і таки добрався б до свого ешелону Остап. Бо, звичайно ж, навіть зіткнувшися на хвіртці з дядьком Федором, не впізнав би його, і тим більш не впізнав би дядько Федір у цьому бороданеві свого небожа, якого бачив востаннє десять років тому, парубчаком іще. Але за одним рипом з Остапом і Мусій вийшов з хати. Він ото і впізнав Федора Івановича; стояв на тротуарі біля хвіртки з якоюсь жінкою.
— А ти парубкуєш і досі, Федоре Івановичу!— пожартував Мусій.
Почувши це ім'я, Остап так і кинувся до чоловіка в кожушку. Зраділо вигукнув:
— Так здрастуйте ж, дядьку Федоре!
— Чекай, чекай!— обірвав його Бондаренко. І навіть одступився на крок од нього.
Остап зніяковів. Але потім, помітизши, що дядько Федір чуйно до чогось прислухається, став прислухатися й собі. І чуйне солдатське вухо вловило у завиванні хуртовини далеку, ледь чутну рушничну стрілянину.
— Чи не на вокзалі часом?— спитав занепокоєно.
— Вокзал осторонь,— кинув Бондаренко.
— Оце так!— забідкався Мусій.— Невже це хлопці напоролись?
— А що ж, дуже просто...— сказав Остап.
Тоді Бондаренко підступив до нього і, пильно вдивляючись у темряві в обличчя, спитав: