— Ви ж бачите! — знизала плечима ївга Семенівна.— Купальщиці.
— Оце купальщиці? — засміявся Грицько.— А чого ж вони — наче... туші, розвішані по гаках у м'ясній крамниці?
ївга Семенівна мимоволі посміхнулась.
— Ой, критик же ви! Жорстокий. А ще гірше — несправедливий. Адже, крім оцих, може, і невдалих, у нього ж є чимало хороших картин. У реалістичному стилі. Ось хоч би ота, що в книгарні, пригадуєте? На вигоні натовп зустрічає козацький загін.
— А хіба то його! — здивувався Грицько.— А втім, і на тій картині...
ївга Семенівна відчула, що зручнішої нагоди не буде, як оце зараз, щоб перевести розмову на ту тему, яка цілий день, особливо оце увечері, після Діденкового листа, займала всі її помисли.
— До речі, я й забула зовсім,— перебила вона Грицька.— Мені не слід було б тепер і розмовляти з вами. З отаким нечемою! Не розумієте? Я ж просила вас тоді, в книгарні, почекати. Чого ж ви пішли? Невже вас анітрохи не цікавило, що я хотіла сказати вам на прощання?
— Може, й цікавило,— ухильно відповів Грицько і сам раптом спитав: — До речі, що ви хотіли сказати мені допіру в кабінеті? Та Павло зайшов...
— Ні, справа не в тім, що Павло зайшов. Не тільки це не дало мені доказати. І зараз не дає.
— А що ж іще?
— Оця ваша незрозуміла настороженість по відношенню до мене. А тим часом...— Вона зробила вигляд, що вагається.— Ви навіть і не догадуєтесь, Грицю, який ви мені... не чужий! Весь час у мене таке відчуття, наче я знаю вас дуже давно.
— Ви — мене? Та звідки б же!? Ми з вами вперше зустрілись тільки сьогодні вранці.
— Ну й що ж? Яке це має значення. Сьогодні чи... Буває, що людина за один день переживе, передумає більше, як інший раз за рік... Не в часі справа. Справа в умінні людини ущільнювати цей час. Поширювати світ своїх відчувань навіть за рамки буденної дійсності. Ось чому, Грицю, ще тоді на вигоні...
— На якому вигоні? — здивовано перепинив її Грицько.
— Коли я, разом з усім народом, вибігла туди, за село, до вітряків, вас зустрічати. Козацький загін ваш.
— Нічого не розумію,— признався Грицько і, крім подиву, відчув навіть занепокоєння. "Що з нею? Що вона плете? Невже отак чарка самогону вплинула на неї! Чи, може, навпаки — у нього це в самого у голові од хмелю такий туман, що ніяк не добере смислу і звичайну мову сприймає як маячіння?" — Нічого не розумію!
— Мене це не дивує,— спокійно сказала жінка.— Бо знаю, яка бідна й неточна наша людська мова. А особливо коли йдеться про складні рафіновані переживання. От я сказала зараз: на вигоні. Звичайно ж, це — неправда. Я просто позувала тоді Дорошенкові для отої картини. Отут, саме на цьому місці, де зараз стою, стояла і тоді. Але що вам говорить ця правда? Оте пусте слово "позувала"? В ньому навіть і натяку немає на отой мій душевний стан отоді. Але, може, це вам зовсім і нецікаво?
— Ні, чому? — стримано заперечив Грицько.— Будь ласка.
ївга Семенівна стала розповідати про перший сеанс у Дорошенка. Який він невдоволений з неї був напочатку.
"Що ви стоїте, наче до кафедри викликали вас, а ви не приготували уроку! (Саме у восьмому класі гімназії була тоді). Ви мусите пройнятись до глибини душі моїм творчим задумом. Отака врочиста мить! Усе село вибігло на майдан: їдуть! Аж серце мліє в кожної од радості й тривоги. А ви що? Невже вам ото байдуже — вертається ваш милий, довгожданий чи, може, й не прибуде? А десь у чистому полі лежить трупом, і вже ворон йому виклював очі!"
— З оцього й почалось. Я навіть не підозрювала ніколи раніше, що людина здатна до такого цілковитого перевтілення. Доходило до галюцинацій: аж часом вчувалося мені, як дихає натовп за спиною у мене та риплять на вітрі крилами вітряки. А серце аж мліє: їде й мій, чи, може, даремно виглядаю! Ви ще не смієтесь?
— Ні, не сміюсь,— серйозно відповів Грицько і подумав: "А нащо вона мені все це розповідає?"
— Цілу весну жила отак, як уві сні. Мало на іспитах не провалилась.
— Ну, і чим же кінчилось? Прибув-таки "милий"?
— Сьогодні вранці,— притишивши голос до шепоту, продовжувала вона,— коли ви зайшли до книгарні, я одразу ж, тільки глянула на вас, і впізнала: він!
Тепер, думалось їй, Грицько негайно ж перехопить ініціативу в неї і сам доведе вже оцю любовну гру до кінця. Навіть подих затаїла в тремтливій напрузі чекання. Але секунду по секунді одбивало серце, уже, може, й ціла хвилина минула, а він, як і раніш, стояв за два кроки від неї. Наче вгруз ногами в землю. Стоїть і мовчить, хмуро дивиться на неї, весь налитий буйною силою, що клекотить у ньому, не знаходячи виходу. Ще б один поштовх. І ївга Семенівна надумалась. Вона хапливо глянула на наручний годинник і зляканим шепотом:
— Ой, без п'яти дванадцять! Та мені ж давно додому...
— Чекайте,— заступив їй дорогу до дверей Грицько і навіть торкнувся до ліктя, та зразу ж і одсмикнув руку. Дихав важко, і голос хрипкий.— Скажіть: оцю історію ви вигадали сьогодні чи...
— Вигадала? Ви мене ображаєте!
— В житті такого не буває! Це — химера якась!
— А людина на людину не схожа. Атож, тепер я вже бачу, що ми з вами виліплені з різної глини.
— Можливо,— погодивсь Грицько.— Але що ви, жінки,— всі як одна! — виліплені з одної глини, це безумовно. Всі ви — артистки з голови до п'ят. Недарма ж і дограєтесь завжди потім... що тільки й лишається отакому ось художникові малювати з вас оці... протухлі туші.
ївга Семенівна оторопіла. Стояла бліда, навіть губи поблякли, розгублено дивилась на парубка, не знаходячи слів висловити своє обурення.
— Ну, знаєте... Це вже занадто! — насилу розціплюючи зуби, нарешті сказала вона.— За що це ви мене отак? Та чи ви розумієте, що ви сказали? Це ж все одно, що кинути жінці в обличчя: повія!
— ївго Семенівно,-— рухнувся з місця Грицько.
— Пустіть! — І жінка ступила крок до дверей. Але Грицько схопив її за плечі.
— ївго Семенівно! Простіть мене, скаженого. Я сам не тямлю, що говорю.
— Ви п'яний.
— Ні, я тверезий. Але... та це не виправдання, звичайно, і не для цього я кажу, а просто, щоб знали! Коли я говорив ото, я, власне, не про вас і думав тоді, а зовсім про іншу...— язик не повернувся вимовити "дівчину",— про іншу жінку.