— Бредня! — аж кинувся збентежений Грицько. Шорсткою долонею провів по обличчю. Потім повернувсь до Павла.— Ну що ж... Скільки не сиди...— І рвучко звівся на ноги.
— Атож, ходім! — звівся Павло і весело додав: — Тим більше, що, як підказує мені інтуїція, нас уже вечеря давно жде. І навіть — з чаркою.
Грицько зітхнув.
— Та я вже... Випив оце! — І покпутив головою.— Ох, і випив!
XVI
З першого слова, тїльки-но Даша відчинила їм двері, Діденко одразу ж запитав про ївгу Семенівну: чи не приходила.
— І зараз тут. Вечеряють.
З їдальні чути було брязкіт приборів і неголосний гомін. Потім раптом — розкотистий басовитий сміх.
— А хто там іще? — настороживсь Павло.
— Борис Іванович з дружиною,— сказала Даша. Грицько вже розстебнув був шинелю, але на цьому слові
знову став застібатись. Павло це помітив.
— Без дурниць, Грицьку! Коли не хочеш, можна не зустрічатись. Ізолюємось на моїй половині, та й усе.
Пройшли до кабінету, Павло засвітив настільну під зеленим абажуром лампу і мерщій до книжкової шафи. Вийняв із шухляди пляшку, поставив на круглий столик біля канапи. Потім, запросивши гостя розташовуватись як дома, зник розпорядитися, щоб подали їм вечерю сюди.
Грицько підійшов до вікна і бездумно дивився в бурхливу нічну каламуть. Хуртовина не тільки не вщухала, а ще розгулювалась. Поривний вітер шарпав голе гілля кущів під вікном, порощав сухим снігом у шибки, торохтів на даху одірваною бляхою.
За шумом знадвору Грицько і не чув, як до кімнати зайшла Івга Семенівна. На круглий столик вона поставила піднос з тарілками. І мовила стиха:
— Добрий вечір!
Грицько повернувся на голос.
— Добрий вечір! — В сутіні кімнати він не одразу пізнав її. Тим більше, що і одягнута вона зараз була не в те вбрання, в якому бачив її, а в керсетці і плахті. Тільки приглянувшись пильніше, пізнав нарешті.— ївго Семенівно! А я й не впізнав вас одразу. Що це ви одяглися так? Чи, може, ви теж... артистка?
— Артистка? Чому? — здивовано звела брови жінка. Потім ледь посміхнулася.— Ні, я не артистка. Скоріше — вчителька. Правда, другий рік уже, як залишила працю в школі. А чого ви запитали? І чому "теж"? — Грицько промовчав.— Ой, який же ви нечемний! Жінка питає вас... Скажіть, ви справді отакий дикун чи, може, прикидаєтесь?
— Мабуть, справді,— похмуро мовив Грицько.— А особливо коли зважити на те, як мені оце зараз хочеться... і не доберу гаразд,— чи комусь голову провалити, чи самому собі — з розбігу, лобом об стіну.
— Божевільний! Що з вами? — поривно ступила ївга Семенівна до нього і навіть доторкнулась до його руки.— Що трапилось? Та не мовчіть же! Ви просто лякаєте мене.
Вона наче справді була схвильована. Аж дивно Грицькові.
— А що вам таке? — І, щоб пом'якшити трохи грубість свого запитання, додав: — Це, як за кожного так переживати...
— О, ні! — погордо звівши голову, мовила жінка, ще й головою заперечливо похитала.— Погано ви знаєте мене. Я не з тих, що за всіх!
— А що ж це я за виняток?
— Довго говорити. Та й потім я не певна...— Вона повагалась ніби.— А власне, чим я рискую? Ну, ще одну грубість почую від вас. Але все одно. Я не можу цього вам не сказати. Тільки не зараз.. Потім. Зараз нам все одно не дадуть. Ось-ось Павло Макарович зайде.
І справді, не встигла ївга Семенівна закінчити фразу, як Діденко зайшов у кабінет.
— А що ж ви, Павле Макаровичу, гостя свого покинули? — з дивною легкістю перейшла вона на інший, веселий тон.
— Сідай, Грицьку.
Він поналивав чарки. Дістав іще з шухляди третю — для ївги Семенівни. Але вона відмовилась.
— Я вже дві чарочки наливки випила. Я вже й так п'яна.
— То ви, ївго Семенівно, не від наливки,— сказав Павло.
— Можливо,— примруживши очі, з викликом промовила жінка.— Дуже можливо! — І знову, як тоді, зразу ж перейшла на звичайний тон: — Ну, вечеряйте. А я зараз вам і гарячу страву принесу.— І вийшла з кімнати.
— Ну, за що ж вип'ємо? — підняв чарку Павло.
— Давай мовчки,— сказав Грицько.
— Ні, так не годиться,— заперечив Павло.—Це п'яниці п'ють отак — мовчки. А для нас горілка не самоціль. А тільки засіб, щоб, омивши душу від всякого намулу, по щирості поговорити, по-дружньому. За майбутнє вип'ємо. За щасливе майбутнє. Хоч мусимо пам'ятати, що буде воно таким, яким самі його зробимо. Кожен — сам коваль свого щастя.
Окрилений успіхом, Павло був зараз у тому піднесеному настрої, що завжди виявлявся в нього незвичайною легкістю в думках та багатослів'ям. Навіть не заївши як слід першу чарку, він знову заговорив:
— А скажи, Грицьку, ти що, справді-таки думав... одружитися з нею?
— Грицько сердито сопнув носом.
— Облишмо! — Але, помовчавши трохи, не витерпів: — А чого це тебе так цікавить?
— Людину, яка думає, уболіває за загальнонародну справу, не може не цікавити те, що будь-якою мірою стосується цієї самої загальної справи. Яким чином стосується? А дуже просто. Це ти для себе самого — Грицько, та й тільки. А для мене ти — Грицько уже потім, а в першу чергу ти — громадянин, свідомий українець...
Багатослівно, час від часу зриваючись на фальшивий пафос, Діденко став говорити про ті неосяжні перспективи, що в зв'язку з революцією відкрились перед Україною, а заодно і про труднощі, і перш за все — через нестачу людей.
— Ось звідки у мене, Грицьку, цікавість до твоїх, здавалось би, суто інтимних справ. Прямо скажу: женившись на простій дівчині, ти зразу ж похоронив би себе для громадського життя. Жінка, діти, клопіт... Я розумію, що не женитися теж не можна. От і поворуши мозком. Тобі потрібна жінка не абияка, а з освітою перш за все. Жінка, яка, непомітно навіть для тебе самого, поступово підносила б тебе до свого культурного рівня. Сільська вчителька, скажімо. Так, так! Колись це, можливо, було б з твого боку неправомірною претензією, але зараз революція внесла й сюди, у взаємини станів, істотні корективи. Ні, тепер це не проблема. Тільки скажи, зразу висватаю тобі таку молоду! З освітою, не нижчою від гімназичної. Пальчики оближеш. Але, звичайно, це тільки пів-діла. Самим жінчиним розумом далеко не заїдеш. Потрібен і свій. Не пригадую, чи говорив я з тобою про кооперативні курси?
В цю мить ївга Семенівна принесла печеню.