Він став говорити про локаути на заводах, про каральні експедиції гайдамаків по селах, про роззброєння революційних військових частин у Києві, Катеринославі, в Славгороді.
— Товариші! Як представник саперного батальйону, роззброєного гайдамаками і вивезеного під конвоєм з міста, і як депутат місцевої Ради солдатських депутатів я заявляю якнайрішучіший протест проти цих контрреволюційних дій гайдамаків. Я вимагаю від Ради солдатських депутатів і Ради робітничих депутатів прийняти ухвалу і домагатися всіма засобами повернення батальйону в Славгород і повернення батальйону його зброї.
— Ну, це справа безнадійна,— сказав Гудзій самовдоволено.
— Вимога цілком законна! — почулись голоси з залу.
— Нехай він краще про ультиматум скаже!— крикнув хтось.
— Безнадійна справа тому, що не ми розпоряджаємося пересуванням військових частин,— продовжував Гудзій.— А про зброю...— Він трохи зам'явся.— На цю зброю вже є новий хазяїн. І справжній.
— Знаємо,— сказав Кузнецов,— "вільне козацтво".
— "Вільне козацтво"? — удав на обличчі здивування Гудзій.— Чому?
— Тому, що так домовились ви з Мандрикою сьогодні на президії солдатської секції, полюбовно: триста гвинтівок йому для "вільного козацтва", для міського і волосних загонів, а сто — запасному полку. І сьогодні увечері Мандри-ка вже удостоївся з приводу цього прийому у отамана полу-ботківців.
— Та звідки ви взяли?— Гудзій розвів руками.
— Неважно. А ось коли є в моїх словах неточність яка, поправте. Адже так: триста — Мандриці, а сто — вам?
— Мало!— крикнув хтось в залі.— Що ж це ти, Гудзію, проґавив?! Адже у нас у полку без зброї добра половина, чоловік до півтисячі!
— Гудзій не проґавив,— сказав Кузнецов.— Він цілковито погодився з Мандрикою, що серед тих півтисячі солдатів запасного полку хіба що сотня набереться таких, котрим можна без риску довірити зброю. А решта — дуже ненадійний народ. Адже саме так говорив Мандрика. Оцими самими словами. Чи, може, в мої слова вкралась неточність? Поправте, Гудзію!— іронічно сказав Кузнецов. Але той лише пересмикнув плечима.— Ці солдати з гвинтівками,— продовжував Кузнецов, звертаючись до залу,— ні Гудзія, ні Манд-рику ніяк не влаштовують. Куди вигідніше для них, коли гвинтівки попадуть у руки куркульським синкам з "вільного козацтва". І саме їх ви, Гудзію, тільки що назвали справжніми хазяями нашої зброї. Умри, ясніше, одвертіше не скажеш! Не думаю, що серед депутатів, які сидять в оцьому залі, багато знайдеться таких, котрі в цьому питанні поділяють вашу, з дозволу сказати, точку зору.
Шум знявся в залі, почулися вигуки:
— Ганьба!
— Це — точка зору! Та точка!
— Чого ж ти мовчиш, Гудзію? Нічим крити?
А Гудзій неуважно стукав олівцем об графин, збираючись з думками.
— Регламент!
— Нехай говорить!
— Нехай він все-таки про ультиматум скаже!— викрикнув Кузін.
— Еге ж,— зраділо ухопився Гудзій за цю репліку.— Одвертітися вам, Кузнецов, все-таки не вдасться. Доведеться сказати про ультиматум.
— Одвертітися? Мені?— Кузнецов засміявся.— Що за дурницю ви мелете! І головне, самі ж знаєте, що це — дурниця! А втім, це тільки ще раз характеризує вас, вашу чисто-плотність як політичного діяча. Це вам не вдасться одвертітися! Хоч ви зробили все можливе, щоб приховати цей документ від народу. Для чого? Щоб легше було брехати з приводу цього, обдурювати народ. Саме тому ні в одній місцевій газеті не надрукували цей історичної ваги документ. Ну, про "Боротьбу" що говорити, їй сам бог велів. Але ж і в "Деле революции", органі Ради робітничих і Ради солдатських депутатів,— теж. Хоч наш товариш із редколегії категорично вимагав надрукувати. І навіть приніс текст. Оцей самий.— Кузнецов вийняв із-за обшлага шинелі газету "Известия ЦИК" від 6 грудня 1917 року.— Прошу, товариші, уваги.
Тиша в залі. Тільки Гудзій за столом президії про щось шушукався з Кузіним. Кузнецов хвилинку почекав і потім повернув голову в їх бік. І, наче відчувши погляд його на собі, Гудзій обірвав розмову з Кузіним і сказав:
— Прошу!
А Кузін звівся з місця і вийшов із залу.
— "Маніфест до українського народу з ультимативними вимогами до української Ради".— Повільно прочитав Кузнецов назву документа. І, піднявши очі від газети, сказав у зал:— Як бачите, товариші, Рада Народних Комісарів добре розбирається в подіях на Україні і аж ніяк не змішує український народ і Центральну раду. До українського народу вона звертається з маніфестом, а до Центральної ради, іменно до неї,— з ультимативними вимогами. Продовжую читати документ: "Виходячи з інтересів єдності і братерського союзу робітників і трудящих, експлуатованих мас у боротьбі за соціалізм, виходячи з визнання цих принципів численними ухвалами органів революційної демократії, Рад і особливо Другого Всеросійського з'їзду Рад, соціалістичний уряд Росії, Рада Народних Комісарів ще раз підтверджує право на самовизначення за всіма націями, які гнобились царизмом і великоруською буржуазією, аж до права цих націй відділитися від Росії.
Тому ми, Рада Народних Комісарів, визнаємо "Народну Українську Республіку", її право зовсім відділитися від Росії або вступити в договір з Російською республікою про федеративні і тому подібні взаємини між ними.
Все, що торкається національних прав і національної незалежності українського народу, визнається нами, Радою Народних Комісарів, зразу ж, без обмежень і безумовно..."
Зал дуже уважно і напружено слухав. Хіба що стримано, в кулак, прокашляється хтось. І лише коли в документі зайшла мова про Центральну раду, про її зрадницьку політику, шумок пробіг по залу і хтось крикнув:
— Продажні шкури!
— Ганьба!
— "Стаючи на цей шлях нечуваної зради революції,— продовжував читати Кузнецов,— на шлях підтримки найлютіших ворогів як національної незалежності народів Росії, так і Радянської влади, ворогів трудящих і експлуатованої маси, кадетів і каледінців, Рада змусила б нас об'явити, без всяких вагань, війну їй, навіть коли б вона була вже цілком формально визнаним і незаперечним органом вищої державної влади, незалежної буржуазної республіки української.
А зараз, зважаючи на всі вищенаведені обставини, Рада Народних Комісарів ставить Раді перед лицем народів української і російської республік такі запитання: