Артем убрав голову в плечі і, як плавець у розбурхані хвилі, кинувся в снігову заметіль.
Коли Мирослава Супрун вернулась у міську думу, перерва ще не закінчилась. У коридорі, як і тоді, перед початком засідання, товпився народ. Але зараз тут було ще шумніше. Видно, пристрасті, розпалені під час засідання, не охололи за півгодини перерви.
Проходячи коридором, Мирослава помітила в натовпі групу солдатів, озброєних карабінами. Зразу ж догадалась, що це — артилеристи, про яких допіру розповідав Артем. І раптом така проста, ясна думка виникла у голові дівчини. Самій навіть дивно було, як це вона раніш не подумала про це, ще в комітеті, коли розповідав Артем про свою зустріч з артилеристами. Мимоволі навіть прискорила ходу.
Підійшла вже до дверей кімнати, виділеної на цей вечір для більшовицької фракції, і зупинилась. По коридору ішли два озброєних солдати. Коли вони порівнялися з Миросла-вою, вона ступила крок їм назустріч.
— Вибачте. Ви — артилеристи? Із ешелону?
— А що таке? — спитав один із них, уже літній солдат.
— Мені треба знати.
— Артилеристи. Із ешелону,— відповів він. І потім спитав у неї: — А ви в оцю кімнату?
— В оцю.
— Передайте нашому дружку. Що це він засидівся? Нам, мабуть, на вокзал пора.
— А ви що? Від'їздите вже? — занепокоїлась Мирослава.
Артилерист відповів ухильно:
— Як тільки сурмач заграє "посадку", так і поїдемо. Зайшовши до кімнати, Мирослава зразу ж побачила незнайомого солдата, теж з карабіном.
Він сидів у колі славгородців і щось розповідав, як видно, цікаве.
Мирослава підійшла і стала прислухатися. Артилерист розповідав про те, як їх дивізіон (стояли вони тоді під Конотопом, в одному маєтку) допоміг селянам оцей самий маєток експропріювати. Мирослава з нетерпінням чекала, поки він закінчить свою розповідь. Захоплена своєю думкою, не могла навіть примусити себе слухати уважно. І нарешті не втрималась. При першій же паузі — оповідач розкурював нову цигарку — сказала:
— Все це дуже цікаво, звичайно, але час іде. Перерва вже тягнеться сорок п'ять хвилин.
Вона переказала артилеристові нагадування його товаришів — "чи не пора на вокзал".
— Час іще є,— відповів артилерист.— Годину, а то й дві ще простоїмо: колосники міняють.
— Годину, а може, й дві? — На блідому обличчі дівчини навіть виступив рум'янець.— Так це ж чудово! Федоре Івановичу, Василю Івановичу! — Вона не могла, та й не старалась приховати своє хвилювання.— Товариші, ви знаєте, що мені спало на думку?
— Ну-ну, викладай,— сказав Федір Іванович.
— Якщо артилеристи змусили отамана полуботківців звільнити Кузнецова, то чому б їм не змусити його вернути зброю саперного батальйону? Адже так? От і не треба було б тоді... отак нам рискувати!
Прирівняли! — посміхнувся Кузнецов.— Що для них якийсь там сапер, а чотири сотні гвинтівок — це ж цілий скарб.
— На який, до речі сказати, уже й претендентів більше як треба.
— Хто претенденти? — глянула на Бондаренка Мирослава.
— Гудзій — для свого запасного полку, а повітовий комісар Мандрика — для свого "вільного козацтва". Кажуть, плакав у жилетку, чи то пак у френч, отаманові Щупакові: дробовиками, мовляв, озброєні, а є навіть такі загони в повіті, що мало не кремінними рушницями, з музею.
— Не тільки плакався,— обізвався Одуд, солдат з українського запасного полку.— На наш полк капав. Заявив, що нема ніякого смислу озброювати нас, щоб не довелось потім роззброювати: більшовики, мовляв, уже й там звили гніздо.
— Ні, зброю вони добром не віддадуть,— зауважив Федір Іванович.
— Так не добром. Я ж кажу — змусити.
— Легко сказати!
— От іменно! — заговорив артилерист.— Сказати легко, та от лихо — не під силу нам. Чотири сотні їх в ешелоні. А нас у дивізіоні і двох нема. А нахрапом — якщо раз удалось, то це не значить, що й удруге вдасться.
— Як це "нахрапом"? — не зрозуміла Мирослава.
— Та ми ж його, отамана гайдамацького, на пушку тоді взяли. Коли б він не таким боягузом був, нічого й не вийшло б. Сидів би Кузнецов у комендатурі. Пороху нема!
Втративши всяку надію, Мирослава раптом роздратовано знизала плечима і сказала артилеристу ущипливо, мовби він був винуватий в цьому:
— Пушки без пороху! Так чого ж ви возитесь з оцим залізним брухтом?
Артилерист засміявся:
— Ви, товаришко, зрозуміли мене занадто буквально. Порох для гармат у нас є. Іншого "пороху" нема. Бачте, в чім справа. Нема що казати, грізна зброя — артилерія. Але ж це зброя дальнього бою. Ви вкажіть нам ціль за п'ять, за три версти — мокре місце від неї лишимо. Та хоч і ближче — прямою наводкою будемо бити. На крайній випадок є в нас і картеч для самозахисту. Але це коли на позиції стоїмо, а не на залізничній платформі, де і розвернутися ніяк. Ну, а щодо рукопашної — зовсім погано. У нас не всі навіть і озброєні. А ті, що озброєні,— карабінами. Бачите ось,— він показав на свій карабін, який держав між колін,— іграшка. Та ще — без штиків.
— Артем у комітет заходив? — спитав Бондаренко.
— Заходив. Говорив з Тесленком. Пішов оце щойно.
— От і гаразд. Це спосіб найвірніший,— сказав Федір Іванович.— Звичайно, на засіданні ми будемо домагатися ухвали Рад повернути зброю саперному батальйонові. Але дуже сподіватися на це підстав нема. І треба пам'ятати, що головне — ще і ще раз показати народу їх справжнє обличчя, без маски...
— І давайте починати, час уже,— сказала Мирослава.— їм-то поспішати нема куди.
— Іще одно,— підводячись з місця, звернувся Бондаренко до Супрун.— Ми тут уже радились. Як ти, Мирославо На-умівно, на це дивишся? Щоб раніш Кузнецов виступив, а ти вже потім.
— Я теж думала про це,— сказала Супрун.— Сама поява Кузнецова на трибуні дуже для нас важлива. Як-не-як, а це ж наслідок, хоч маленької, перемоги нашої над гайдамаками.
— Ну, вони це теж ураховують,— сказав Бондаренко.
— Цікаво, який вони сьогодні трюк викинуть? — спитав солдат Одуд.
— Зірвуть засідання. Це — як пить дать,— переконано сказав Кузнецов.— Але тим більш кожна хвилина дорога. Іди, Федоре, дзвони.
Через кілька хвилин після того, як вийшов Бондаренко з кімнати, почувся дзвоник, що скликав депутатів і публіку у зал.
— Продовжуємо роботу засідання,— коли стихло в залі, оголосив Гудзій.— Слово до порядку ведення зборів має депутат Кузін від фракції російських соціал-демократів меншовиків.