Бурхливі оплески, шум, окремі вигуки обурення знялися в залі:
— Регламент! Куди той Гудзій дивиться!
— Нехай говорить!
Бондаренко зачекав, поки в залі стихло, і закінчив:
— Ні, білими нитками все це у вас шито! І вимога зробити перерву — це тільки маневр, розрахований на те, щоб зірвати засідання. Проти цього більшовицька фракція і застерігає зараз. Ніякої перерви! Продовжуймо роботу!
І все ж таки, хоч незначна, більшість, коли Гудзій поставив питання на голосування, була за те, щоб зробити перерву на півгодини.
— Ну, от і все!— сказав Діденко, зводячись на ноги. Поклавши руку Саранчукові на плече, спитав весело:— А як тобі мій виступ?
— Нічого не розумію!— хмуро мовив Грицько.
— Як це —"не розумію"?— засміявся Діденко.
— Видно, я вже такий дурний! Один виступає, слухаю — правильно наче. А виступить інший — і зовсім же навиворіт, слухаю, і теж — наче правильно.
— Це буває. Чіткої системи поглядів у тебе ще нема. Ось де собака заритий. Та діло це поправиме. Ми вже трохи, і саме з Івгою Семенівною, говорили про це.
Людський потік виніс їх із залу в коридор.
— Ну що ж, Грицьку, ходімо,— застібаючи пальто, озвавсь Діденко. Саранчук машинально застебнув і собі шинелю. А вже потім спитав:
— А куди ж іти?
— Цікавого нічого вже не буде,— упевнено сказав Діденко.— А мені треба зайти на півгодини в редакцію, гранки переглянути. А тоді й додому. У мене й ночуватимеш.
Саранчук одмагався тим, що Бондаренки чекатимуть.
— А я й забув. Родичі ж!— з підкресленою іронією сказав Діденко.— Ну то бувай!— Він подав йому руку, хоч і був певен, що Грицько не відстане від нього. І справді, Саранчук, замість того, щоб потиснути йому руку, сказав похмуро:
— Я теж. Пройдусь трохи. Свіжим повітрям дихну.
Вийшли на вулицю. І тільки виткнулись з дверей, хурделиця, як морська хвиля в шторм, обрушилась на них, мало не збила з ніг, колючими бризками бризнула в обличчя. Щось крикнув Діденко, але за два кроки не розібрати слів.
Саранчук глибше, на самі вуха, насунув свою солдатську плетьонку. І перше, що мимоволі спало йому на думку,— Артем Гармаш увечері сьогодні у Бондаренковій хаті. Де це він зараз? Може, орудує вже. Погода — саме для нього. А їй-бо, молодчина-таки! Знає, чого хоче, і знає, що робить! "Не те що я: тиняюсь цілий день по місту!" Справді-бо, ну куди він зараз бреде? Але ж не заговориш із ним отут, на вулиці. Коли рота не можна розкрити — снігом заб'є. І чого не допитавсь одразу тоді? Знову невдоволення ворухнулось у серці, але на цей раз не так на себе самого, як на Діденка. Де ж пак було йому тоді до цього! У нього ж, бач, справи державної ваги. Фігура! Неприязнь до Павла, що була зародилась іще під час першої зустрічі сьогодні вранці і непомітно наростала в ньому потім увесь оцей вечір,— спершу у Бондаренків увечері, коли Федір Іванович говорив про нього, потім на зборах,— зараз зміцніла, оформилась і тільки ждала нагоди. Поглядаючи на зіщулену постать Діденка, Грицько не без задоволення подумав: "А що ти заспіваєш завтра? (Якби тільки пощастило Артемові з хлопцями!) Та як дізнаєшся. Як тобі буде оцей "фітіль"?"
Діденко раптом обкрутився на місці, спиною до вітру, щоб
передихнути, і крикнув: б?
— Ох, і погодка ж! Вальпургієва ніч!
— Що, не подобається?— аж ступив до нього Грицько, зраділий нагоді. І в саме вухо крикнув йому з злорадною втіхою:— Погодка саме та, що треба!
XIII
Посидівши трохи з матір'ю та з земляками, нашвидку перекусивши, бо з самого ранку крихти в роті не було, Артем зразу ж пішов з дому. З Тимохою Невкипілим умовився, що той ждатиме тут свого напарника, буде весь час напоготові.
Насамперед Артем направився був на засідання Рад. Він хоч і певен був, що нічого це засідання не дасть, але для більшої певності вирішив наочно пересвідчитись. Тим більш, що для цього не треба буде сидіти до кінця: по початку вже можна буде судити й про кінець. Але вже у вестибюлі міської думи, де відбувалося засідання, випадково з розмов курців дізнавсь про арешт Кузнецова. Щоб не попасти й собі в цю пастку, Артем негайно ж пішов звідси. І зразу ж попрямував в глухий Калюжний провулок поблизу Драгунських казарм, де в будиночку одного його товариша призначено було збір бойової групи.
Зараз, звичайно, іще нікого з хлопців тут не було. Сам господар, Гаврюша Костюк, тільки-но звільнившись з варти біля казарми, змерзлий сидів біля грубки, сьорбав із кухлика чай.
— Прогріваю себе,— пожартував він,— з усіх боків: зовні і зсередини.
Гаврюшина сестра Поля запропонувала й Артемові чаю, але він відбувся жартом: його, мовляв, поки що кров гріє. Та й ніколи. З Полею Артем добре був знайомий: вона часто заходила до Тані Бондаренко, з якою разом працювала на тютюновій фабриці,— тим-то без зайвих церемоній попросив залишити їх з Гаврюшею самих. І тільки коли вона вже вийшла, розповів Гаврюші, що надумав на цілу годину раніш почати операцію.
— Швидше допивай свій чай та й бігом до Валдіса. А сам я до Рябошапки на Слобідку зараз піду.
Гаврюша цілком погодився з Артемом. Звичайно, пропустити таку погодку було б "неприпустиме глупство". Правда, гайдамаки теж "зробили поправку" на темряву та непогоду,— замість одного зараз спаровані вартові стоять на воротях. Отже, доведеться, врахувавши це, і собі подвоїти число бійців, виділених на тих вартових. Як же інакше? Артем по очах Гаврюші вже бачив, до чого він веде. Проте мусив і на цей раз відмовити йому. Мовляв, на таке діло дебеліших треба. Та й потім, де ж інших золотих рук взяти для замків склепу? (Кращого слюсаря за Гаврюшу в цілій бойовій групі не було). Нагадав йому, щоб не забув своїх причандалів. На що Гаврюша, і невдоволений, а разом і втішений високою оцінкою його майстерності, відповів з усмішкою:
— На біса мені ті причандали! Найскладніший замок я пальцем відімкну. Недарма ж по материній лінії родом з тих гуляків, з яких і Лівша був, що стальну блоху підкував.
— Гляди мені, гляди,— в тон йому сказав Артем.— Підведи тільки нас! Я тебе підкую! На всі чотири!
Докуривши цигарку, він уже збирався був іти, як раптом на порозі — старий Костюк. З новиною. Вертаючись оце з роботи, з паровозного депо, на вокзалі наткнувся на сутичку артилеристів з проходящого ешелону з гайдамаками. Жандарма чи городового котрийсь упізнав серед полуботківців. З цього й почалось. Там таку бучу зняли були — дим коромислом! Затягли до себе у вагон і ніяка сила: "Поїде з нами на фронт!"