— Пам'ятаю Устима. Хороший хлопець був! ^Та тільки загинув ні за що.
— Як то "ні за що"?
— Та так... Ну, спалили й ми тоді князів маєток, а пуття з цього ніякого не вийшло. А втім, налякали все ж таки князя здорово: зразу після революції став землю продавати. Десятин, мабуть, з півтисячі спустив. Звичайно, кращу землю багачі купили. Хуторяни — Чумаки. Та й наші, з Вітрової Балки,— Гмиря, Шумило, Пожитько... Нам уже дісталась земля гірша. Хазяїв десятків два з лишком нас — купили двісті десятин. В урочищі Рокитному, та ви знаєте — біля Великого шляху16. У кого наскільки сміливості вистачило. Ну й кишені, звичайно. Побили на одруби. Дехто вже й хати поставив там. Місце непогане — роздолля. Ну отож батько, як видно, тепер і непокоїться.
— А чого йому непокоїтися? За декретом конфіскується поміщицька земля. А земля дрібних власників лишається в користуванні її колишніх хазяїв,— сказав Бондаренко.
— В тім-то й річ! Тут гаразд і не добереш: і не поміщицька вже та земля, але і не наша ще, щоб сказати власність наша. Не знаю навіть, чи виплатив батько хоч половину. Боїться, видно, як би не пішла вона в круговий переділ.
— Ну що ж, дуже можливо. Столипін цими одрубами так заплутав селян, що розплутувати, звичайно, доведеться. Землевпорядкуванням треба буде нам по-справжньому зайнятися. Але чого ж тут непокоїтися? В іншому місці дадуть. Може, навіть і кращу. Сам же кажеш — неважна земля
— А не треба нам кращої! — сказав Саранчук.— Звичайно, неважна була земля. Поки в оренді ходила, хіба вона гній бачила! А в нас... Уже тієї зими, що батько перший платіж у банк зробив, увесь, як є, гній тільки на ці чотири десятини ми і вивезли. А потім уже так було рік у рік — не розбирали, де своя земля, а де ця, ще не викуплена. За п'ять-шість років і не впізнати вже було її. Іншого року пудів до вісімдесяти пшениці давала. Та й, крім того,— звикли вже до неї, обжили, так би мовити.
— А саме?
— Перш за все криницю виконали. Щоб коні не ганяти напувати аж у Чумаківку. Біля криниці верби, тополі посадили і навіть кілька вишень.
— Задумали, значить, ферму завести. На цілих чотирьох десятинах!
— На всяк випадок,— мовби не помітивши іронії, відповів Грицько.— Тоді в сім'ї я був іще одинаком. Від мачухи — дві дівчинки. Ну, та не старі ж, могли бути ще діти. І, може, хлопець. Не тепер, то колись довелось би ділитись хазяйством, виходити котромусь з батьківської садиби. От і було б де хату ставити. Не на голому місці.
— А сім'я велика в вас? — спитав Федір Іванович.
— Семеро. Та ні, можна сказати, восьмеро.
— Так я не доберу: сім чи вісім? Чи, може, сім з половиною?
— Семеро, це поки що, бо парубкувати ж довго не буду. Приїду додому, зразу оженюсь.
І замовк. Згадалась Орися Гармашівна, якою бачив її востаннє, в отой сірий осінній ранок, коли від'їздив з іншими мобілізованими на фронт.
Цілу хвилину тяглася пауза. І раптом Грицько кинувся.
— А ви, значить, Федоре Івановичу, в нашій Вітровій Балці були? — спитав схвильовано, сподіваючись, що Бондаренко скаже хоч що-небудь і про свою племінницю.
— Був, ще в травні. Коли вернувся з заслання. їздив у гості до сестри, до Гармашихи. А ти, значить, і є отой самий Грицько! Чув, чув.
— Де чули? — радісно насторожився парубок. Але Федір Іванович відповів ухильно:
— Ну де ж, у Вітровій Балці.— І спитав зразу ж: — А ти що це, у відпустку чи зовсім уже відвоювався?
— І сам іще гаразд не знаю. Не хочеться й розповідати: сміх і горе! — Грицько вилаявся сердито і зразу ж поправився: — Воно, власне, не таке вже й горе. Обидно просто. Як-не-як — три роки в окопах гибіли. Хвалитися, правда, нема чим,— самі знаємо вже, що — по-дурному.
Але ж гибіли. Хоч би це до уваги взяли. Де там! По шматку хліба на дорогу не дали.
Схвильований, він скрутив нову цигарку, закурив і став розповідати.
Оце всього кілька днів, як прибули вони до Києва, українізований батальйон, аж з-під Мінська. З яким почуттям їхали, навряд чи треба говорити! Одно слово — додому, на Вкраїну рідну. Ще за день до Києва стали готуватись: голитися, чоботи ваксити. Промовця від себе виділили, відповідати на привітання.
— їй-бо, і сміх і гріх, не прийняв же нас Київ!
— А ти ж із Києва їдеш?
— Це вже потім.— Він трохи помовчав і розповідав далі. Дві доби на Дарниці17 простояли в ешелоні. Куди вже не
посилали своїх депутатів. І в Генеральний секретаріат, і в Раду солдатських депутатів — ніякого толку! Лише третього дня домоглися-таки: визначили для батальйону казарму в місті. Вивантажились на тій же Дарниці і піхтурою на Київ. У місто як увійшли, хоч би собака гавкнув назустріч. Мовчки глухими вулицями прийшли на Лук'янівку18, в казарму. А тут як глянули — шибки побиті, сміття по коліно. Ну, тут уже не витримали, заволинили. І ті, що лишилися, шибки висадили. А вночі "вільні козаки" оточили казарму та й обеззброїли весь батальйон. Потім другого дня по папірцю в руки кожному — до свого повітового воїнського начальника, щоб по запасних полках та батальйонах по-розтикувати.
— Нема дурних! — закінчив він свою розповідь.— Коли ми не вгодні, то й подомуємо тепер. Нехай уже нам буде гірше!
— Воно-то так, та чи всидиш дома?
Федір Іванович став розповідати йому про останні події на Україні, про те, що війна з Центральною радою неминуча,— може, й зима не мине, як вся Україна буде суцільним фронтом.
— Та вже й зараз точиться війна, на Донбасі з Каледі-ним19. Отож розходитись по домівках не вихід. Та ще без зброї.
— Ото й біда, що без зброї,— згодився Саранчук. І в задумі мовчав якийсь час. Раптом кинувся: — Бач, про Донбас згадали. А що за Артема Гармаша чути?
— У Славгороді зараз. Саранчук дуже зрадів і здивувався.
— Яким чином? Він же в Луганську20 працював на заводі. Федір Іванович розповів, що знав, про Артема.
На початку війни працював він уже в Харкові, на паровозобудівному. В шістнадцятому році під час забастовки був заарештований. Кілька місяців просидів у Холодногір-ській тюрмі21. Потім з тюрми випустили, але на завод уже не прийняли, як політично неблагонадійного. А замість того — у маршову роту і погнали на фронт. Був поранений. Цього року, вже після революції.