— Ну, тепер можна й по домівках,— порушив напружену мовчанку в юрбі Мусій.— Тепер вже обійдеться...
І все ж таки на душі у нього було неспокійно. Через отого бісового Гречку. Не певен уже був тепер Мусій, чи слід було при ньому отой "маскарад" розповідати. Заспокоював себе тим, що хоч про Теличку не прохопився жодним словом. І то добре. Дарма, що дуже кортіло. Проте і вдома, за обідом, не розказав про Теличку нічого навіть своїм. Вирішив до вечора почекати, а там видно буде, може, розповість хоч самим синам. По обіді, як звичайно, приліг на часинку спочити в повітці. Але і сон його не брав чогось сьогодні. Нескоро вже, либонь, задрімав був таки, та й одразу ж прокинувся від розмови неподалік, біля своїх воріт, старшого сина Андрія з кимсь чужим. Спитав чужий, де батько, щоб ішов зараз же у волость, сільський староста велить.
Мусій, не гаючись, пішов до волості, мізкуючи, нащо він раптом знадобився старості? І чому — не в сільську розправу, а до волості?
Біля ґанку товпилась чимала юрба чоловіків і стояли дві брички. Підводчики — свої, вітробалчанські. Куди ж це вони спорядились? Але ніхто до пуття не знав. Не затримуючись, зайшов просто до приміщення, і тільки поріг переступив, дався диву од незвичайної картини. За двома канцелярськими столами, і чомусь нарізно, обідали якісь незнайомі люди. За одним столом — четверо, на вигляд звичайні собі селяни (і, видно, щойно з дороги, в закуреному одязі). На розстеленій газеті перед ними лежали накраяний хліб, сало, зелена з грядки цибуля. За другим столом сиділо лише двоє. Ці теж були одягнені по-селянському, але в чистіше. Один з них навіть у святковій сорочці з вишитою манишкою під тісним піджаком, явно з чужого плеча. Та й сама манишка чомусь — Мусій не міг цього пояснити собі — дуже не личила йому. "І де він, отакий червоноголовий, у нас узявся?" — мимоволі спливло на думку Мусіеві. Впадало у вічі й те, що стіл перед ними був застелений по краю вишиваним рушником, а по рушнику, окрім хліба та того ж таки сала,— іще щось у полумисках печене й варене. "А чого ж їм отакий привілей?" І раптом почув, як один звернувся до другого німецькою мовою. Одразу ж зрозумів усе. І нова, тепер вже тривожна, думка пройняла його: "А де ж третій?"
У кімнаті, окрім цих чужих, було ще з десяток своїх, серед яких Мусій побачив і Пожитька, сільського старосту, та
Хому Гречку. Були люди, як видно, і в суміжній кімнаті, бо, помітивши Мусія, Пожитько гукнув комусь туди у відчинені двері: "Прийшов Скоряк!" — і хитнув головою Мусієві, щоб зайшов туди.
У Мусія тепер вже тоскно занило серце від передчуття якогось неминучого лиха. А коли зайшов до другої кімнати й побачив Жмудя, начальника волосної варти, який, очевидно, складав протокол, записуючи зараз свідчення Передерія Марка, зрозумів уже й те, що це за лихо і навіщо його сюди покликано. Тому насторожено став прислухатись, що розповідав Передерій. Власне, він вже кінчив свою розповідь. І все ж таки Мусій з уривчастих фраз, з відповідей Марка на запитання начальника варти уявив собі майже повнотою увесь отой останній акт вистави, розіграної партизанами, що відбувся на околиці перед лісом, де саме живе Передерій, і тому все те бачив.
Нічим тепер вже не рискуючи, вони відпустили всіх, хто був при гурті,— і німців, і гуртоправів. Проте двоє з них — один німець і один наш — стали проситися в них, щоб не відпускали, а дозволили пристати до них. Німець просто пояснив, що не хоче потрапити в штрафний батальйон, а тоді в м'ясорубку на Західний фронт. І все долоні свої показував — мовляв, сам з трудящого класу. То їх і забрали з собою в ліс. Хоч перед тим довго сперечалися ті троє, що їхали на тачанці, особливо один. "Чи не Теличка часом?" — спитав начальник варти. У Мусія так і тьохнуло серце. "Еге ж, саме він,— ствердив Передерій.— Нехай їм,— каже,— чорт. Мало в нас і так всякої наволочі, підісланих шпигунів! Сам тільки чудом виприснув із біди, що не теліпаюсь на вербі чи осиці!" На запитання начальника варти, яку біду мав на увазі Теличка, Передерій нічого не міг сказати. І взагалі оце й уся мова, яку він чув од Телички.
— Ну, а ти, Скоряк, що чув од нього? — навмисно отак зненацька, щоб не встиг підготуватися той, звернувся начальник варти до Мусія. Проте насторожений Мусій не дав себе круг пальця обвести. Сказав, що ніде він Телички не бачив. Більше тижня вже, мабуть. Востаннє, та й то випадково, у кузні — пішов до Лавріна, щоб кільце до кісся зробив, косовиця на носі. Отоді й бачив — зазирнув чогось в кузню по своєму прикажчицькому ділу. А потім чутка пройшла, що поїхав у Славгород із хурою продукції всякої. Проте Жмудь теж не ликом був шитий. Він терпляче вислухав Мусієве свідчення, а тоді знову-таки, мовби зовсім не чув, що говорив йому Мусій: "Ну, а сьогодні ж оце, коли носив їм харч? Невже ото Теличка ні пари з уст так і не випустив на всі твої ро;-'ити?" Мусій відповів, що ніякого Телички він не бачив сьогодні. Що то були не німці на тачанці, а переодягнені партизани, він одразу ж побачив, але всі троє були чужі, не місцеві. Мабуть-таки, Марко помиливсь. Але той уперто стояв на своєму: не міг помилитись, бо теж не сліпий. І хоч не був на розмові, як Мусій, з ним, але бачив за яких два кроки од себе. Та й по голосу... ї скільки потім начальник варти не бився, щоб узгодити зізнання цих основних свідків, це йому так і не вдалось. Мусієві навіть здавалося, що й він так само не хотів, щоб у протоколі йшлося про Теличку, котрий доводився, либонь, якимсь його родичем. Мабуть, тому й не дуже наполягав, не намагався вирвати в Мусія інші свідчення. Але не міг він і не зважити на свідчення Передерія. Тим більше, що все це відбувалося прилюдно. Тому так і записав у протоколі — суперечливі свідчення обох. Але наприкінці суворо застеріг, щоб іще гарненько подумали обидва та добре все пригадали. Бо навряд, щоб у комендатурі задовольнилися цим. Будуть, напевно, ще й самі допитувати. Тому взяв підписку в обох про невиїзд із села. А сам оце мав негайно їхати в Князівку. Мусив особисто доставити німців та гуртоправів у німецьку комендатуру.