Сьогоднішні одвідини Павлові Гармашиху навіть розчулили. Чи ж мало в нього свого клопоту, а, бач, відчув потребу і час знайшов зайти до них, розділити їхню журбу родинну. Якраз сідали вечеряти, коли зайшов до хати. То запросили до вечері і його, звичайно. Скоріше — для годиться. Бо ніколи — хіба що в дитинстві — не сідав у них їсти. (Все якось виходило, що допіру дома поїв.) Але на цей раз не одмовивсь. Заліз на покуть, на найпочесніше місце, а поряд Остап сів. І навіть не погребував їсти з одної миски. Ще й з таким смаком їв! Таки зголоднів за дорогу. Розповідав, чого їздив у Князівку. Ні, не в гості. Не той час, щоб по гостях роз'їжджати. У справі. Хату ж успадкували від покійного діда, то їздив, щоб глянути — в якому стані. Бо доведеться на осінь перебиратися старим туди. А сам він, може, й цими днями перебереться, "Та як же ти житимеш сам?" — поцікавилась Гармашиха. Дарма, якось буде. Обідатиме в дядька, зате для роботи його письменницької кращих умов і не придумати. Хата старенька, правда, дві кімнати через сіни, старосвітська. Але який краєвид з порога відкривається — очей не одірвати!.. Остапа зовсім не цікавили Павлові домашні справи, тому, скориставшися з паузи, спитав, що ж нового у світі? Чи довго ще будуть оці іроди землю нашу плюндрувати? Либонь, уже закон видано, що увесь врожай їм піде, а людям — тільки на харчі та на насіння лишатимуть... Павло охоче перейшов на політичну тему. За три дні наслухався від дядька (до Князівки, щоб не вибиватися з робочого настрою, він навіть газет не читав регулярно), то зараз вибірково, звичайно, і переповідав їм. Що довго не протримаються, до осені, не далі. Отже, не встигнуть вивезти хліб нового врожаю. І тому дурість велика нищити, палити на корню святий хліб, як то радять занадто вже заповзяті "захисники" українського селянина. їм що! Знають, що за всяких умов самі матимуть свою пайку, від рота того ж селянина та його дітей одірвану. Натякнув, бо при жінках інакше й не можна, на існування вже новоутвореного українського центру, який вже гуртує народ на визвольну війну і котрий візьме в належний час під своє керування звільнену Україну. "Отак, тримай, Остапе, порох у порохівниці сухим!" — "Та не де ж і я буду. Де народ. А народові зараз тільки свисни, валом повалять!" — "Ще б пак! — встряла в розмову Остапова Мотря:— Обносились, обірвались, то по обмундировку справді повалять та й додому мерщій. Було вже таке". Відтак розмова за столом стала загальною. Навіть "Артемова невінчана", як Павло назвав про себе Христю, втрутилась у розмову після якоїсь особливо хвалькуватої його заяви. "О, грамотна!" — іронічно подумав, проте визнав за краще перевести мову на інше. Спитав про
Артема — що чувати? Відповіла мати однослівно: "Живий!" — давши самим тоном зрозуміти йому, що це і все, на що він може розраховувати. Павло й не став допитуватись. Переніс увагу свою на Орину, що єдина з усіх за весь час ні словом не обізвалась. І навіть, здавалось, не чула, про що говорять інші за столом, заціплена в дивній байдужості. Але ж саме заради неї Павло отак і хизувався своїм красномовством та розпинався за трудове селянство. "І7., Орисю, так пе годиться! — звернувся з легеньким докором до неї.— Журбою нічого вже не поправиш, тільки сили змарнуєш. А жити треба. І життя наше тепер, прямо кажу, заплутане, хитре і нелегке. Багато сили на нього треба".— "Це я тепер і сама вже добре знаю!" — тихо відповіла Орина з тим же дивним спокоєм. "Але ти не вдавайся в розпач,— сказав Павло.— Чим тільки зможу, стану тобі, сестрице, в пригоді..." Хотів щось і далі сказати, але на цих словах до хати увійшла сто-рожишина Юлька, захекано випалила, що Докія Петрівна послали, щоб мерщій додому вже йшли.
Якраз і вечеряти скінчили. Павло одіслав дівчиська — зараз прийде. Тоді покурили ще з Остапом, і врешті зібрався йти. З усіма попрощався церемонно — ручкаючись. На останок лишив Гармашиху і, коли підійшов, сказав їй неголосно: "А ви, тьотю Катре, чи не провели б мене хоч за поріг?" У Гармашихи так і похолонуло в грудях. Як приречена, пішла слідом за ним із хати, думаючи: "Яку ж нову прикрість на цей раз приготував?" Ідучи вже од порога до перелазу, Павло спитав зненацька, що вони надумали з Орисею робити? Гармашиха скрушно знизала плечима: що ж тут надумаєш?! Поживе у свекрухи. Свекор же в тюрмі, Захар — у лісі... Павло роздратовано одмахнувсь: не про це річ. Йдеться про сьогодні-завтра. Куди їй діватись? Бо залишатися в селі їй аж ніяк не можна. "Може, й не заарештують,— заспокоїв трохи збентежену матір,— але що потягають, то вже певно".— "Та яка ж її провина? Що жінкою була йому? Яка вона лісовичка, коли ж тільки хворих доглядала!" Павло сказав, що не це навіть головне. Попотягають за оте золото, будь воно прокляте! Це — хто добре знає Тимоша, той і думки не припустить, а хто не зна, так просто й каже... У приклад навів розмову (на ходу видуману) з візником, котрий привіз його з дядьком сюди. Либонь, коли зайшла мова про це, сказав з цілковитою упевненістю і без будь-якого осуду: "Не такий він дурень, щоб не переполовинив ту торбу та не залишив жінці про чорний день". Гармашиха тихо заплакала. Біля перелазу, вже за пакіл взявшися, Павло "зміркував раптом", хоч насправді цей план свій віз із самої Князівки, а по дорозі остаточно "утрусив" його. То був уже тепер цілком викінчений. Єдиний вихід, на його думку, податися Орисі в Князівку. Поживе, поки становище зміниться, до осені, може, у їхній хаті. "Сама?" — занепокоїлась мати. "Та вона ж не маленька! І не сама. За кілька днів і я туди переберуся. А час од часу наїздитимуть мати з Вірунькою чи, може, незабаром і зовсім переберуться". Отож нехай ув'яже в клуночок що там найпотрібніше,— навчав Павло,— і взавтра к полудню (саме на цей час дядько Сава загадав візникові приїхати по нього) нехай чекає його напоготові. Разом із ним і поїде. Дядько Сава потім і на садибу одведе. Гармашиха завагалася. Мовляв, треба з Остапом та й з нею порадитись. "Нема часу на раду!" — розсердивсь Павло.— Чи хочете, щоб і її, як отих двох червоноармійок, варта примусила ходити їм у поліції "підлоги мити"? Сподіваюсь, розумієте, що це насправді значить!" — "Нехай бог милує!" — жахнулась мати. "Отож!" — попрощався й пішов. А вона вернулась до хати, де, крім Мотрі з Софійкою, нікого вже й не було — порозходились спати. Постелилась і собі, та як сну не було, вийшла надвір, сіла на призьбі. І, либонь, задрімала. Не одразу почула голос Артема. І навіть уже в напівсні за першим разом подумала, що то вчулося їй; коли ж і вдруге стиха од причілка: "Мамо!" Хто б же це був? Остап у клуні. Виходить, Артем! Рада, схопилася з місця й кинулася за причілок. І опинилась у дужих Артемових обіймах. Поцілував матір, дав чолом і глибше увів її під стріху.