— Я не так її особисто на думці мав,— похопивсь Артем, не бувши певен що за підштаниками не послідують, може, навіть іще інтимніші речі,— і не так її власний "порох",— як зовсім іншого роду "вибухівку"— в палітурках, якої вона напхала у твою солдатську торбу отоді в Славгороді. Бачив потім у тебе в хатині — цілу купу переглянув: ^ихайло Гру-шевський, "Історія України — Русі", "Повія" — не пригадую автора, але дуже, як видн^ потрібна книжка на цей момент! Щось із Винниченкових творів...
— Переглянув! А ти б почитав.
— Читав мало, визнаю. За нікольством не вхопиш усього. Зате зараз надолужую. Не про книжки кажу, а про оті криваві сторінки, що вони,— той же Грушевський та Винниченко як верховоди Центральної ради вписали в живе тіло України. Німецькими та гайдамацькими шомполами, розстрілами, шибеницями... Ні, Грицьку, по-дружньому раджу тобі: вріж поли та тікай од таких своїх наставників.
Грицько обурився:
— Не кажи юринди! Чого вони мої! Свою голову маю на плечах.
— Та маєш. А проте бач, хоч би й оцю твою дурну мову про "варягів" узяти. Хіба ти своїм розумом до цього дійшов,— з чужого голосу верзеш! Та вже ж не з чийого, українські поміщики та буржуї і всі, хто з ними, сплять — у сні бачать, як би клина вбити між українським та російським народами. Бо розуміють, що це — неодмінна умова, за якої тільки й змогли б вони свою самостійну буржуазну державу створити. Засновану на експлуатації свого "рідного" робітництва та свого "рідного" трудящого селянства, а значить, в тому числі й тебе самого. То де ж твоя голова, що й собі повторюєш за ними: "варяги"!
— Ти що,— аж зупинився вражений Грицько,— чи справді за націоналіста мене маєш?— І, не чекаючи на відповідь, гнівно заперечив:— Яка дурниця! Таж я на фронті за три роки війни скільки друзів щирих мав серед росіян! Хоч, правда, вистачало й недругів. З числа отих, для кого ми, українці, були тоді не "малоросами" навіть, а "хохлами" та "мазепами" То щось і в Кушнірові мені...
— Ну це вже ти зря!— похмуривсь Артем.— Як це можна отаке на людину зводити без всякої підстави?
— А те, що за цілий день (а Кандиба каже, що й завсігди отак!) жодного українського слова не вжив, не підстава хіба?
— Хистка!— сказав Артем, а Грицько повів далі:
— Коли б це чоловік прийшлий — простимо було б, але ж він тутешній. Либонь, іще дід його прибився був із Курщи-ни на шахту в Донеччину, то він вже тут народився. Ну й живи собі на здоров'я. А тільки ж і ти відповідно стався до нас, туземців, з повагою. І перш за все мови нашої не нехтуй. Своєї не цурайсь, але ж і пашу знай. Не змушуй мене...— Він зробив паузу, щоб приховати схвильованість, і закінчив з відразою в голосі:— І досі в роті гидко від того суржику, що молов язиком!
— А ти б не молов! Я ж говорив із ним весь час по-українському і нічого — розуміли один одного. То отак поволеньки і призвичаїмо. Та й не тільки Кушніра, а й всіх, на нього схожих. Політика партії в національному питанні ясна і тверда. Дехто з русотяпів-великодержавників спробував був минулої зими на Україні, то сам товариш Ленін так осмикнув, що навряд щоб повторилось.
— Твоїми вустами, Артеме, мед пити!— скептично посміхнувсь Грицько.— Може, й побрив би, та сам знаєш — "несть пророк в отечестве своем" .
— А я в пророки не пнусь. Не пророкую, а так мені здоровий глузд мій підказує. І віра непохитна моя в мудрість партії. Але, звичайно, наївними дурниками були б ми, коли б думали, що все вже буде іти гладенько. Ні, ще буде всього... Бо першими за всю історію людства зробили ми в себе соціалістичну революцію, першими в світі створили свою робітничо-селянську державу. Тож нема з кого прикладу брати. Своїм розумом доведеться доходити до всього, та своїми руками...
Отак розмовляючи, вони і незчулись, як опинилися на узліссі, зачудовані химерною ілюзією виходу з ночі, яка щойно облягала їх в гущавині лісу,— не вперед, а назад в часі — в ясне надвечір'я отут, на узліссі.
— Не вгадав трохи: ранувато вийшли,— сказав Грицько.— Доведеться почекати. Сідаймо.
Вони посідали під кущем глоду на зеленім валу широченного рову і геть-чисто обмілілого за яких, може, й сотню літ і закурили мерщій, бо комарі ще лютіше напали на них, просто не було відбою.
А ніч і справді тільки ще надходила — прегарна і урочиста. Захід іще палав загравою, і відблиски її золотили краї темної нерухомої хмари, що гірським пасмом простяглася навскоси через півнеба. Села в пітьмі вже не видно було — самі вітряки бовваніли на белебні, але у надзвичайній тиші, поглибленій комариним гудінням, долинали сюди по-святковому лагідні^ечірні звуки і мовби аж запашні — та клечальна ж неділя !— і такі знайомі й милі серцю. Але чогось не вистачало серед них — для цілковитої гармонії,— збагнулось: не чути пісень. Колись в отаке свято аж бриніло б село з усіх кутків різноголоссям пісенним. А зараз німує село. І тільки знизу ліворуч, десь за луками, мабуть, у Ліщинівці, тихий, як відлуння, чувся, а, може, лише вчувався до болю журливий спів...
— Ну й що ж ти думаєш робити тепер, порвавши з Кан-дибиним загоном?— нарешті зламав досить тривалу мовчанку Артем.— Після того, що ти сказав Кушнірові про окуповану Україну, уявити тебе мирним хліборобом — за плугом чи з косою просто в голову не лізе. Бо слова — не полова!
— Авжеж!— згодивсь Грицько.— Тому й кажу тобі, найближчому другові,— плюнь мені межи очі, падлюкою назви привселюдно, коли я випущу зброю з рук, перше ніж останнього німчуру-нападника витуримо з України. І до того часу немає в мене іншої турботи. І немає доти, як то мовиться, ні домівки, ні жінки!.. Оце моя остання ніч в селі. Не в тім розумінні. Не думаю, щоб ото був він такий оперативний...
Артем догадався, про що йдеться, бо Грицько вже розповідав йому про свою прикру зустріч із Гусаком у Підгірцях та про запобіжні заходи в зв'язку з цією пригодою, вжиті Кандибою. Тільки не дуже щось вірилося в дієвість тих заходів. Бо такому "комерсантові", як Гусак, самого господа бога обшахраювати — раз плюнути. Що для нього та клятьба?! Та ще й вимушена. Тому з приємністю, не вдаючися в подробиці, розповів Грицькові про арешт Гусака.