— О, навіть "страшенно"! Так я й повірила вам!— силувано посміхнулась дівчина.
— Та як вам не гріх, Мирославо. Чи ж я коли-небудь дурив вас! Навіть і отоді...
— Ні, про "тоді" ми не будемо. Це не так у моїх, як в ваших інтересах. Краще розкажіть, де ви пропадали півроку?
Що він живий, Мирослава узнала тільки вчора від Кушніра; що у Славгороді і мав би вже сюди прибути. А то ж півроку нічого не чула про нього. І коли ще жила у Славгороді, і три місяці в Князівці...
Сама-то звістки од нього, звичайно, й не чекала. Знала ще тоді, взимку, що зійшовся з Христею; жив якийсь час у неї в Попівці до від'їзду в Харків. А невдовзі по тому і з самою Христею познайомилась — у Бондаренків. А коли та перебралася з Троїцької вулиці до них на Гоголівську (ближче до роботи та й до нових, по Артемовій лінії, родичів), то майже щодня доводилося їм зустрічатись коли не в дворі, то на вулиці. Чемно віталися і, не спиняючись бодай на двоє слів, розходились. Часом зустрічались у тих же Бондаренків. Та це було вже згодом, як трохи вгамувала в собі почуття ревнощів до Христі. І допомогою їй в цьому, хоч як це, здавалося б, дивно, стало оте живе втілення Христиного з Артемом кохання, що звалося Васильком. (Зразу ж як перебралися на нову квартиру, Христя й забрала його од матері, скориставшися з ласкавого дозволу Бондаренчихи приводити малого до них на весь час, поки сама на роботі). Дуже схожий на свого батька — і не тільки лицем, а й вдачею,— він одразу ж, з першої зустрічі, прихилив Мирославине серце до себе. І, певно, ще тим, що був, як і вона сама, сповнений любов'ю до свого татка та тривогою за нього. Аж кинеться, бувало, зачувши в розмові його ім'я. А як видавалась щаслива нагода, що можна було й самому встрянути в розмову, ото вже було тоді втіхи для всіх: мав-таки хлопець що розповісти про свого татка!.. Навіть диву давалася дівчина, як це зумів Артем за якийсь тиждень життя з ним під одною стріхою отак заповнити собою його дитячий світ, отаку зворушливу викликати синовню любов до себе. І Мирославі часом аж моторошно робилось од самої думки, що всього цього могло і не бути в житті малого. Ну певно ж! І якраз — через неї. Бо саме їй випадало знедолити хлопця. Досить було тільки їй з Артемом упередити отой сліпий віипадок на Полтавському вокзалі (зустріч його з Варварою) і, не відаючи навіть про саме існування Василька, віддатись наосліп своїм почуттям... Але ж це було б просто жахливо! Бо коли не тепер, то згодом, а таки виявилося б, що є Василько на світі. То що б же мали робити тоді? А коли б ще до того відкрилося, що і Христя не є і не була ніколи отією нікчемою, за яку мав її Артем впротяг всіх отих років; і що заміж за іншого вийшла тоді не через свою легковажність, а зовсім з інших причин, серед яких не на останньому місці була і його тодішня дурна поведінка унаслідок отого страшного непорозуміння. Тож повинен був хоч тепер спокутувати свою тяжку перед нею провину. І якраз вдовує молодиця який вже рік. (Що чоловік передався до полону, Христя нікому, крім Артема, не хвалилася). Тому цілком можливо, що й тоді — за інших умов і куди складніших (може, були б уже одружені)—Артем так само залишив би її заради своєї сім'ї — Василька та Христі. А може, й ні. Бо не міг би ж він, справді, не рахуватися з нею! А як вона поставилася б до цього? Чи змирилася б з такою перспективою? Мусила б! Інакше — все життя потім зневажала б себе. За свій егоїзм. За те, що ради свого особистого щастя зважилася навіть на отакий ганебний вчинок: осиротити Василька і цим самим на все життя знедолити його. "Ну а коли б і в нас уже була своя дитина? Чи свою можна і сиротити, і знедолити!? Ні, це було б, дійсно, жахливо!"— вдесяте, всоте повторювала собі, намагаючись переконати себе, що все склалося якнайкраще для всіх. В тому числі й для неї особисто. Тож і нема чого нарікати на Артема, скоріше має бути вдячною йому за те, що одним ударом розрубав вузол. І так само нема чого їй принижувати свою жіночу гідність безглуздою ревністю до Христі, не маючи на те ніякого морального права...
Отак день по дню та й угамувала себе дівчина поволі. Немало сприяла цьому й Христина поведінка, її такт, стриманість. Особливо, коли ішлося про Артема. За весь час жодним словом при Мирославі не обмовилася вона про Артемове гостювання різдвяних свят у Попівці. І навіть, коли про те мову заводив Василько, раптом вся насторожувалась, мовби боялась — як би не сказав малий чогось зайвого. Але Василько, дарма що був хлопець безпосередній дуже і навіть з нахилом до старування, теж ніколи не торкався родинних стосунків свого татка з мамою. Та, певно, небагато про те і знав — з причини свого малолітства.
А все ж міг би розповісти дещо. Ну хоч би про весілля таткове та мамине, на якому й сам гуляв (правда, в постелі лежачи: бо після хвороби не зовсім іще оклигав був), навіть весільну чарку пив!.. Дуже кортіло розповісти. Але ж, бувши не по літах кмітливим, стримувавсь. Міркував собі так: якщо мама ніколи не розповідають про це, то неспроста, мабуть. Догадувався навіть, що саме могло стримувати матір, чи не ота пригода з бабусею: сама тоді з печі за весь вечір не злізла і дівчат не пустила. А коли хрещений батько татків, дідусь Данило, підійшов до комина з повною чаркою і гукнув на піч: "Ось годі тобі, свахо, комизитися! Де твоя совість?!"— із-за комина виткнулась бабуся й сказала: "Моя ■— при мені! А де ваша совість? Отаке придумати: весілля при живому чоловікові! Стид-страм!"—і зникла за комином. Звичайно, про це, мабуть, і не слід, але ж, окрім цього, було на весіллі немало такого, про що можна б розказати. Ну та раз мама мовчать, то нема чого і йому вихоплюватись поперед батька в пекло. Або є ще й така ловка таткова приказка: "Мовчи глуха — менше гріха..."
До останнього дня у Славгороді Мирослава так і не знала про те "весілля". А це й уможливило згодом оту химерну "метаморфозу" з нею, що замалим не кінчилась для неї тяжкою сердечною травмою. В буквальному розумінні.
Власне, ще з самого початку дівчина відчувала велику спокусу пояснити Христину стриманість не особливостями її вдачі, а просто нестачею матеріалу для викінченої любовної історії. Інакше чого б вона — якщо вже побралися з Артемом — отак старанно уникала цієї теми? Як видно, бракувало щасливого кінця для цієї історії! І сама ж бачила, що висновок цей не витримував першого ж зіткнення з фактами. Страшну новину про Артема сказала їй Бондаренчиха, тьотя Маруся (а не хтось там!)—жінка розважлива; до того ж добре знала про її почуття до Артема. То як би ж вона могла завдати їй отакого горя, коли б не була абсолютно упевнена, що це — правда! Од самої Христі начебто знає про це. Ну, то які ж можуть бути сумніви?! Треба мужньо глянути правді у вічі! На тому й утвердилась.