— А це ж мій Андрійко,— одразу оживився Кандиба.— Позавчора приїхав з Полтави.
— Як, сам?
— Та ні, самому ще в такі мандри пускатись ранувато. Сусід привіз. На дубках ото сидів ти з ним, Гусак. Як сніг на голову: "Приймайте гостя". В отакий час, по отакій дорозі, ще й з пересадкою! Ну й простудив хлопця, ясне діло. І хто його просив!
— Миколо Лук'яновичу!..— з наголосом проказала Харитина Данилівна. Видимо, це вже стало для подружжя Цибульків фамільною звичкою,— як тільки в розмові "заносило" трохи КаЦдибу, мерщій навертати його в колію.
— Так то ж був жарт! Сідай, Грицьку, перекусимо чим бог послав. А де ж Сашко?
Харитина Данилівна сказала, що зараз прийде.
— Помпа у примуса зіпсувалась. А я ж хочу вас і чаєм напоїти.
* Горілка (нім.).— Ред.
— Обійдемось! Поки трофейний шнапс* іще не зовсім випарувавсь, напувайте своїм морковним чаєм Вухналевих кролів.— І, розливаючи по чарках вогнисту рідину, продовжував свою розповідь:— Причепивсь якось бісів спекулянт: "Якого вам гостинця, по-добросусідському, з Полтави привезти?"—"Та на хріна мені твої гостинці!— відказую, а далі, щоб пом'якшити грубість, перевів мову на жарт:— От коли б ти мені Андрійка мого привіз, хоч на тиждень на побивку!— Якось і він оджартувавсь. Ще зразу по весні діло було, я вже тричі забув про ту розмову, а він бач, не забув.
— Не зрозумів,— сказав Грицько.— Чи хочеш сказати, що ото такий уважний він до людей?
— Де там! Когут стопроцентний. З рідного батька три шкури злупить і не скривиться. А разом з тим у дрібниці... Ну хоч би таке для прикладу: не курить сам і не курив зроду, але цигарки та запальничку завжди при собі має, щоб при нагоді люб'язно клацнути під носом комусь там, а то й своїми "панськими" почастувати. Мабуть же, й тебе пригощав?
— Ні, тільки прикурити дав — клацнув запальничкою під носом.
— Ну, значить, не вбачив у тобі ніякого для себе інтересу. Одним словом, когут. Гнат Ажажа ото й на нього кивав. Хіба ж таку рублену комору — дванадцять на дванадцять!— мусили воздвигнути йому. Бо так загадав. Щоправда, з його дерева та й не задаром-таки. Коли б не він, то, гляди, й досі пороном через Псло перевозилися б. А то роздобув десь пудів із десять цвяхів. Якраз на весь настил вистачило.
— А що ми без його сірки робили б!— додав Цибулько.— Заїла б нас нужа геть-чисто без дезинфекції. Доставало та комерсант він незамінимий.
— Я навіть думаю,— наливаючи по другій, сказав похмуро Кандиба,— що він і Андрійка мого привіз не здря, а з якимсь дальнім прицілом.
— А я чого цікавлюся ним,— по невеличкій паузі вернувся до цієї ж теми Грицько.— Хочу збагнути, чи не наробив я собі сьогодні великого клопоту, а може, й непоправної шкоди. І надала ж мені морока піти не городом, як завжди, а вулицею.— Грицько розповів про свою зустріч із Гусаком біля воріт, а далі — і про оту зимову пригоду з ним у Вітровій Балці.— Чи не затаїв він зла на мене? Хоч мав би скоріше бути вдячним за те, що, може, й од кулі тоді врятував.
— Ні, на такий умовивід не стане в нього лою в голові!— сказав Кандиба, і настрій у нього, трохи поліпшений випитим уміру шнапсом, знову занепав.
І вже весь час потім, аж поки й не повставали з-за столу, розмова крутилась навколо Гусака. Чи не підкладе він свині Саранчукові з помсти та з дурного свого розуму. Отим своїм поясненням, чого він опинився в Підгірцях, у командира повстанського загону, та ще й серед ночі, Грицько, звичайно ж, не міг обдурити цього хитрого лиса. Хоч би навіть сам Цибулько, як то він пропонував зараз, цілком ствердив би цю вигадку Грицькову завтра при першій же зустрічі з Гусаком. Не такий він простак, щоб повірив у це. Може, й зробить вигляд, що повірив, але насправді лише посміється в душі: не було дня для тої довідки, що треба — серед ночі! Тим-то дійшли того висновку, що таки слід Грицькові чекати неприємностей від Гусака, і, значить, залишатися у Вітровій Балці було б чисте безглуздя. Треба перебиратися в ліс. Але така перспектива зовсім не влаштовувала зараз ні Грицька, ні Кандибу. Тому, немало ще поморочившися над цим, знайшли нарешті інший, більше прийнятний для всіх спосіб. І Кандиба сам узяв на себе влаштувати це. Завтра ж офіціально викличе Гусака до себе і сам на сам, без всяких свідків і без будь-яких хитрощів прямо попередить його якнайсуворіше, що в разі щось трапиться лихе з Саранчуком, то нехай ремствує потім тільки на самого себе. Пощади не буде, розстріл і конфіскація всього майна.
— Скоріше язика собі відкусить, аніж дасть йому волю!— упевнено заключив Кандиба.
Отак і покінчили з цим. А тим часом дбайлива Харитина Данилівна приготувала на відкритій верандочці постіль для господаря та гостя — сіно, застелене рядном.
— Бо в хаті душно,— пояснила вона.— А головне, поки заснете, так начадите своїм кріпаком, а хворому хлоп'яті й без того дихати важко.
— Спасибі, Харитино!— розчулився батько.— Іди вже й ти спи. Бо й тебе завтра жде нелегкий день.
— Та ще й до завтра. Відпустила ж Орину в село, сама баба Ониська залишилась у третьому бараці, чи то пак клуні. Замучилась геть-чисто, мабуть. Мушу на поміч іти. Прислухайтеся до Андрійка.
XIX
Ледь починало світати, коли обох — Кандибу й Саранчука — розбудив гомін поблизу, біля самого будинку. Кандиба схопився з постелі і, як був, у самих спідніх, вийшов на ґанок, спитав, що там трапилось.
— Та ось хлопці затримали,— сказав вартовий із комендантського взводу.— До Кандиби, каже, ведіть. Естрене діло.
— Німецький пістолет при ньому знайшли,— додав старший із двох партизан-конвоїрів,— і посвідка на Сиротюка.
Затриманий був тут же.
— Ти — хто? — спитав Кандиба у кремезного чоловіка в вилинялій на сонці та від солдатської ропи гімнастерці.
— Звати мене Артем Гармаш,— сказав затриманий.— І якщо ти — Кандиба, то здрастуй. О, і Грицько тут! — додав, побачивши Саранчука.
— Знаєш? — звернувся Кандиба до Грицька.
— Ну а то ж як! Артем Гармаш — без всякого обману.— І, збігши східцями, підійшов до Артема. Міцний потиск руки товариша Грицько відчув з хвилюванням і радістю, але допитливий погляд просто у вічі знепокоїв його неабияк. Виходить, знає вже про все, що скоїлося після його від'їзду тоді, перед різдвом, із Вітрової Балки: і про розрив з Ориною, і про стосунки з ївгою, з якою отак зарікався тоді при ньому не знатися більш.