— О!— удав здивування.— А я тебе, Гусаче, і не впізнав одразу.
— Розбагатію, значить!— відповів Гусак.
— І хто б казав!— обізвався від перелазу вартовий, затим підійшов і теж сів на колоді, прилаштувався до Гриць-кового кисета.—"Розбагатію". Та в тебе й зараз грошей — кури не клюють!
— А ти лічив?
— Не хитра штука й полічити!— Він помовчав, поки зліпив цигарку, і мовив далі:— Щомісяця разів зо два у город мотаєшся? Мотаєшся. З продуктою всякою, а звідти — з товаром. Самих голок скільки за цим разом привіз? Та хусток, та печатного мила?.. А що не голка то й крашанка, що не брусок мила — то й грудка масла, а то й кусок сала. Бо ж яка дівка вистоїть перед такою спокусою! Не поцупить крадькома од батька-матері з бодні.
— Е, не заздри, Свириде,— сказав Гусак, клацнув запальничкою — дав прикурити обом.— Хрінова тепер комерція. Саму їзду взяти. Поки до Полтави тії доберешся... Та ще ж як! Коли не на дашку вагона, то на буфері. На вітрі, на протягах. У вагон же — сипняку страшно, та хоч би й відчаївся — не пропхнешся... Ні, нема чого заздрити.
— А я не заздрю. Хіба не бачу: од самої весни через оті протяги з чиряків не вилазиш!
— Отож. Та й у самій Полтаві — ідеш по вулиці, а душа в п'ятах. Кожного німчури страшно: а що, як запідозрить лісовика в тобі, бо в документі ж видно з якої волості. На всю губернію "слави" вже зажила. Доведи йому, що ти — не верблюд. Ні, треба з цим ділом кінчати. Побалувався трошки...
— Ось не бреши!— добродушно сказав Свирид.— А рублену комору для чого ж будуєш? Як не під крамницю. Нащо — дверима на вулицю?— кивнув головою назад себе.
— То це твій двір?— чомусь здивувася Грицько.
— Батьків поки що. А ти чого до нас забився? До Кандиби?
Грицько, ще підходячи до колодок, передбачав таке запитання, але на відповідь нічого кращого не зміг придумати. Не до Кандиби, мовляв, а до Цибулька. За довідкою. Бо всі ж ревкомівські архіви сюди вивезли. Загубив батько квитанцію про сплату грошей в Земельний комітет за дерево, вивезене з лісу взимку. І тепер волость вимагає, щоб повернули все дерево. Або квитанцію пред'яви. Не знаю, чи зарадить біді Цибулько.
Хто зна, чи повірив Гусак йому, але сказав:
— Ну а чого ж. Напише, печатку поставить. А помітить заднім числом. Але стривай, чого ж мені Пріська казала...— і обірвав мову, насторожився. Прислухався й вартовий, потім схопився з місця й одійшов до воріт.
У дворі почувся гомін, далі високий тенорок гукнув: "Свириде, відчиняй ворота!" Вартовий відчинив ворота. За хвилину з двору виїхала парокінна тачанка, повна людей. Двоє сиділо на задньому сидінні, двоє — на передку, поруч із кучером сидів оружний з гвинтівкою, затиснутою між коліньми. Завернули в бік майдану.
Біля воріт лишилося двоє, і обох Грицько одразу ж упізнав — і цибатого Кандибу, й присадкуватого власника тенорка Цибулька, колишнього секретаря волосного ревкому, що зараз був при Кандибі водночас і за ад'ютанта, й за начальника штабу. Вартовий щось неголосно доповів їм. "Де ж він?"— спитав Кандиба.
А Грицько вже підходив до них. Поручкався з обома.
— Дуже до речі,— сказав Кандиба, але в голосі не чулося звичної для Грицька привітності.— Л то вже мав би гінця завтра слати.
— А що таке?..— насторожився Грицько.
— Партійні збори призначено на завтра вранці. Спільні обох фракцій. А потім — збір всього загону. Про нещастя з Невкипілим Тимошем чув?
Грицько сказав, що зустрів Захара з Ориною по дорозі сюди. А до того чув від вітробалчанської жінки. Вернулась сьогодні з города. Проте душа й досі не хоче віри йняти.
— Ну як же воно трапилось, лихо отаке?!
— Еге ж, як! Хто ж із нас був при тім!— І вже рушивши з місця:— В самого голова як не репне од думок, а нічого не можу второпати — як воно скоїлось!
— А ці, що приїздили?
Кандиба навіть зупинився вражений, глянув пильно на Грицька.
— А ти це звідки взяв? Ну... що вони могли більше за нас про Тимоша знати? Звідки ти знаєш, хто це був?
— А я не знаю, просто догадуюсь, що начальство якесь,— відповів Грицько, дуже здивований таким поворотом розмови і тоном Кандиби. Хотів був і пояснити, чому догадавсь: бо хто б же, окрім партизанського начальства, наважився б "милити шию" Кандибі! Але тоді вже треба буде послатися на Гусакову оту загадкову репліку "немилке, видать, мило!", а виступати в ролі Гусакового легковажного співрозмовника, нездатного навіть пусту його балаканину пропустити повз вуха, йому аж ніяк не хотілося. Тому нічого не додав більше. Залягла довгенька пауза, яку нарешті порушив Кандиба:
— Не помилився. Таки справді це були з партизанського штабу. В Зелений Яр поїхали.
Про зональний партизанський штаб і особовий склад його знали в загоні, крім Кандиби, лише командири сотень, в тому числі й Грицько Саранчук, хоч і не всі знали його постійне місцеперебування. Власне, в якійсь мірі Гудзій як агроном Князівського цукрового заводу, а отже, й мешканець містечка Князівки, самим уже цим фактом давав певну поживу цікавим для здогаду, але в Підгірцях мало хто й знав, де він живе та працює, бо буряководів тут не було зовсім;
та не було їх і серед партизанів з кількох волостей — бідноти переважно. Адже буряки сіяли для цукрового заводу тільки міцні хазяї,— з ними ото в нього й були стосунки,— у котрих було на чому сіяти і було чим і котрих, певна річ, зараз отут в лісі не було й духу. До того ж для кращої конспірації Гудзій, коли бував отут, приїздив завжди не на своєму дуже примітному "виїзді"— рябого коня й бідарку залишав у своїх батьків, у хутірці неподалік од Зеленого Яру, а звідти вже добувався сюди або пішки, а частіш, як і сьогодні оце, разом із Кушніром, на Тургаєвому транспорті.
— Поїхали ночувати до Тургая,— після паузи озвався Кандиба.— Знехтували нашою хліб-сіллю. Ну та переживемо якось.
— Але ж самий факт!— встряв у розмову Цибулько.— Тепер мені намір Кушніра, як на долоні. Не інакше — надумав, а завтра, напевно й спробує...
— Нехай спробує!— не дав і доказати Кандиба.— Не він мене настановляв командиром загону — не йому мене й скидати. А на хлопців своїх я покладаюсь, як на кам'яну гору: не підведуть! Ну та правда, не дам і я скривдити нікого з них. Хоч нехай і не знати що пришиває він мені ще.