Таємниця розкрилася вже другого дня. Увечері, тільки-но поріг переступив, як ївга кинулась до нього збентежена вкрай: "Ой Грицю, рятуй мене, бо отаке наробила!" Грицько теж занепокоївсь, але як не допитувався, вона мовчала. А потім навіть перевела мову (так думалось тоді) зовсім на інше: спитала, чи не знає, за що то міліція заарештувала погорєловського денщика Власа. Грицько певно не знав, але чув — за те начебто, що з юнкерами якимись зв'язок мав, чи що. Бредня якась! Але ївга, ще більше стривожена, безсило опустилась на стілець і похитала головою: "Ні, Грицю, не бредня. А сидить у класі; цілий тиждень уже переховується в школі". Ніколи ще ївга не бачила Грицька (сама потім призналася йому) отаким страшним з гніву та обурення і таким грубим. До всього, як видно, ще й ревність примішалась. "Е ні, рятуйся тепер сама... Отак тобі й треба, дурепі! Щоб знала, як лигатися з контрою!" Але після того, як та "контра" стала перед ним у вигляді капловухого хлопчини років сімнадцяти щонайбільш, з переляканими очима на покрапанім ластовинням безвусому, майже дівчачому личку, одразу ж заспокоївсь і примирився з доконаним фактом. Не випихати ж хлопця за поріг, та ще просто в руки отому шаленому Теличці. Тим більше, що все одно цим не зарадити Власові. Інший спосіб треба шукати. Ну та до ранку ще далеко, щось придумає. А вночі — заспокоював ївгу — міліції в школі не буде. Бо знає Антон, що ночує в неї, не наважиться. Але як же його сюди занесло? ївга розповіла йому все: тиждень тому привіз Павло з міста, переодягнутого в жіночий одяг. Як сніг на голову — без всякого попередження. Не подумавши навіть, що в батьків не можна влаштувати — через Віруньку. То став умовляти її, щоб дала притулок у своїй кімнаті. На ті кілька годин, поки школярі на уроках. А тоді з розкладушкою перейде він у клас — і до самого ранку. Повагалася трохи, все зважила — за й проти, і згодилась. "А що мала робити? Сам кажеш, не випихати ж за поріг. І тоді не везти ж було Палові назад його в місто, в руки муравйовським163 головорізам! Та й потім..." Але вчасно стрималась і, як не допитувався Грицько, не сказала, що мала ще на думці. Навіть замалим не посварилися з цього приводу. Грицько спробував був докінчити оту її обірвану фразу: "Та й потім... Якби ж це чужий,— це ти хотіла сказати?— а то ж небіж (натяк на Галагана), як не є, родич "через дорогу навприсядки". ївга докірливо похитала головою: "Ну й хам же ти, Грицьку! — І додала загадково: — Та це ти сам незабаром збагнеш — який ти хам! Руки цілуватимеш мені, щоб тільки простила. Але я ще подумаю!" Про весілля того вечора не було більше розмови. Та й у наступні дні так само. Було це десь вже наприкінці лютого. Закликані Центральною радою німці зламали фронт. Окупація України була вже тільки питанням часу. Можливо, й це в якійсь мірі,— думалось Грицькові,— змушувало ївгу не поспішати з заміжжям. Така вже, як видно, його доля — гирява! Вдруге те саме становище: і на Орині тоді, восени чотирнадцятого року, не встиг оженитись, не дала війна, і тепер — на ївзі. А втім, не було вже в цьому наглої потреби. З того часу, як Макара Івановича волосний ревком призначив завідувати дитячим притулком, який саме відкрили в маєтку Погорєлова, ївга лишалася в школі щонайменш до кінця навчального року. Так і жили — не вінчані. До останнього дня перед приходом німців у Вітрову Балку. Коли вже й у ревкомі не залишилось нікого, крім сторожа. Декотрі відступили з військовою частиною червоних, що проходила із Славгорода на Полтаву Великим шляхом, дехто разом із головою волосного ревкому Каидибою залишені у підпіллі, вийшли в лісове селище Підгірці. Зник і Грицько, разом з Лукою Дудкою подалися в Зелений Яр, неподалік од Підгірців, до Лучимого родича.
Отам його і розшукала ївга. Тижнів через два по тому, як пішов із села. За цей час у Вітровій Балці вже й німці побували і, накоївши людям лиха, пішли з села, забравши з собою близько десятка народу, в Князівку, де стояв гарнізоном їх батальйон. Гайдамаків карального загону трохи лишилося в селі, поки не повернуть селяни геть-чисто все поміщицьке майно. Приїздив Погорєлов із Князівки, де мешкав у свояка Галагана. Отож після зустрічі з ним ївга й кинулась на розшуки Грицька разом з його приятелем Антоном Теличкою, котрий, як погорєловський прикажчик тепер, взяв з економії коні й сам згодився супроводити її в тій поїздці.
Жив Грицько у чинбаря, разом з Лукою допомагав йому в роботі. І ще жили якісь люди — тіснота в хаті, бруд, сморід. Та майже по всіх хатах було повно народу — утікачів з кількох волостей. Тулилися й по хижах, по клунях. Дарма що холоднеча, а вранці й приморозки. Були вже хворі на висипний тиф. Нездужав і Грицько. Але, може, це і не сипняк, а просто упрів біля шкір, а протяги в чинбарні — ото й прохватило. Лежав у темній, пропахлій мишами хижі, заставленій засіками та діжками, на тапчані під шинелею, а зверху ще й вкритий смердючою овчиною. Який жах! Треба негайно ж забрати його звідси. Не чого ж і приїхала. Розповідала, що вчора вперше прибув у свій маєток Погорєлов. Лише на кілька годин, увечері й виїхав. А проте знайшов час і в школу завітати. Не без гумору розповідала, як він галантно цілував руку Докії Петрівні і їй і не знаходив слів для подяки. Запевняв, що вважає себе неоплатним їх боржником. То Докія
Петрівна й зловила на слові. Попросила, щоб притульських дітей Макара Ивановича, тих, що залишилися, не переводив управитель в каретний сарай (бо холоднеча ж іще!). Хоч поки і їх люди не розберуть. Погодився. Але не більше як на два тижні. Поки не заходилися ще з ремонтом маляри, уже домовлені зразу ж після великодня. Тоді наважилась і вона. Навмисне завела мозу при Докії Петрівні та Макарі Ивановичу, а не наодинці, щоб при свідках. То змушений був і їй пообіцяти. Хоч і дуже неохоче. "Гаразд, нічого вашому женихові не буде за старе. Тільки надалі вже нехай нікуди не встряє!" То оце з тим і приїхала. Хіба ж знала... "А ти таки справді чудна жінка! — не давши закінчити фразу, сказав Грицько.— Півзими спали в одному ліжку, а так і не добрала до пуття — з ким!" Чого-чого, а щоб підняв її на глузи, ївга не сподівалася. Тому навіть розгубилась була. А він говорив далі: "Та що б же я за телепень був, коли б здався на панську ласку, на його отой ультиматум: "Нехай нікуди не встряє!" Ні, пане Погорелов, встряну. Ось тільки на ноги зведусь!" — "Ось облиш свої жарти! — і в голосі її забриніла добре знайома вже йому різка "вчительська" нотка. Та, певно, згадавши, що це мало впливало на нього й досі, одразу ж змінила тактику. Обережно, щоб не набратися нужі з отої жахливої овчини, схилилась до нього і говорила гарячим шепотом: "Ну ти ж, Грицю, розумний хлопець".— "Але ж хіба можна далі терпіти оце, що діється довкола?!" — "А що ж особливе діється?" — "Та ти що, з місяця впала? Не бачиш, що на старий режим навертають!" — "Дурниці говориш!" Грицько весь аж горів. У жару і від нестерпного болю, здавалось йому, розколювалась голова, а тут іще й прикра оця суперечка. І, може, тому ївжина мова була йому зараз, як ніколи досі, вразлива і обурлива. "Ні, це ти придурюєшся!" І завелись. Отакі суперечки, на політичні теми, і досить гострі, часом бували в них і раніш. Але ніколи ще не приводили до серйозних наслідків. Кожного разу хтось із них, частіше Грицько, в самий розпал суперечки виявлявся "розумнішим" за неї, вже хоч би тим, що перший розумів, яке це безглуздя отак переводити медовий свій місяць. І перший замовкав. Демонстративно. Наперед уже знаючи з досвіду, що й вона не лишиться байдужа. І справді, услід за ним замовкала й вона. І затим самі вже й незчуються, бувало, як опиняться в ліжку... Дуже можливо, що саме так було б і цього разу. Але ж... Та коли б навіть і здужав він зараз,— все одно! Бо досить було їй на одну мить уявити себе з ним в оцій страшній постелі-барлозі, як відчула мурашки по тілі. А може, то і не мурашки були, а звичайнісінькі воші, яких вже встигла набратися отут. Майже не приховуючи ні огиди, ні страху (бо, може, й тифозні!), ївга мерщій закінчила розмову. Вже од порога сказала відчужено: "Ну, роби як собі знаєш! Але про те, що сказала тобі допіру, подумай гарненько. Часу в тебе буде для цього, здається, більш аніж досить". І вийшла з хижі.