Дочекавшися обідньої перерви, Кушнір, не заходячи навіть додому, щоб хоч нашвидку щось перехопити, мерщій пішов до Гудзія, котрий мешкав тут же, на території заводу, в заводському будиночку.
Смирнов уже був тут, і господар був дома. Десь, певно, Смирнов йому вже й розповів дещо, і, як видно, дуже прикру якусь новину, бо сиділи обидва похнюплені, в тяжкій зажурі. І тютюновий дим стояв стовпами в кімнаті.
— Що сталось?— замість привітання спитав Кушнір, сідаючи поруч Смирнова, і собі запалив цигарку. Смирнов звів голову й сумними очима глянув на товариша:
— Біда сталася, Петре!
Тимоша Невкипілого Кушнір знав. Бо разів зо два був у Підгірцях. Згадалося, що це ж саме він і порадив тоді Кан-дибі, іще на самому початку організації загону, не призначати Невкипілого командиром бойового підрозділу, а призначити начальником господарчої частини. Де каліцтво його не буде такою поміхою, як на стройовій службі. А працьовитість його та сумлінність будуть і в цьому ділі якраз до речі. Досить тільки зважити на те, яких труднощів доведеться зазнати та якої наполегливості докласти, щоб отаку "сімейку" і нагодувати, й одягти декого. А головне — озброїти. Пообіцяв, що згодом то напевно чимсь зможе допомогти їм і штаб. Деяких заходів уже вжито. Але тим часом мають і самі, не чекаючи на готове, про це день у день дбати... От і подбали! Але хіба ж думалось тоді, що вони підуть на отаку явну авантюру. Одним махом хотіли. А кебети в Кандиби на це і не вистачало. Зате гонору та незалежності — хоч відбавляй! Ну чого йому не порадитись було з штабом? Адже могли б через партійний комітет у Славгороді, який має свою агентуру серед німецьких солдатів гарнізону, докладніше дізнатись про того німчуру-мародера, завідуючого складом трофейної зброї. І, напевно, розгадали б наперед отак ловко поставлену їм пастку. А не по тому вже, як сталось непоправне.
Самовільні дії Каидиби тим більш обурювали Кушніра, бо не далі, як тиждень тому (майже напередодні від'їзду Невкипілого із Злиднем у Славгород), Гудзій був у Підгірцях. Отже, Кандиба мав щасливу нагоду порадитися з ним, як із представником штабу. А він замість того пішов на явний обман: приховав навіть і те, що це ж саме його хлопці і за його ж наказом, заради "мобілізації коштів", чинили всі оті неподобства — пограбували за кілька ночей не лише з десяток багатих хуторян, а й кілька церков,— про що розголос пішов по всій окрузі, докотився й до Князівки. Підозра штабу падала на Тургая з Зеленого Яру, бо якраз в його загоні було немало всяких шибайголів з колишнього загону анархіста Гирі, розстріляного ще взимку за вироком ревтрибуналу. Туди й було відряджено Гудзія, щоб розслідував справу на місці. А вже з Зеленого Яру заїхав він і в Підгірці до Кандиби. Але й цей так само ручився за своїх хлопців, що непричетні до того діла. Проте, на відміну від Тургая, хоч не кивав, як той, на свого сусіда, а висловив здогад, що це, мабуть, налетіли якісь городські гастролери. Чи ж мало їх німці випустили з тюрми, розвантажуючи її для політичних в'язнів! Бо хоч грабунки й раніш траплялися в окрузі мало не щоночі, але були зовсім іншого характеру: забирали щось собі на з'їжу — муку з комор, сало (бувало, що й у вигляді годованого кабана з сажа), з одягу щось. А на цей раз все те загадкових нічних добувальників не цікавило зовсім. Вимагали тільки золото, миколаївські гроші (та й то лише крупних купюр: "катеринки", "петри перші"61), а в церквах позабирали чаші та хрести з вівтарів, позривали оклади з образів. Як видно, злодії — "образовані".
Отак і доповів Гудзій, повернувшись у Князівку. На тому були й заспокоїлись трохи. Прикро, звичайно, було, бо ж яких тільки собак і без того не вішали на лісовиків-партизанів, а тут іще й це: обкрадачі церков чи навіть —"осквернителі храмів", як то виголошували попи з церковних амвонів у своїх недільних проповідях. Ну та, як казав Юрко Середа: "Раз не їла душа часнику..." Аж воно — бач. З розповіді Смирнова з'ясувалось, як їх усіх підвів під монастир Кандиба, отак спритно обкрутивши довкола пальця.
— Ну, як же ти, Степане Яковичу, не помітив тоді нічого підозрілого? Невже ото втирав очки тобі, оком не кліпнувши?
Флегматичний Гудзій знизав плечима:
— Та тепер, коли вже знаю, що то його робота, багато дечого пригадується підозрілого. Що саме? Ну хоч би й ота його дивна обізнаність щодо награбованого: остільки — золотими червінцями, остільки — кредитками та срібла щось понад пуд. Я й схопився за цю ниточку, питаю, звідки це в нього такі відомості? Хоч би тобі оком кліпнув! "Слухом земля повниться. А ми, дарма що люди лісові, вуха ще не зовсім мохом позаростали!"
— От демагог! — аж із місця зірвався Кушнір на цій мові й заходив роздратований по кімнаті з кутка в куток. Нараз спинився навпроти Гудзія, і пильно глянувши на нього: — Чи, може, ти, Яковичу?.
— Ні,— не дав навіть доказати тому фразу.— І чого б то він мав утаємничувати мене в свої наміри? Якщо вже надумав приховати від штабу. Поганої ти думки про мене, Григоровичу. Коли б я знав про те, як би ж я міг не доповісти штабові?! Хоч це, звичайно, аніяк не зобов'язувало б мене годитися з твоєю характеристикою Кандибиної операції, як чистої авантюри. Чому авантюра? З розповіді Петра Максимовича видно, що підготовлено операцію було непогано. А що провалилась, то зовсім же не через те. Не вбереглись од провокатора. Але ж від цього ніхто не застрахований.
— "Не вбереглись"! Ще дивуватися треба, що трапилося це аж тепер, а не місяць чи й два тому. Сам себе прирік на це. З самого початку. Недарма мене весь час муляли оті його непевні зв'язки, його нерозбірливість в доборі собі спільників, легковажна довіра до людей явно сумнівних. Ну хто, для прикладу, може поручитися хоч би й за отого Теличку? Що, влаштувавшись за прикажчика в маєток Погорє-лова, нехай навіть із відома Кандиби, насправді не служитиме не так нам, як проти нас? Або Саранчук? Голова "Просвіти", чоловік чи любовник такої махрової націоналістки, як ївга Мокроус. Та, мабуть же, не самі любощі зв'язують їх. Невже мало цього, щоб остерегтися? Так де там! За особисту образу сприйняв був саме моє застереження щодо них. А, певно, й у самому загоні є немало таких.— Він знову заходив по кімнаті, а на ходу говорив далі, карбуючи слова, від чого мова звучала різко й категорично.— Одним словом, не буде пуття ні з його загону, ні з нього самого як бойового командира, поки сидітиме сиднем у своїх Підгірцях. Він же й досі наполовину цивільна людина, вважає себе і досі головою волосного ревкому на своїм п'ятачку, розміром в одну сільраду.