— Дала б пообідати, так іще обід не готовий,— ставлячи тарілку зі стравою на стіл, сказала господиня.— Сідай. Чим багаті — тим і раді.
Артем чемно подякував, але відмовивсь. Раз те, що неголодний, та й не в гості прийшов, а в одній дуже важливій справі.
— І в досить-таки делікатній,— додав згодом, не підшукавши більш підхожого слова.— Тому хотів би сподіватись, що на цей раз розмова лишиться тільки між нами.
Жінка зрозуміла натяк і на своє виправдання розповіла, як воно сталося з Мегейликом. Що спершу він сам упізнав іще тоді, як Лиходій прискіпався за посвідку. Тільки не був певний цілком. Ото й пристав потім. То що ж мала робити? Відбріхуватись? А задля чого? Шкоди од цього нікому ніякої. А користь, може, й буде. Яка? Бо тепер, коли вже знає, що ти — живий, швидше облишить надію на те, що Христя, коли не одразу, то згодом, вернеться-таки до нього.
— Ну то й що ж тут хорошого?— похмуро глянув на жінку Іван Лук'янович. Вона досадливо знизала плечима.
— Мало ми ще говорили з тобою про це? Досить! Ну чого таки вона мала б сидіти отут, коли ж ось він, її справжній чоловік, дарма що невінчаний? Нащо її дітям, бо незабаром вже й друге буде, вітчим здався, при рідному батькові!— І далі, не давши чоловікові й слова вставити, мерщій до Артема:— Так яке там у тебе діло, та ще й важливе?
Артем не став мудрувати, а навпростець сказав, що його дуже зацікавив отой чоловік, що позавчора снідав у них в числі чотирьох.
— Хто ж це?— поцікавився господар.
— Ти не знаєш. Двічі, як ти був оце в рейсі, Терешко приводив із собою — обідати. Хоча... стривай, чого ж не знаєш! На різдво теж приходив із ним на кутю. Не то родич, не то просто товариш, з одної гайдамацької сотні. Не пригадуєш?
— Коли та кутя була, а ти хочеш...— Проте відчувалось, що він таки щось пам'ятав про ту кутю.
Артем спитав далі, чи не знає Марія Дмитрівна, звідки він є, отой чоловік. Чи принаймні куди він поїхав оце тепер із Славгорода. Але й про це нічого певного жінка не могла сказати. І хоч як силкувалась згадати, бо бачила, що Артем таки дуже цікавився тим, і щиро хотіла йому допомогти,— нічого не могла пригадати. Окрім того, що село лісове, куди ще німці й ногою не ступали. Бо кругом повно повстанців-лісовиків. І в їхньому селі з весни мало не в кожній хаті стояли, а тепер, по теплу, більшість по куренях у лісі комарів годують. Але і в селі вистачає ще. Переважно — хворі на сипняк. Бідкався, що геть-чисто загаджене село, а таке ж прехороше колись: у садках над самою річкою Пслом. До війни, либонь, дачники не тільки з Харкова, а навіть із столиць наїздили, з Москви та Петербурга.
— Підгірці!— не стримавсь Артем.— Або Зелений Яр. Атож, сумніву не було ніякого. Бо з усіх сіл тієї лісової місцевості понад Пслом саме мальовничі Підгірці та Зелений Яр були здавна найбільш уподобані дачниками. Котресь із двох. Але як же мало цього: лише назва села та чиряк під оком. Бо ім'я Пашко, ясна річ, в рахунок не йшло: на селі на собаку кинь — у Павла влучиш. Еге ж, не рясно прикмет!
Переконавшись, що більше вже нічого не дізнається тут, Артем одразу й став прощатись.
Вже подавши руку гостеві, Марія Дмитрівна востаннє, і на цей раз майже обурена, звернулась до чоловіка:
— То що, Лук'яновичу, чи так і не згадав?
— Не згадав. Та чи мало він з ким до нас...
— Ні, на святки — тільки з ним. Із своїм кревним побратимом. Іще пригадую, коли вже підпили трохи, вихвалявся, як вони з Терешком саму смерть перехитрили на фронті, в шістнадцятому році. Самостріли обидва. Один — одного. Тільки так, либонь, і вискочили з тої м'ясорубки...— І раптом, не чекаючи вже на відповідь, підійшла до стіни, де навколо дзеркала під вишиваним рушником було пришпилено безліч подарункових листівок —"Христос воскресе!", "З днем ангела!" та на цвяшках різних фотокарток у рамцях, і зняла одне кабінетне фото. Глянула на зворотний бік.
— Авжеж є, осьдечки,— і подала Артемові. Проте Артем спершу глянув на саме фото.
На фоні задника з зображеним на ньому бурхливим морем, серед бутафорських прибережних скель, стояли в напружених позах два молодики — в солдатських шинелях, у гайдамацьких шапках. І з голими шаблями в руках. Пізнати неважко було — Лиходій та отой його приятель. З хвилюванням, як той картяр, що відкриває останню прикуплену карту, він повернув фото і прочитав на звороті:
"Шановним Марії Дмитрівні та Іванові Лук'яновичу Петренкам на добру згадку. Терень Лиходій. Грудень 1917 р."— І трохи нижче тією ж рукою було дописано: "А поруч мене — Пашко, кревний побратим мій і теж, як бачите, не тільки добрий стрілець, а й бравий рубака".
— То, може, "Пашко"— не ім'я, а прізвище його?
— Авжеж,— сказала молодиця.— У нас, у Попівці, цілий куток — Пашки.
— Та й у нашій волості є цілий хутір Пашківка. І небагатий хутір, скоріше бідний. То, певно, і в лісі та в Підгірцях тепер їх немало,— міркував навмисне уголос Артем, щоб умотивувати свою просьбу:— Чи не можна мені оце фото хоч ненадовго? Поверну цілим.
— Ні, не можна!— категорично відмовив господар, і до жінки:— Повісь, звідки зняла.
Жінка трохи повагалась і повісила фото на цвяшок.
Іван Лук'янович хмуро мовчав, тільки ще старанніш орудував своєю машинкою. Але, коли вже гість, сказавши "бувайте!", рушив до порога, обізвавсь:
— А Христі перекажи: нехай викине дур з голови та вертається додому. Блудниця безсовісна! Кинути хворого чоловіка напризволяще!.. Тим що, коли б не він...
— Ну й годі!— владно перепинила його жінка.— Нічого вже йому не станеться. Виходиться й без неї.
Але як вийшла на ґаночок, затримала Артёма і сама тепер завела мову про Христю. Не про її вороття в місто, звичайно, а про те — чи так вже конче треба їй жити саме зараз у Вітровій Балці.
— Може б, у Попівку, до своєї матері, перебралась із Васильком. Хоч на цей час поки...
— Що "поки"?— спохмурнів Артем, догадавшись, що тут не обійшлося без Мегейлика. Жінка не стала критися. Атож, саме він перший занепокоївся з приводу цього. Либонь, при ньому Лиходій у розмові з отим своїм приятелем сказав, що незабаром німці будуть ліси ті прочісувати. То, каже, по тих селах лісових і що попід лісом,—"дуже,— як він висловився,— незатишно буде!". То ото через це...