А коли за якусь чверть години виліз нагору сюди (поки вийняв начиння з валізи, поки разклав як годиться детонатори окремо, вибухівку в інше місце, та ще трохи й посидів на тапчані без усякого діла, просто щоб дати Артемові побути наодинці), Артем все ще сидів на тому ж місці і навіть у тій самій позі; але тепер він уже курив — блищав вогник цигарки і вся коса місячна смуга од віконця кипіла синім тютюновим димом. "Ну, слава богу, раз закурив, значить оклигує потроху". Щоб прискорити цей процес, Серьога сказав, намагаючись, щоб слова звучали якнайприродніше:
— Ну, докурюй, та й будемо вечеряти. Чим бог послав.
Артем нічого не відповів. Але за хвилину, докуривши цигарку, кинув недопалок і спитав раптом, явно відхиляючи спробу Серьоги звести розмову в побутовий план:
— Ну, то яку ж ми маємо науку з того?
— А ти що, сам не розумієш?— захоплений зненацька, відбувся запитанням Серьога, дарма що цілком міг би відповісти по суті.
Він іще тоді, вдень, у місті, стоячи перед отою страшною оповісткою комендатури, пойнятий тугою і розпачем, одразу ж збагнув гірку й, здавалося йому, незаперечну істину, що молодецький отой їхній вчинок насправді був лише дуже прикрою і непоправною помилкою, за яку дорого довелось розплатитись. Але тоді й потім — на людях, в розмовах, у клопоті — Серьога не міг іще як слід зосередитись над цим, глибше подумати, щоб дійти ширших узагальнень, зробити певні висновки. Та як сам не спромігся, прийшло це з сторони, під час одної гуртової розмови...
А взагалі чого тільки не наслухався він цього вечора! Звичайно ж, у переважній своїй більшості славгородці тяжко переживали цю подію і щиро тужили по загиблих. А відтак німців кляли найстрашнішою клятьбою... Проте жодного разу Серьога не чув, щоб хтось заодно вже хоч би дорікнув і їм, отим невідомим для них, котрі своєю відчайдушною зухвалістю минулої ночі якраз і викликали у німців отой бурхливий напад чорної помсти. І Серьога розумів причину. Принаймні щодо тих, котрі думали, що і їх, отих відчаяк, розстріляно в числі десятьох: смерть немовби заступила їх, в'язала людські язики. Але чому ж тоді й інші, хто припускав чи навіть вірив, що живі, що їм пощастило уникнути німецьких пазурів, поводилися так само? І була таких чи не більшість. Переважно серед чоловіків. Незбагненно було — на чому трималася в них ота віра, нічим реальним не підперта? Щоб упевнитись, Серьога якось у гуртовій розмові, коли зайшла мова про це, навмисне гостро був заперечив. Мовляв, дурниця! Як можна думати, що живі, коли ж у сто разів вірогідніше, що їх розстріляно в числі десятьох. "Ні,— непохитний у своїй вірі, сказав літній чоловік, зробив паузу і пояснив:— Бо такі атлети, затям собі, хлопче, чи, сказать би, шибайголови, живими в руки німцям не здаються! Розкумекав? Тому й кажу. Ні, не розстріляно їх. Ось понадивитесь: вони ще не раз дошкулять їм. Та ще й не так!" Отоді Серьога й почув слова, яких не вистачало йому зараз і для яких ще тоді була відкрита його збентежена душа: "Е, балакай!— сказав спроквола бородатий чолов'яга — чистий Ілля Муромець, тільки спішений та замість шолома у вивернутому лантусі вантажника на голові.— Ані до чого все це. Аби тільки людей своїх переводити! Пліттю обуха не переб'єш!"
Потім, уже й по дорозі сюди, на кладовище (ішов тією ж стежкою яром, що й удосвіта сьогодні з Артемом), слова ці не раз вчувалися Серьозі, й були вони як супровід його невеселим думам — не давали їм розтікатись, спрямовували в одне річище. "Атож, що правда, то правда! І треба з цим ділом кінчати!"— вкотре вже часом навіть уголос повторював він собі. І чимдалі міцніше укріплювався в оцій своїй новій позиції. Не гребуючи для цього й таким засобом, як кепкування з себе: "Чого ж сопеш? Що вже не доведеться в героях походити!? Нічого, обійдешся. Досить з тебе й того, що вже походив у атлетах-шибайголовах!" Стомлений і лютий страшенно на себе, на кляту валізу, що від неї не чув уже плечей, на цілий світ, підходив він до свого пристановища з твердим наміром одразу ж одверто поговорити з Артемом про все. І нехай собі як знає, але на нього в таких ділах щоб не розраховував надалі...
А ось тепер, коли Артем сам допитується, мовчить, ухиливсь од розмови. Чому? Не одразу Серьога збагнув, що вся причина була в самому тоні, яким Артем запитав його і який не обіцяв нічого хорошого, а навпаки — нищив останню надію на те, що, може, таки пощастить і Артема переконати. Де там! Значить, кінець дружбі. А порвати з Артемом, та ще й напередодні розставання, Серьозі дуже не хотілось. Тому й зволікав. Та скільки ж можна?! "Ну гаразд, коли вже так не терпиться тобі!.." Але це поки що тільки в думці самій. Бо після такої затяжної паузи Серьозі здавалось просто неможливим озватися звичайними словами. Потрібні були слова особливі якісь, вагомі, що водночас і виправдовували б оцю тривалу мовчанку, і були б точною й вичерпною відповіддю Артемові на його запитання. Сказав нарешті:
— Так питаєш, яку науку маємо з того? А ось яку: "Пліттю обуха не переб'єш!"
— Ага!—і вперше за весь вечір Артем змінив позу — сів на підлозі вигідніш, охопивши руками коліна.— Ну, ну, валяй далі.
— І не з своєї голови взяв,— говорив далі Серьога,— а, можна сказати, із людських уст, своїми вухами чув. Чи, може, для тебе півмільйонна армія їхня, що топче нашу землю, не обух? Без малу півсотні дивізій.
— А скільки нас народу на Україні? Та самих тільки фронтовиків недавніх взяти!..
— А зброя!— не здавався Серьога.— Це ж тільки сказати кому, що на увесь Славгород з повітом, та навіть на всю зону оце ж і весь наш арсенал, що під помостом отут у склепі. Не дуже розмахнешся!.. Ні, Артеме, не знаю, як ти, але я цілий вечір думав про це і так собі надумав... Що поки несила каша геть зовсім одною навалою вигнати їх з України, то чи не вигідніше нам... Не дражнити їх тим часом. Поки сили не наберемось. Нехай їм чорт!
— Он як! Нехай, значить, грабують, ґвалтують?.. Нехай вішають нашого брата?! А ми — потурати їм! Та як у тебе язик повернувсь!..
— Не потурати...— пожалкував уже Серьога, що завів мову про це зараз, отак невчасно.— Але ж ти бачиш, до чого це призводить. За одного німчуру десятьох своїх віддати! Так ми швидко своїми людьми розкидаємось!