— А що я мав сказати!?— Компанієць важко вибрався на тачанку, вигідно вмостився на задньому сидінні і, вже розбираючи віжки, відповів нарешті:— Сказав, що нічого не знаю. Спровадив до Власа. А що вже там Улас йому торочив...
— А ви ото й не знаєте,— стримано обурився Влас.— Наче я не розказував вам іще раніш, як було діло. Що вже спав чоловік, як ви з гостей вернулись. То й не став будити. Куди він, на ніч глядя. А вже як розвиднилось, вирядив того чоловіка за хвіртку. Так куди ж там! Звичайно, горбаневі ви більше віри ймете. Бо то ж таки стукач поліцейський! А я хто? Звичайний двірник.
— Ну й годі тобі,— примирливо сказав управитель,— ступай краще ворота відчини. Бо ви таки мене заговорите, що й ніч у дорозі застукає.— Далі зробив рукою "бувайте" Смирнову і, торкнувши віжками коні, рушив услід за Власом.
Смирнов відступив у холодок від будинку, сів на сходинці ґанку чорного ходу й жадібно закурив. Безсонна ніч і денна тривога давалися взнаки. Дуже хотілося спати, отак упасти б, хоч півгодини поспати. Та хіба ж до сну! Коли до всього ще й оце... Одне слово, чим далі в ліс...
За кілька хвилин підійшов Улас.
— Поїхав,— сказав, аби що сказати. Тоді й собі сів поблизу на спориші й теж закурив.
— Спасибі тобі, Потаповичу,— озвавсь раптом Смирнов.
— За що?
— Сам знаєш.
І знову мовчки сиділи, раз по раз кожен глибоко затягаю-чись цигаркою. Нарешті тривалу мовчанку порушив Улас
— От біда мені з Грунею, Максимовичу. Цілий день місця собі не знаходить.
— А що з нею?— занепокоївся Смирнов.
— Догадується вже. То я оце... і хочу спитати, і страшно. Про Тимоху Невкипілого — чи правда?
— Правда,— журно хитнув головою Смирнов.— Нема Тимохи живого.
— Ой горе!— Влас закрив долонею лице й низько схилився головою.
Не скоро вже Смирнов наважився вивести його з тяжкої задуми.
— Потаповичу! А як тобі здалося тоді, чи повірив він у твою розповідь? Чи, мабуть, віддав-таки перевагу своєму стукачеві-горбаню?
— Не знаю,— відповів Улас, але, помовчавши трохи, додав:— Не повинен би. Бо яка ж його перевага?! Він стукач — і я стукач. Так у мене ж іще тринадцять років бездоганної служби денщиком у генерала.— Далі, ледь посміхнувшись на здивований вираз Смирнова, Влас пояснив, що тоді, при управителі, не хотів говорити про це: що дав і себе завербувати сьогодні.
— Бо вже побачив, до чого йдеться,— сказав наоста-нок.— Не раз, напевно, доведеться нам ще й не в такі пере-пльоти попадати.
— Ну, а ти ж добре подумав, Потаповичу, перше як... Бо знаєш приказку?
Влас старанно розкурив пригаслу цигарку, а тоді сказав:
— Знаю. Мене цієї приказки добре навчив іще перший хазяїн мій, швець, до котрого потрапив був просто з приюту. Спершу, бувало, оперіщить чим попало, а вже тоді й словесно додасть: "Чи доки я тебе, байстрюче, вчитиму? Сім разів прикинь!" Та ти ж мене, Максимовичу, не від учора знаєш!
— Авжеж. Коли б не знав, чи ж я користався б твоєю гостинністю. Ось уже четвертий місяць, коли не приїздю до міста, просто сюди, на Дворянську, й прямую, як до себе додому. І то навіть незважаючи на те... Не думай, що я така наївна людина і не знав ото й досі, що ти про мене багато про що догадувався. Тільки знаку не подавав. Бо це мене якраз і влаштовувало. Чекав, поки сам заговориш. Раніш-пізніш, а це мало статися. І, як бачиш, не помиливсь, дочекався. Не могло бути інакше. Адже ти розумна людина і пролетарій, можна сказати, з дитячих літ. То з ким же тобі по дорозі, як не з нами, більшовиками?!
Іще ніколи за всі місяці вони не розмовляли отак щиро та одверто, як цього разу. І домовились врешті, що найліпший спосіб прилучитися Власові як співчуваючому більшовикам до їхнього підпілля — перетворити свою домівку (власне, садибу Галагана) хоч на цей час, поки господар її літує в своєму маєтку, на явочну квартиру. На першокласну! Бо справді, кому спаде на думку запідозрити у зв'язках з підпільниками недавнього генеральського денщика, а тепер Галаганового двірника, людину, очевидно, добре перевірену і на яку поміщик Галаган, як видно з усього, цілковито звірявся! А горбун? Еге ж, двірник з першого номера непокоїв і Смирнова. Проте, поміркувавши, вони нарешті знайшли на нього спосіб — коли не знешкодити зовсім, то хоч якомога ускладнити для нього оту підступну роботу поліцейського стукача. А тим самим, можливо, навіть і зовсім з часом одбити в нього охоту до цієї дуже клопітної роботи. І якраз Власові самому й сяйнула ця щаслива думка: чи не заходитись йому з чоботарюванням? Тільки по-справжньому, не так, як досі — нишком, для себе та для знайомих, а з розмахом, з вивіскою. Щоб хвіртка цілий день безперестану рипіла од замовців. Нехай стежить тоді, підла душа! Смирнову ця думка здалась цілком слушною. Щоб не відкладати в довгий ящик, він сам зохотився намалювати таку вивіску. Хоч для початку. З тим, що згодом можна буде замовити кращу — "художню"— справжньому малярові. То Влас розшукав десь підхожий шматок жерсті, зеленої фарби (від ремонту дахів залишилась), чорної не знайшов, на жаль. А втім, це навіть було на руку Смирнову. Бо вже самий колір (зелений), невластивий загалом для взуття, потребував од нього і відповідної умовної манери зображення чобота — самим контуром, на що в нього, власне, тільки й було малярського хисту. І того ж дня, тільки-но фарба просохла, Влас уже прибивав ту вивіску на паркані з вулиці біля ручки дзвінка.
Навмисне влучив мить, коли на вулиці не було людей, щоб не привертати уваги — горбаневої, в першу чергу, звичайно,— до самого факту появи вивіски саме сьогодні, в отакий день! Останній цвях лишилося вбити. І нагло з-за спини через вулицю залунав голос:
— Агей, сусіде!
Влас озирнувсь: авжеж, він, горбун, а хвилину тому не було, як з-під землі виступив! Стоїть у підворітті, попихкує цигаркою, щирить зуби в посмішці.
— Надумав, значить, розбагатіти! Мало того, що мітлою, хочеш іще й шилом гроші загрібати!
"А будь ти неладний!"— лайнувся Влас, а відповів у тон йому:
— Які там гроші! Набрид сахарин к чаю, то, може, хоч шилом вхоплю патоки.— І вже взявся був за каблучку хвіртки, щоб іти в двір, але горбун похопивсь-таки, ще гукнув йому: