— Нічого, Матвійку. Ми ще з тобою зустрінемось.
— І де вже там!— безнадійно махнув рукою Матвійко.
— Чому? Від нас залежатиме! Якщо, звичайно, ми самі тільки від самих себе залежатимемо. Зрозумів? А тепер сідайте вечеряйте. А я піду. Треба!
— Іди здоров, сину!— урочисто сказав дід Явтух. І стояв, дивився вслід йому, аж поки Артемова постать не загубилась у натовпі на набережній.
Тоді зняв з вогню казанок, поставив на землю.
Вигорнув із вогню, узяв пучкою жаринку, поклав собі в погаслу люльку й сів на землю — лицем до ріки; і застиг отак, повитий у смуток іще одного гіркого розстання.
VII
Нарешті Смирнов з Артемом звернули на Дворянську вулицю.
Півроку Артем не був у місті й тепер з цікавістю приглядався до багатих особняків, що належали міським буржуям та поміщикам з повіту. Деякі з них тьмяніли неосвітленими вікнами чи навіть закритими на прогоничі віконницями (як видно, господарі вже літували по своїх маєтках), але у більшості будинків світилось. Із розчинених навстіж вікон, з веранд, із альтанок лунав веселий гомін, брязкіт посуду, час од часу вибухав гучний сміх.
— О, підняли вуха!— не втримавсь, важко видихнув Артем разом з крутою лайкою.— Не те, що в грудні.
— А ще більш "не те", що в березні!— озвавсь Смирнов.— Бенкет під час чуми.
Вони саме проходили повз Ґалаґанів будинок — темні вікна зашторені наглухо, сонні гранітні леви обабіч під'їзду. Смирнов уповільнив ходу і сказав:
— До речі. Якраз оце тут у березні трапився зі мною отой щасливий випадок. Завдяки йому ми оце зараз матимемо й притулок для себе на ніч. І навіть два леви, щоправда, більше схожі на пуделів, стерегтимуть наш сон.
На цій мові він зупинивсь біля хвіртки у високому паркані і смикнув за ручку дзвінка під табличкою з написом: "До двірника". Гавкіт цепового собацюри засвідчив, що система зв'язку справна. Проте, поки неповоротний двірник десь собі наминався, Смирнову якраз вистачило часу розповісти
Артемові, щоб ніщо вже його не дивувало далі, про отой випадок, що трапився з ним в останній день перед вторгненням німців у Славгород.
Останній радянський ешелон вже одійшов од вокзалу. Спорожніло, причаїлося місто. Лише від залізничного мосту через Дніпро, де відчайдушно відбивались останні стрілецькі підрозділи і в марній спробі висадити в повітря хоч би який шматок ферми у три поти трудилися сапери, чулася рушнична й кулеметна стрілянина і лунали вибухи. Він пробирався на свою квартиру, де мав переждати, поки через місто перевалиться фронтова хвиля. І раптом чує: "Максимовичу! Ваше благородь!" Озирнувсь і остовпів: "Потапович?! Яким побитом?" Колись, років сім чи вісім тому, іще студентом у себе, в Рязані, був одне літо репетитором одного генеральського синка. А Потапович був денщиком у того генерала. Непоганий мужик. Ото в нього у двірницькій хатині перебув ту ніч. А другого дня Потапович сказав генералові, і той на радощах власною персоною з'явився у двірницькій, щоб привітати "колегу" з кінцем "великої скрути", як він висловився. І навіть запросив від імені господаря на сімейну трапезу. Отак і познайомився з паном Ґалаґаном, головою повітової земської управи. Від якого тоді ж і дістав був запрошення, як досвідчений педагог з університетською освітою, обійняти посаду повітового інспектора земських шкіл. І, ясне діло, не відмовився.
Артем насилу дочекався кінця розповіді, так не терпілося йому уточнити ім'я того Потаповича. Та коли Смирнов скінчив, допитуватися вже не було потреби: за парканом до хвіртки підійшов двірник і явно Власовим басом спитав: "Хто там?"—"Свої, Потаповичу".
Двірник впустив їх у двір. Авжеж, це був Влас. У темряві він не впізнав Артема, а сам Артем не поспішав відкритись йому. Бо ще не знав гаразд, як саме до Власа поставитись. Через те навіть і "добривечір" не сказав. І всю дорогу від хвіртки до двірницької хатини в глибині двору борсався в здогадках. Та невже ж це правда?! Невже отак підступно обдурив отоді він усіх?! Коли удавав, що покинув служити у генерала і на постійне проживання залишається у Вітровій Балці. Хоч насправді чинив, очевидно, за його ж наказом і залишавсь у селі як його агент-наглядач. Не погребував навіть і такою підлотою: бідолашну дівчину обдурив своїм упаданням біля неї і навіть сватанням. Чи то для маскування, чи просто щоб скрасити своє перебування в селі любовною пригодою...
Не знати, куди б цей хід думок завів Артема, коли б із двірницької, як уже підійшли сюди, не вийшла сама Горпина.
В руці тримала лампу — поставила на стіл близько порога і повернулась до прибулих. І впізнала Артема. Від несподіванки, від радості аж зашарілась молодиця. Схвильовано до чоловіка:
— Он гля! Власе, та це ж Артем! Із Вітрової Балки.
— Чи я не бачу!— озвався Влас. Артем щиро привітався з Горпиною.
— І не сказати, як я радий бачити тебе! їй-бо, коли б не чоловік, поцілував би на радощах.
Він таки справді був неабияк радий бачити її. І радий був з того, що не потвердилась підозра його на Власа. Принаймні щодо взаємин його з Горпиною. Але ж іще лишалися його стосунки з генералом Погорєловим. Тому Артем дуже стримано поручкався з Власом. І навіть на його каламбур: "Не зазіхай на жону, а то з хати нажену!"— відповів зовсім не в тон йому:
— А ти, чоловіче, не поспішай. Я ще, може, в хату до тебе і не зайду.
— Он як! А втім...— Влас поборов у собі подив.— Чого ж у ту хату, як вечеряти будемо надворі. На свіжому повітрі.
Він сам поставив на стіл самовар — не дав Горпині!— прозоро натякнувши з прихованою гордістю на причину його особливого піклування про неї. Бо без цього натяку, гляди, і не помітили б причину ту — у вигляді трохи поповнілого стану вагітної жінки.
Артем і цю його дбайливість щодо Горпиии відзначив як неабиякий факт на користь Власа. Але тим більше тепер хотілось йому скоріш з'ясувати причину, що спонукала Власа, та й не самого вже, а в парі з Горпиною, вернутись до пана Погорєлова. І ждав тільки слушної хвилини. Не хотів устрявати в розмову Смирнова із Власом.
Смирнов спитав про якогось Івана Семеновича. Влас відповів, що пішов управитель до Дорошенка вчорашню пульку догравати.