Скориставшись з нагоди, Артем спитав, чи правда, нібито є такі волості, в тому числі і його Вітробалчанська, куди німці тільки вдень носа показують. А як де глибше в ліси, то й зовсім ще начебто не ступала нога окупанта? Смирнов сказав, що правда. Але особливих ілюзій у зв'язку з цим плекати не слід. Бо не так бояться, як руки не доходять. Хоч який акулячий у них апетит, але одразу всього не проковтнеш: залізничний транспорт лімітує, розхлябаний вкрай. Отож вистачило їм поки що і в ближчих до залізниць районах. Поки не опорожнили комор. Але зараз помітно їхній намір заглянути й по глухіших закамарках.
Саме для цього, на думку Смирнова, сьогодні й вирушив у Князівку батальйон німецької піхоти. А кілька днів тому туди ж таки з Полтави прибув загін державної варти. Для прочісування лісів цього явно замало. Не інакше, як просто для того, щоб трохи розсунути межі підконтрольної їм території. За рахунок отих лісових волостей. Поставивши мікро-гарнізони по найбільших селах та поміщицьких маєтках. І це тим більш ймовірно, що не далі як тиждень тому повітовий з'їзд "землевласників" звернувся до свого обранця, правителя держави гетьмана Скоропадського зі скаргою-слізницею на місцеве німецьке командування. Де ж пак! Коли й досі декотрі "бідолахи" змушені відсиджуватися в місті. Бо до маєтків і близько селяни не підпускають. Хіба що вдень, під охороною. А на ніч у Славгород чи в Князівку тікай, під захист німецької комендатури. Клопітно! Сам голова повітової спілки землевласників поміщик Галаган і вручив ту сліз-ницю під час авдієнції у власні його світлості руки.
— Саме таким високим штилем було про це опубліковано в столичних газетах,— закінчив Смирнов.
— Та й у нашій, славгородській,, було!— обізвався Роман, стрибаючи на одній нозі і ніяк не попадаючи мокрою ногою в холошу.
— Уявляю собі!— глузливо сказав Артем.— Діденко, мабуть,, не інакше, як віршами подію ту зворушливу змалював!.
— Діденко? Е, поминай, як авали. І духу його в Славгороді нема. Ще тоді, в береані, погорів!— І таки влізши нарешті в штани, обстібаючись, пояснив:— Не на ту масть поставив. На союзників надію покладав, а прийшли німці. Ну й пригадали писанину його. Трохи навіть у підвалі в німецькій комендатурі відсидів.
— Чим і спекулює тепер,— додав Смирнов. На Артемове запитання, звідки він знає Діденка, Смирнов сказав, що за цей час не раз бував у Вітровій Балці в шкільних справах; там і бачив його: у батьків одсиджується.
— Жде біля моря погоди. Чи точніше кажучи — шторму. Який на своїй хвилі знову виніс би в життєве море його викинутий на берег човен.
До них, уже одягнутий, з вудкою підійшов Роман. Сказав неголосно:
— Із зерном обидві.
Смирнов нічого не відповів, звернувся до Артема, щоб уже а однією справою покінчити; спитав, чи є йому де ночувати. Артем сказав, що зараз це не складна справа: літо. І на березі переночує.
— А яка в цьому потреба?— заперечив Смирнов.— Не такий вже ви сирота, щоб ото не було де на ніч голову прихилити.
VI
Коли вже йшли берегом, Смирнов раптом звернувся до Романа:
— Багато охорони?
— Та є... На кожній баржі на носі й на кормі. Ну, а підпливти темної ночі непомітно можна. Вся штука в тому, як ту вибухівку до борту присобачити. Ти ж сапер!— авер-нувся до Артема.— Тобі й карти в руки.
— Не знаю!— сухо відказав Артем.— І думати зараз не хочу про це. Є невідкладніше діло.
— Яке? — і, зацікавлені, обидва глянули на нього.
Артем помовчав часинку, ледве тамуючи в собі хвилювання, що знову пройняло його на саму згадку про отих двох партизанів, страчених німцями сьогодні на світанку. Потім відповів:
— Та треба ж щось із ними робити! Якось же треба припинити нарешті оцю наругу над ними. Чи нехай і далі на шибеницях?..
— Стривайте, Гармаш,— перепинив Смирнов.— Ось послухайте, що я вам скажу.
— Слухаю.
— За чотири роки війни ми з вами стільки друзів своїх втратили, що й не злічити! І то — які Що не завжди й ховали їх самі. Чи з салютами над їхніми братськими могилами, чи хоч би й без салютів. Частіше, мабуть, ховали їх самі ж убивці їхні.
— Та то ж під час відступу. Коли залишали забитих на полі бою. А зараз...
— ї зараз, Гармаш, поле бою за ними. Прикро, але ж факт. І те, що ми з вами теж отут зараз, справи не змінює. Бо дуже мало нас, тому й у підпіллі ми. Хоч у резерві, в глибокім тилу, за нами увесь народ. Але мова не про це зараз. Дуже мало нас супроти них. Тому й не можна, не маємо права ризикувати життям хоч би одного зі своїх. Без крайньої потреби.
— А це, виходить, іще не крайня?!
— Максимовичу,— похопився Роман на підтримку Артемові, якого чи не вперш, відколи знає його, бачив оце таким збудженим.— А може, справді, не такий вже великий ризик?
— Авось да небось, значить? Ні, на це не можна розраховувати.
Артем спалахнув:
— А от розписатись у своєму безсиллі, виходить, можна! Обома руками. І перед ними, гадами, а головне перед своїми людьми. Скільки того народу за сьогодні вже пройшло повз оті шибениці. Не тільки славгородці, а й з околишніх сіл, що з'їхались базарювати. З якими почуттями вони дивились на оті шибениці? А з якими важкими думками розходились потім та роз'їздились тю домівкам. А про нас, підпільників, що вони думають. "Принишкли, як горобці в стрісі!"
— Ви певні, що саме так?
— Ну, сьогодні ще, може, так і не скажуть. Бо розуміють, що вдень, по видному,, зробити нічого ми не могли.
Але взавтра, якщо ми сю ніч не наважимось на це діло, саме отак і назвуть нас. Коли не гірш.
— Ну, це ви, Гармаш, явно делікатничаєте з нами, кажучи "нас". Бо себе ж ви до тих "горобців у стрісі" не зараховуєте?
— Та чого! Я й себе не вирізняю з гурту. Не де ж і я буду з усіма разом. Або з іншого боку на це глянути,— без передишки, мовби боячись, що його знову перепинять, не дадуть за одним духом висловити всі свої аргументи, говорив далі,— послухати тільки, що наші вороги смертельні, недобитки всякі варнякають з приводу цього...
І хоч як бридко було йому переказувати випадково підслухану Лиходієву балаканину, таки присилував себе. А деякі вирази його навів майже дослівно. Потім на розпити Смир-нова Артемові довелось розповісти, де він зіткнувся з Лиходієм і як замалим не вскочив у халепу з своєю липовою посвідкою. А вже принагідно згадав і про ту велику невдачу, що спіткала його сьогодні: бо ні Христі, ні синашка у Славгороді вже не застав...