Смирнов сів на плескатий камінь, вийняв портсигар і, почастувавши Артема цигаркою, сам закурив. Роман, щоб не заважати їм, узяв вудку — чи то справді такий завзятий рибалка, чи просто знічев'я — і раптом розчаровано:
— Е, гачка ж нема!
— Та то ще вчора... щука!— зніяковівши трохи за свій чи не занадто вже оригінальний спосіб рибальства (не тільки без черв'яка, а без гачка навіть), мовив Артем і додав, щоб хоч трохи пом'якшити оцю сміхотворну ситуацію:— Ну коли ж друга вудка, та, що з гачком, Матвійкові для діла потрібна. Запалився хлопець будь-що юшкою нас пригостити.
— Тоді я скупаюсь,— знайшов собі інше заняття Роман. І вже за якусь хвилину стояв на березі голяка — лицем до ріки. Нараз виструнчивсь, заклав руки за голову і продекламував — неголосно і з почуттям — таке знайоме з самого дитинства, з сільської школи:—"Чуден Днепр при^ тихой погоде, когда вольно и плавно мчит... воды свои..."
І сталося диво: Артем, якому за ці більш як півдня від нестерпної вже під кінець блакиті неба і води мовби полудою вкрило очі, відчув раптом, як ця полуда спала з очей і перед ним розгорнувся дніпровський краєвид в усій красі літнього вечора. Ген-ген, по той бік за густо-синіми горбами Правобережжя, сідало сонце. Захід палахкотів загравою, і на її тлі рельєфно вирізьблювались високі осокори на кручі, що, наче казкові велетні в чорних киреях, підійшли до води і стали, замилувавшись тихим Дніпром та отим дивовижним витвором людських рук — містом над рікою. Спокій і тиша розлилися в повітрі. І тільки з острівця, з ресторану "Фантазія", линули, приглушені відстанню, до болю знайомі мелодії — сумні й веселі впереміш: духовий оркестр виконував "Українське попурі". Голосистий тенор-корнет, не встигши Ї{^ВІТЬ передихнути після жвавої та веселої пісні "Дощик", завів уже повільної, сумовитої, мало словами не промовляє: "Сонце низенько — вечір близенько..."156 І Артем, вже безсилий.змагатися далі з собою, схилив голову. І ту ж мить в його уяві виникло рідне село — Вітрова Балка.
Вечір уже й тут. Саме пригнали отару зі степу, розлучають овець по дворах. До воріт підходить Христя, щоб свої залучити. "Ну чого б ви на ворота видрабувались?!"— до Василька та Федька. Але не зняла, отак з ними обережно відхилила ворота. Та нехай! Чи їм не набридне весь час знизу на світ білий дивитись! Впустила вівці і так само обережно причинила ворота. І вже хотіла відійти, та глянула на греблю (скоріше вже за звичкою!) і заніміла від щастя. На одну мить. А тоді до синашка схвильована вкрай: "Василечку! Ой, та глянь-бо, хто то до нас іде!"
Артем відчув: його серце враз стислося й забилося частіш, як під час швидкої ходи. Ще кілька кроків тільки ступити б... Але замість того він глибоко затягся цигаркою, відкинув недопалок і обірвав облудливу мрію. Авжеж, облудливу! Бо насправді не така близька й легка дорога до рідних воріт. А далека й важка. І скільки ще буде бездоріжжя з колючими тернами смертельних небезпек! І щоб дійти, треба волю мати, міцнішу за гартовану крицю.
Щоб остаточно позбутися чар отої мрії і вже зовсім вернутися в жорстоку дійсність, спитав перший, порушуючи мовчанку:
— Товаришу Смирнов, а кого то двох наших вони стратили сьогодні на світанку?
— Іще не знаємо. Не славгородські. Зняли з ромоданів-ського поїзда.
— Бідолахи! Чи хто виказав їх, чи документи не в порядку були?
— Нічого невідомо. Сьогодні буду в одному місці — дізнаюсь, може. А як у вас з документами?
Артем сказав, що має посвідку сільської управи. Не на своє ім'я, підписану сільським старостою.
— Ну то не документ!— На цій мові Смирнов вийняв з бокової кишені френча згорнутий папірець і подав Артемові:— Нате вам поки що хоч оце.— Хвилинку помовчав, поки той прочитав своє тимчасове посвідчення на ім'я Сиротюка, а тоді додав:— Я вас, Гармаш, мало знаю. Один-единий раз бачив отоді в грудні, на вокзалі, коли ми разом завітали були до отамана Щупака в його салон-вагон, але чув про вас чимало хорошого. Зокрема, про отой ваш напад на драгунські казарми. Тому, коли мене сьогодні в партійнім комітеті спитали, чи не взяв би я вас у розпорядження зонального партизанського штабу, я схопився за цю пропозицію обома руками. А що ви на це скажете? Ви сапер, здається? Були поранені? А зараз здоров'я як?
Артем постарався задовольнити цікавість Смирнова до нього якнайповніш. Не заглиблюючись у далеке минуле, він почав із свого приїзду (під Новий рік) до Харкова. Якраз вчасно: за кілька днів до відправки на фронт червоногвардійського загону їхнього паровозобудівного заводу, куди був зарахований і призначений командиром саперного взводу. Розповів про найбільш пам'ятні бої цього загону, згодом перейменованого на Перший пролетарський полк. Зокрема — про визволення Киева. І про нові бої уже на Правобережжі. З гайдамаками, а потім і з німцями. І наостанку — про обставини свого поранення під Каневом. Щоб одірватися від німців, які буквально наступали на п'яти, йому було наказано зруйнувати залізничну колію. Вибухівки не було під руками. Вручну довелося. Та ще й під артвогнем. І все ж таки діло своє зробили. Щоправда, дорого поплатились... Від колійного обхідника, котрий урятував його, дізнався потім, що четверо їх лишилось на насипу: троє забитих і він напівживий — поранений і контужений. Решта відійшла більш-менш щасливо, якщо можна так висловитись. Бо ще трьох чи чотирьох тяжкопоранених на руках понесли.
Тепер, розповівши про себе, Артем уже міг цілком вільно і собі поспитати Смирнова. Передусім про те, що найбільше — ні, "цікавило" не те слово — непокоїло, тривожило його з першої ж хвилини їхньої зустрічі.
— А як же ви опинились у Славгороді? Де ваш дивізіон? Смирнов журно хитнув головою.
— Нема! Віддали німцям. Як смажених поросят, на блюді піднесли! Ну хіба не доживу! Всіх до одного виявлю. І таки віддам до ревтрибуналу!
— Це ви про їздових?
— А ви звідки знаєте?— дуже здивувався Смирнов. Артем сказав, що він іще тоді, в грудні, знав про ту змову
їздових. Від свого брата. Теж їздовий, Остап Гармаш. Але хіба ж можна було брати'всерйоз оте його пусте базікання: гармати — на орала, а коні — собі, по півтора коня, мовляв, припадає на кожного. Посміявся, та й тільки. І все ще з якоюсь надією дивився на Смирнова. Але той тільки й сказав: