— А хто там?
— До Леоніда Павловича.
Двірник одчинив хвіртку і впустив у двір.
— Онде, біля сарая. Та йдіть, вони не займуть.
"Фе, як по-дурному складається!— дратувався Павло, ледве стримуючи себе, щоб не оглянутись на собак.— Хоч би Людмила у вікно не побачила!"
Біля сарая Галаган колов дрова. А кучер Кузьма складав їх в акуратний штабель. Діденко привітавсь. Але господар ніби не помітив. Доколов плаху і лише тоді випроставсь і глянув.
— А! Моє шанування!— Він вцюкнув сокиру в дривітню і вийняв з кишені портсигар.— Як бачите, юначе, поміщик Галаган не марнує часу. Поки ви з мужиками взуєте його в постоли (чи як пак там у того Коцюбинського?)45 та в плечі випхаєте з маєтку, уже й спеціальність набуду. Кажеш, Кузьмо, не пропадемо?
— Ніколи в світі!— весело одгукнувся Кузьма.— Ситі-на-питі будемо, і ніс у табаці.
— Чули?
— Ні, я гадаю,— стримано посміхнувсь Павло,— що до того всього буде ще дещо. Скажімо, той же Карлсбад46 чи Баден-Баден .
— Ви так гадаєте? Дякую за моральну підтримку,— трохи похмуривсь Галаган. Бо вловив у Діденкових словах не лише бажання зробити йому приємність, але й натяк на його огрядність.
— А то само собою!— сказав Кузьма, застромив за пояс рукавиці і, потираючи руки:— Леоніде Павловичу, дозвольте цигарочку.
Галаган, що вже закурив сам, відкрив портсигар Кузьмі, а потім до Діденка:
— Ви теж, здається, палите. Прошу.
— Ні, мерсі, не палю на морозі.
Проте по виразу його обличчя Галаган зрозумів справжню причину його одмови. "Чи ба, з гонором!" Мовчки сховав портсигар і одразу ж перейшов на діловий тон:
— Ви, очевидячки, в якійсь справі до мене?
— Так. В справі, яка, наскільки я зміг зрозуміти, не може вас не інтересувати. Одержав листа з Києва від дяді Сави.
— Гаразд. Пошабашили, Кузьмо.— І, звернувшись до Діденка, запросив його до господи.
"Отак би й давно!— посміхнувся про себе Павло.— Я тобі не кучер Кузьма. Стривай, ти ще мене й обідати запросиш".
Настрій у нього одразу покращав. Ішов поряд господаря і жадібно вбирав очима навколишнє, що кожен шматок його своєю мальовничістю просто просився на полотно: і пара чистокровних рисаків під зеленими попонами, припнутих до конов'язі біля конюшні; і за конюшнею — білий, вкритий інеєм сад; і ген за штахетами на пташарні — райдужна карусель з індиків, цесарок та павичів. Біля ґанку дві служниці на снігу чистили віниками величезний барвистий, як весняна клумба, килим.
— Обідати,— кинув Галаган, проходячи повз них.
"А що, я не казав!"— не в силі був стримати Діденко посмішку.
У кабінеті, коли зайшли, Галаган одразу ж важко опустився в таке ж, як і сам він, масивне сап'янове крісло і жестом запросив Діденка сісти поряд.
— Так в чому справа?
Діденко сів. І лише тепер помітив біля вікна в гойдалці лисого генерала з газетою в руках. Повів на нього очима.
— Чужих нема,— сказав Галаган. Діденко з кишені вийняв листа.
— Оцей абзац.
— Листів, адресованих не мені, не читаю,— одмахнувсь
рукою Галаган.— Перекажіть своїми словами. •
Павло спалахнув.
— Навряд чи зумію. Тут він пише таким спеціальним жаргоном,— навіть хотів був додати: будучи певен, очевидно, що ви зрозумієте його, але втримавсь.— Тим-то дозволю собі зачитати.
— Прошу.
У передпокої дзенькнув дзвоник, і Павло мимоволі затримавсь. Чути — побіг хтось відчиняти.
— Хто б це міг бути?— уголос подумав Галаган і з цікавістю прислухався. Діденко почекав.
Через кілька секунд до кабінету вбігла покоївка.
— Іван Семенович.
— Ну, ясно ж, нехай заходить. Іване Семеновичу!— гукнув Галаган.— Де ти там є?
Рум'яний з морозу, до кабінету зайшов Компанієць. Діденко добре знгв його — Ґалаґанів управитель з містечка Князівки.
— Сідай, Семеновичу. Я зараз.— І звернувся до Діден-ка:— Так я вас слухаю.
Павло прочитав абзац. Мова йшла про якусь, наскільки можна було зрозуміти сторонній людині, "комбінацію" з сіном. Дорошенко сповіщав,, що є "шанс" на добрий "куш", під маркою інтендантства продавши сіно на чорному ринку, запитував, на скільки вагонів можна розраховувати.
— Ех,— з жалем хитнув головою Галаган.— Де він раніше був. Скормили донці сіно своїми кіньми.
— Чого там, Леоніде Павловичу,— устряв у розмову управитель.— Стогів з десяток можна. Якщо, звичайно, усе в порядку з документами. Щоб комар носа...
— А чим я буду навесні своїх сименталок? Соломою?
— Ой Леоніде Павловичу!— зітхнув Компанієць.— Ви таки ще думаєте... про весну! А я оце з дому та й не певен. Може, завтра вернусь, а там уже... Донці ж виїжджають.
— Виїжджають?— занепокоївся Галаган.— Куди?
— До себе, на Дон. Уже й вагони подали під погрузку. А мужики тільки й ждуть цього.
— Без паніки, Семеновичу,— сказав Галаган.— Немає ще підстав.
Генерал, що весь час не подавав ніяких ознак життя раптом опустив газету на коліна і мовив роздратовано:
— Ти, Леоніде,— страус. Од небезпеки ховаєш голову в пісок. "Немає підстав", а цього тобі мало?— Він схопив газету.— Це ж не будь-хто, а міністр ваш промовляє з парламентської трибуни. Ось, прошу,— і став читати:—"Слідую-
чий бере слово Порш. Доходять чутки,— говорить він,— що "анархія у прифронтовій смузі продовжується. Поділля, Волинь руйнуються. Цукрові та винокурні заводи, великі маєтки, культурні господарства знищуються селянами та солдатами. Як ставка юзфронту, так і Генеральний секретаріат вживають заходів проти анархії. Петлюра з цією метою виїхав у ставку юзфронту". Це тобі що? Не підстава?— Він кинув газету, схопився з гойдалки і схвильовано пройшовсь по кімнаті.— Думав, хоч тут, на Україні, спочину душею. А тепер бачу... Ні, не вірю я у ваших міністрів. Де ж їхні заходи? Хотів би я бачити!— І спинивсь перед Ґалаґаном. Але замість відповідати йому, Галаган повернувся лицем до Ді-денка. Мовби це генералове запитання стосувалося саме його. Діденко так і зрозумів. І навіть зрадів нагоді блиснути своїм красномовством та обізнаністю.
— Прошу пробачити, пане генерал,— не кваплячись, але з підкресленою чемністю звівся на ноги, і вже цим одразу прихиливши генерала до себе.— Але, якщо дозволено буде мені... Насамперед відносно міністрів. Чи уявляєте ви, пане генерал, що було б зараз, якби нецентральна рада з її справді мудрою політикою? Де їхні за'ходи, питаєте. Адже одним актом третього універсалу, проголошенням "Української Народної Республіки", вона одразу локалізувала петроградську авантюру більшовиків як справу виключно місцеву — великоруську. А то б іще місяць тому у Києві, а відтак і по всій Україні при владі були б Совєти. Не думаю, що тоді б ви почували себе краще у нашому Славгороді. Що ж до конкретного випадку, тут я цілком погоджуюсь з Леонідом Павловичем: не вдавайтесь, Іване Семеновичу, в паніку.