— Так кажеш, півроку вже домуєш. Чи, як ти сам висловився, півроку вже як спиш під боком у жінки. І давно жонатий?— все так же похмуро й підозріло спитав Лиходій.
— Перед самою війною.
— Діти є?
— Двоє.
— Близнюки!— весело зауважив телеграфіст.
— Ні, чому?— і вже збагнув Артем, що проваливсь, що заплутався в отих навмання сказаних місяцях та роках. Щоб скоріш розв'язатися з цієї темою, звів мову на жарт:—А нехай бог рятує від близнюків. Тут коли й по одному, то, гляди, років за п'ять вуха об'їдять!
— Ще б пак!— осміхнувся Лиходій.— При такій... ані-малії. Не второпав? Поясню: дев'ять місяців природою визначено жінці череватою ходити, а твоя за півроку вправля-еться. По-науковому це зветься анімалія!
— Стривай, Тереню. А може...
— Ні, ти вже тепер не встрявай!— не дав Лиходій навіть закінчити фразу Мегейликові.— Ти краще тим часом по-натужився б та пригадав-таки, де й коли зустрічався з ним. Чи що там у тебе ще за "може"? Може, і йому, як тобі, добрий сусід допоміг? Поки вернувсь, а він його жінці вже й фундамент заклав! Ти це хотів сказати?
— Тереню Сидоровичу!— осудливо знизала плечима обурена за Мегейлика господиня.— Ну як вам не совісно!..
— Знайшли в кого совісті питати!— на подив спокійно сказав Мегейлик.— Саме прізвище чого варте: Лиходій!
— А так, Лиходій — з великої літери. З діда-прадіда. І не в претензії на своїх предків. Навпаки,— анітрохи не каючись за вразливі свої слова, але й не образившись нітрохи, сказав Лиходій.— А що з того, що ти в нас добродій? Живеш по євангелію: "... Підстав другу щоку"? Що маєш за це? Болячку в печінці та роги на лобі!— І знову звернувсь до вугляра:— Ну, ну, давай далі клубочок розмотувати.
Але Мегейлик таки наполягав:
— Та будь же ти людиною нарешті! Я ж тебе прошу, дай чоловікові спокій.
— А тобі що?— вже пильно і мовби аж підозріло глянув Лиходій на свого приятеля.
— Вже ж не що!— сказав тихо Мегейлик. І додав мерщій, мовби каючись за свою одвертість:— Та й потім — не хочу гріха на душу брати. Адже це я дав тобі привід для причіпки.
— Не бичуй себе хоч за це. Я й без тебе не проморгав би його. Занадто вже підозрілий тип. Пашко,— звернувся раптом до чоловіка поряд себе,— а ну, зиркни, в тебе око на них більш-таки призвичаєне, хіба ж не лісовик?
Мовчазний чоловік (принаймні досі жодним словом іще не обізвавсь) зиркнув спідлоба на вугляра — тільки й встиг Артем помітити на нічим не примітнім обличчі здоровенний чиряк на вилиці під лівим оком, заліплений цигарковим папірцем, і мерщій одвернувся до своєї тарілки. І лише по тому сказав:
— Тобі, Тереню, таки треба й самому хоч би на тиждень у ліс А то хибне уявлення в тебе про теперішніх лісовиків-повстанців. Як про печерних людей.
— Хибне?
— Не знаю як — де, але в нас... власне, на наших краях,— похопився поправитись,— такого замазуру й близько до лісу не підпустять. Навчив сипняк! То тепер лазні є з паровими вошобійками. А при лазнях перукарні.
— Ну от і слава богу! З'ясувалось-таки!— щиро зраділа господиня. Хоч, власне, і зараз іще невідомо було, чим все це скінчиться. Бо посвідка була у Лиходія в руці, і він сидів похмурий та зосереджений. Як видно, ще не вирішив остаточно, що йому з цим підозрілим вуглярем робити. Потрібен був якийсь, хоч би легесенький поштовх, щоб перевести його помисли на іншу стежину. І жінка надумала:
— Тереню Сидоровичу, ну чай же холоне!—Затим підійшла до нього з-за спини і, налігши йому на плечі повними грудьми, простягла руку до його склянки.— Авжеж, холодний. Зараз я вам гаряченького!— Беручи склянку, вона тією ж рукою якось спритно двома пальцями "зачепилась" за посвідку в його руці. Обережно сіпнула раз, вдруге, водночас за кожним разом тугіш натискаючи грудьми йому на плече. І Лиходієві, як видно, ця гра сподобалась: довгенько не випускав із пучки папірця, а врешті випустив-таки.
— На, ховай мерщій!— весело сказала жінка, віддаючи посвідчення Артемові. Потім, поки він акуратненько згортав папірець, вже наливаючи з самовара Лиходієві склянку, напучувала:— Та будь розумніший надалі. Припни свого язика. Не бачиш, у який час живемо! Мовчи та диш!
— О, тепер уже припну!— хитнув головою Артем.— Тепер уже навіть у лісі в себе з дубами та осиками розпатякувати не буду...
— Ти таки знову про свій ліс!— люто зиркнув на нього Лиходій.— Котись ковбасою! Поки не передумав.
Тільки вже за ворітьми Артем запалив зліплену ще біля столу цигарку і глибоко кілька разів затягся скаженим дідовим кріпаком. Тоді взявся за голобельку. Та перш як рушити, пристояв часинку, уважно прислухаючись. Але за парканом не чути було нічого підозрілого. Спокійно точилась розмова, хоч слів і не можна було розібрати за брязкотом тарілок. Та ось господиня, як видно, зібрала вже брудний посуд, але перш як одійти від столу, сказала заклопотано:
— Голова йде обертом: ну чим же я вас, бурлаки, в обід нагодую?! На базар не ходила. Ой же, кровопивці прокляті!..
— Не сушіть собі, Маріє Дмитрівно, хоч цим голови,— заспокоїв телеграфіст.— Дасть бог не захлянемо за день.
— Одним днем не обійдеться тут,— обізвався Лиходій.— Отож, затягуймо, хлопці, очкури чимтугіш!— і пояснив: якщо хазяєчка наша побоялась сьогодні на базар, то завтра ж іще страшніше буде.— Та ні,— похопивсь, бо жінка з переляку аж ойкнула,— хіба ж я що! Я про цих самих двох. У тому розумінні, що — спека. То назавтра вже од них такий сморід піде — за квартал носа затуляй.
— Ох же іроди! Німчури прокляті!— обурилась жінка.— Ну та й доки ж вони ще будуть глумитися з них?!
— Та повисять. Поки треба,— відповів Лиходій.— Поки німецька комендатура не накаже зняти. А яка їм рація з цим ділом квапитись! Чим більше народу побачить це видовище...
— Ой, страховисько яке!— і, бідкаючись, жінка пішла од столу.
Матвійко в невиразній тривозі глянув на Артема й спитав пошепки:
— Про що то вони?
Артем не відповів, чуйно прислухаючись. За парканом деякий час панувала важка мовчанка. Артем уже хотів рушати, як раптом Мегейлик сказав тихим, але сповненим обурення голосом:
— І як ти можеш, Терешку,—"видовище", "рація"? Та як у тебе язик повертається такими словами говорити про це?!