— Я так і думав.
— Це ще перший лист від тебе був. Мати дали йому, щоб мені віддав. А він тільки глянув на конверт: з Херсона. "Від кого б же це?" Мати висловила здогад, що, мабуть, подруга якась, може, разом були на заробітках. "Ні, це чоловіча рука!" Розпечатав і прочитав сам собі. А тоді, не мовивши слова, порвав на шматочки і кинув під припічок. "Та що ж бо ти зробив?!" — "Отак і ти роби, коли ще будуть листи,— сказав матері.— Якщо не хочеш, щоб у пелені принесла". То мати вже так і робили з тими двома листами... Ну, я ж йому цього повік не забуду! Але не про це мова зараз. Є важливіша новина.
— Яка?
Христя якийсь час ішла мовчки, а потім сказала:
— Цілий ранок сьогодні я думала. І вночі — теж. Але ще більше сьогодні вранці. І надумала твердо. На свіжу голову. Отак воно й буде: не житиму я більше з своїм чоловіком. Все одно, чи посватаєш ти мене, чи, може, й передумав уже сьогодні. Теж — на свіжу голову. Все одно — удвох з Васильком житимемо.
— Ні, Христе, я не передумав,— сказав Артем, схвильований її несподіваним признанням.— Але, якщо бути одвер-тим, дуже боюсь, як би я вдруге життя тобі не перевів. Інша справа, коли б це я вже з війни повернувсь. А то ж іще тільки йду на війну. А що, як немов...
— Не треба про це! — перепинила його Христя і доторкнулась рукою до його руки. Артем міцно затиснув її руку в своїй.— Живий про живе повинен думати. Отак і ти.
— А я хіба про мертве думаю! Про тебе, про Василька, як ви житимете без мене. Самі собі.
— А — так? Ти гадаєш, що ми з Васильком лишилися б не самі? З вітчимом, ти хочеш сказати?
— Ну да,— признався Артем. Христя обурилась:
— Спасибі хоч за одвертість! То, виходить, для тебе слова мої — полова. Адже я допіру сказала тобі — не буду жити з ним. Все одно!
— Ні, Христе, слова твої для мене не полова. Інакше я не запам'ятав би твої вчорашні. Про те, що ти все життя картала б себе потім...
— Ну це ти мене... Це ти мене в самий куток загнав. А я якраз думала, що саме ти мене з оцих чотирьох глухих стін виведеш. Бо, як правду казати, хоч я й надумала вже, і так воно буде, але на душі в мене... Ой як погано. І допомога мені твоя он як потрібна! Ну, скажи, Артеме, хіба ж це не підлота, хіба це не гріх, коли жінка живе з чоловіком, не кохаючи його? Бо полюбила іншого! Ні, не те кажу! Не полюбила, а завжди його тільки й любила. А то тільки здавалося їй, що погасила любов, як жар водою. Аж воно ні! Ще жевріли вуглинки під попелом...
— Саме про це я й думав, коли говорив учора тобі...
— Тільки ти не подумай, Артеме, що я заміж тобі набиваюсь. Не знаю, може, згодом це буде мені навіть дуже потрібно, але зараз — я й так без краю щаслива! Вже тільки тому, що є на світі ти, отакий — справжній ти, а не яким я тебе потім уявляла, протягом всіх оцих років. Ні, тобі не збагнути цього. Отак саме, мабуть, як я, озираючись тепер назад, ніяк не можу збагнути, як я жити досі могла! Без оцього всього, що зараз у мене е! І що ж? Невже ото я повинна від усього цього відмовитись? Ні. Не може бути й мови про це! Вирішила, так і буде. І вже тепер жодного дня гаяти не буду. Оце після свят поїду, замкну квартиру і ключ — та хоч тій же тітці Мар'ї віддам. І — кінець. І годі про це!
Та легко було сказати "годі", а щоб перестати й думати про це, треба було ще вирішити, як же далі бути з Васильком. Думала сама вже про це, але зараз хотіла ще й з Артемом порадитись.
— Думала: одужає — заберу з собою у Славгород. А тепер доведеться, бачу, у матері на якийсь час залишити.
— Чому? — навіть спинивсь Артем.
У Христі аж серце стріпнулось від радості, що він так занепокоївся за Василька. І на радощах навіть пожартувала:
— А може, справді, як ти хотів,— загорнути в кожушину та й відправити у Вітрову Балку? Нехай іще тій бабі голову натурчить!
— Жаль, хворіє зараз,— із жарту звів мову Артем на серйозний тон.— А як одужає, ти, Христе, справді одвези його. Дорогу знаєш! — Сказав і зразу ж пожалів, помітивши, як засмутилась Христя.
Ішла мовчки, схиливши голову, потім сказала:
— Ой, знаю! Найлютішому ворогові своєму — навіть Варці! — не побажаю такого! Чому ж не спитаєш, чого понесло мене туди?
— Ні, чому не зробила того раніш?
— Про "раніш" ти знаєш. Учора розповідала тобі, як я зненавиділа тебе тоді. Разом із Варкою. Але потім... Дивно, як я сама не додумалася до цього! Якщо вона могла на все село отак ославити мене, то могла ж і тобі в листі набрехати про мене хтозна й чого? Це вже мені тітка Мар'я підказала.
Не знаю тільки — вірила сама вона в це чи тільки щоб мене потішити. Щоб я знову, чогось...—і обірвала на півслові.
— Що — "чогось"? — настороживсь Артем.
Але Христя мовчала. Нарешті, щоб не сердити його, призналась. Трохи пом'якшивши передслів'ям обставини того жахливого свого вчинку:
— А може б, і сама передумала в останню мить або злякалася б... Та сталось так, що викрилось; узнала про це й тітка Мар'я.
— Та про що узнала? — іще більше занепокоївся Артем, починаючи вже догадуватись.
Тоді Христя й розповіла — дуже стримано й стисло.
Місяців через три після повернення з Таврії сталось оте. Якраз упорались із тіткою з пранням перед святками — останнє мерзле шмаття зняла з мотузки у дворі, віднесла в хату. Потім стала саму мотузку знімати. Отоді й надумала. Власне, іще раніш, після поїздки в свою Попівку, де наслухалась страшної брехні Варчиної, не раз спадало їй це на думку. Але вона весь час відгонила її. А на цей раз не вистачило розуму чи просто сили — відігнати... Зайшла в сарайчик. Гак у стіні, під самою стелею, іще раніш помітила. Підтягла дривітню. І вже мотузку на гак накинула. Як раптом відчинились двері, і Володимир Хомич (так звала його до заміжжя) став на порозі... Потім говорив, начебто ще зранку помітив по ній, що йдеться до якогось лиха, і весь день не спускав з неї очей. Отоді тітка Мар'я, приголомшена всім оцим, і висловила їй оту рятівну думку. Може, й справді, тільки для її заспокоєння. Та вона, як потопаючий за соломинку, вхопилася за неї.
Відтоді й почалось дуже повільне одужання її від зненависті до нього. Але образа лишилась, як ускладнення після тяжкої недуги. Образливо було думати, що якійсь Варці він вірить більш, аніж їй, своїй нареченій, ба навіть дружині своїй, тільки й того, що не вінчаній; дружині — на віру. Та це вже можна було терпіти. (Не те що зненависть, яка вогнем палила серце!) А іноді образа та й зовсім зникала, коли згадувала, що й сама винувата перед ним. Адже обіцяла тоді до його матері навідатись, з ріднею його познайомитись, та так і не спромоглась. А він десь, певно, в кожному листі до рідних запитував про це. І, дістаючи на відповідь, що не була в них, ще більше починав вірити Варці. Авжеж, треба було неодмінно з'їздити у Вітрову Балку. І, мабуть, ще тоді, взимку, вона й поїхала б. Коли б не тітка Мар'я: спершу боялась пустити її саму, а потім — увесь великий піст прохворіла. Тільки повесні, на зелені святки, пощастило їй вибратися в дорогу.