Але жінка, як видно, не збагнула його щирого настрою чи, може, не змогла свого настрою подолати. Ішла собі мовчки і лише по довгій паузі відповіла на привітання з гіркою іронією:
— Здрастуй, коли не жартуєш.
— Чого ти тікаєш від мене? Не бійсь! Я тобі лихого нічого не зроблю.
— А я не боюсь. Це — просто від несподіванки. А й справді,— лише тепер повернулась до нього лицем,— як це ти в нашу Попівку потрапив? Я вже думала, що ти навіть не запам'ятав, як воно зветься, наше село. Коли отоді говорила тобі... Та, правда, що це я за дурницю мелю! Коли б не запам'ятав, то як би ж ти листувався тоді з Варкою!
"Ага, он воно що!" — подумав Артем і сказав уголос:
— А що ж я мав робити, Христе, коли на всі мої листи ти навіть півсловом не відповіла?
— І багато їх ти мені написав?
— Три листи за місяць.
Христя пильно глянула на нього. Одну часинку вагалась. Врешті переборола-таки оту велику спокусу повірити йому.
— Дури вже іншу котрусь! — І одвернулась обличчям.
— Ну, ти мене трохи знаєш: не вмію ні божитися, ні хреститися. Сказав — і все. А далі вже діло твоє: хоч — вір, хоч — не вір.
Як видно, зауваження це на Христю справило враження. По невеличкій паузі вона раптом спинилась.
— Ну гаразд, а чого ж я їх не одержала? Жодного! До Варки доходили, а до мене чого?
— Мабуть, того, що терпіння в тебе не вистачило. Як ти, бідолашна, і ту ніч дома перебула! А вранці мерщій у город.
— О, ти навіть і таке знаєш!
— Авжеж. І знаю, що невдовзі — як пак Варка писала тоді: "І вже, либонь, злигалася з своїм дяком. Бо приїздив оце з її дядьком у село, хату викупив для своєї тещі".
— "Для тещі"! А будь же ти проклята! — Вона рушила з місця. Але йшла тепер тихо, аж мовби зігнувшись під невидимим тягарем. За кілька кроків зійшла з дороги (і Артем з нею) і навскоси через обочину, без стежки, час од часу провалюючись у глибокому снігу, вийшла на доріжку, що вилась вздовж тинів. І тут, біля своїх воріт, спинилася. Хвилинку стояла мовчки, далі спитала:
— Ну, а що ж вона тобі про мене ще писала?
— Нічого такого більш,— відповів Артем.— Та з мене і цього було досить. Насилу видихав!
— І ти ото повірив, Артеме, що я на отаке здатна! — Вперше за весь час назвала його ім'я і глянула на нього з докором.— А я ж тільки через рік потім вийшла заміж. А втім, чим я краща за тебе? А я хіба не повірила, що ти на отаке здатний! Обдурив, покинув з дитиною і слід після себе замів!.. Але ж диво дивне: ну хай би лист десь пропав, але щоб ото всі до одного? А що ж ти писав? Хоч тепер скажи.
Артем переказав їй, намагаючись бути якомога точнішим, зміст свого першого листа (ті два були, по суті, повторами). Писав обережно, бо побоювався перехвату листа, про свої поневіряння з того дня, як розлучилися. Про те, що в Миколаєві не пощастило на завод стати, але що Петрів родич таки допоміг добре де в чому. Ясніше писати не можна було: про липовий паспорт ішлося, з яким згодом і влаштувався в Херсоні вантажником на елеваторі. Давав свою адресу — на поштове відділення, "до запитання" на отаке прізвище, не на своє. Дуже просив негайно ж написати про себе — як доїхала, як дома живеться.
Христя навіть дихання притишила, слухаючи Артемову розповідь. Губу закусила і таки втрималась, поки переказав лист, а тоді, знесилена, схилилась на ворітницю в тузі великій. Артем заспокоював, розважав: не треба так убиватись, нічого цим не зарадиш тепер.
Нараз Христя звела обличчя, очі були блискучі й сухі, а вуста заціплені. Вона заплющилась і тихо похитала головою.
— Боже мій! Та коли б же я знала була отаке! Ну хто ж це зробив? Невже й тут її рука?
— Стривай, Христе. Я щось не второпаю. Що трапилось? Отакі подруги були! — Христю аж пересмикнули ці слова. Хотіла щось сказати, але Артем не дав їй. Нагадав, як у Тав-рії тоді, на току, душа в душу з нею жили. Пригадав отой випадок: адже це саме вона, як поліція в таборі засідку зробила на нього, викралась-таки, розшукала їх в степу і попередила.
— А то не минути б і мені було тюрми отак, як Петрові,— закінчив Артем.
— До речі, що з Петром? — поцікавилась Христя.— Я ж так і досі не знаю!
Артем сказав, що випустили Петра ще тоді взимку. Справжні убивці об'їждчика того знайшлися.
— Але я таки про Варку хочу: як це ви з нею глечик розбили?
— Та... гидко й згадати! Нікому не розказувала, не хочу й тобі. Але ж до чого підла душа! А тут іще й ти допоміг!
— Що-бо ти, Христе! — вкрай здивувався Артем.— Чим би ж це?
— Прислав їй троячку, щоб передала мені.
— Було таке. А ти ж дала мені тоді на дорогу із свого заробітку. Одержав получку на елеваторі і надіслав Варці для тебе. Для остаточного розрахунку, так би мовити. Бо це було вже після Варчиного листа про тебе.
— Отож вона і розплатилась зо мною! Ох і хитрюща! Не стала ждати, поки я розкажу оте страшне про неї. Поспішила на мене наговорити. Щоб уже хоч би й сказала я, а люди вже і не повірили б: з помсти, мовляв, наклеп зводить на Варку.
— Та що ж таке? — занепокоївся Артем, бо з того, як бринів обурено і ображено Христин голос, розумів, що йдеться про якусь велику прикрість. Христя довго не хотіла про це говорити, а врешті:
— Ну то слухай, щоб знав, як ти завгорив мені! І за що? Вона ж мене просто шлюхою об'явила. З твоєю допомогою. Начебто я з ким тільки не водилася там, у Таврії. І не без користі. Капіталу, правда, не нажила, ну а підлаталась-таки. Той намисто дороге купив, той на плаття набрав. А хто й готівкою, мабуть. Недарма ж і досі троячки поштою шлють. Це вже, видно, ті, що в кредит тоді. Віра це мені розказала, з хутора. (Ти знаєш і її, й чоловіка: теж на заробітках тоді були, тільки на іншому току робили). Коли я приїхала у неділю з города. Мало не щонеділі наїздила, все листа чекала! Розказала і те, як її Левко, зустрівши Варку на вулиці, застеріг, що "губи наб'є вище носа", коли ще буде верзти дурниці отакі. Так що було! Такий гвалт зчинила, що аж люди збіглись. А вона на всю горлянку: "Ти краще їй скажи, безсовісній, що я їй не звідниця! Оце останню троячку їй передала. Тепер, хто б не прислав, на шматки рватиму, при свідках".
— Ох і паскуда! — не стримався Артем.