— Як правду казати, ніяк не думав тебе тут застати В оцій повітовій калюжі. Що трапилось? Я думав, що ти десь у Києві, у високих політиках ходиш.
— Ну не всім же і в Київ,—знизав Павло плечима.— Треба ж комусь і тут, засукавши рукава.
— Ох, трудівник! —засміявсь Чумак.— І кого ти морочиш! Чи я не знаю. До дівочої спідниці прилип. Так і кажи. Яка ганьба!
— Ганьба? Ну, знаєш...— засміявсь Павло,— ти навіть щедрінського градоправителя переплюнув: той упразнив був науки40, а ти хочеш навіть саму основу життя, любов!
— Не той тепер час, щоб на всякі ці антимонії місяці гаяти. Сотні років цього часу ждала Україна.
Павло образивсь.
— Що ти мене агітуєш! Сам на цім ділі собаку з'їв. Та й не такий я нероба, як тобі здається. Газету візьми,— немає номера, коли не передова, то підвал. А ось — гранки, збірку лірики видаю. А щодня мітинги, засідання, збори!
— А ти не ображайсь,— полагіднішав Чумак.— Про твою ж користь дбаю. По дружбі. Слово честі, Павле, обидно за тебе. І сказати б, руки не було. Чи, може, і дядько вже відцурався від тебе?
Діденко мовчки вийняв з бокової кишені листа і, відшукавши в ньому потрібне місце, подав лист Чумакові.
— Читай ось. Щойно одержав від дядька з Києва. Чумак почав читати з середини, з того абзаца, що вказав
Павло. Мова йшла про останнє відвідування Винниченка представником французької місії генералом Табуї. Генерал завірив, що французький уряд цілковито схвалює політику Центральної ради, і повідомив про намічуване ближчим часом офіціальне визнання УНР. Чумак здивовано глянув на Павла.
— На сепаратний мир, виходить, не підемо? — Певно, що так. Та ти читай далі.
А далі було вже й про Павла. Повідомляючи про те, що Генеральний секретаріат міжнаціональних справ зараз орієнтовно намічає склад дипломатичного корпусу, Сава Петрович попереджав свого небожа, що він і його надумав улаштувати ("Он ба, Павлухо, і пригодилась французька мова!"). Говорив уже де з ким. Справа вже майже вирішена. Отже, треба бути напоготові. Щоб на першу ж телеграму зміг негайно виїхати до Києва.
— Н-да! — задумано промовив Чумак.— Від такого дядюшки і я б не одмовився. Ну, і що ж ти думаєш?
— Отака голова! Цілий день ходжу як неприкаяний. До-наминавсь! Звичайно, їду. Але ніяк не раніше, поки тут розв'яжу собі руки.
Чумак ие встиг рота розкрити.
— Та ні!— похопивсь Павло.— Зволікати вже годі. Сьо-годні-завтра рубаю всі вузли.
Дійсно, окрилений дядьковим листом, Павло твердо вирішив нарешті рішуче поговорити з Людмилою. Кращої нагоди вже не чекати. А якраз і привід був: у цьому ж листі дядько просив дещо переказати Ґалаґанові. Сьогодні ж і піде до них.
— Що буде! Або пан, або... як в тому анекдоті: "Мені тут більше не бувати!"
І він так це сказав, з такою рішучістю, що Чумак мимоволі згадав Дорошенчиху і подумав: "Е, ні, тітусю, погано ти знаєш свого небожа: не заєць! Коли б чи не тхір!" І раптом, навіть для себе несподівано, відчув у собі глуху неприязнь якусь до Павла. Тож і не втерпів, щоб не дошкулити чимсь. Помовчав і раптом:
— Ну, гаразд, Павле. А як же тепер з Джіокондою буде?— І примружено дивився на Павла, зарані вже відчуваючи приємність від його, як сподівавсь, розгубленості. Але помиливсь. Павло не розгубивсь анітрохи. Навіть не кліпнувши оком, глянув на товариша1" і мовив із щирим захопленням:
— Ой дівчина ж, Корнію! Чи повіриш — немало знав я жінок, але щоб отак, як Орина, сексуально бентежила якась мене, такого ще не було.
— Ну, то за чим же діло стало?
— А хто каже? Не стало!— Павло кілька разів зряду жадібно затягся цигаркою.— Брехня! Напополам перервусь, а таки доб'юся свого.
— Як же це? Одну сватаєш, а другу — між іншим?
— В тім-то й річ, що не між іншим.
— Та ти що, турок?— щиро здивувався Чумак.
— А що я винен!— Діденко подався постаттю до Чумака.— От ти ніколи, Корнюшо, не міг зрозуміти мене...
І перед Чумаком явно виникла загроза вислухати — в який уже раз!— Павлове доволі-таки плутане обгрунтування фамільними (мати шляхетного роду, а батько з колишніх кріпаків) і навіть просто біологічними факторами своєї вдачі, свого, як він казав, "роздвоєння душі". Але, на щастя Чумакове, саме в цю мить до кабінету зайшла покоївка Даша і запросила до їдальні.
VII
А за сніданком розмова зайшла на іншу тему. Чумак поцікавився, що там на селі зараз робиться. Може, про батька його Павло що чував?
— Нервується трохи,— сказав Павло.— Був оце якось у мене, скаржився, що нахваляються вітробалчани на весну землю міряти.
— Як міряти?— аж почервонів Корній.— Та що вони там, подуріли? Чи їм поміщицької не вистачає?!— Діденко мовчки знизав плечима.— Та й яку землю? Батько ще повесні одріз-нив і Микиту, і Сашка. По двадцять десятин виділив кожному. У нього в самого і сорока не лишилось. Як по закону, то тепер іще батькові прирізати треба.
— А в них, бачиш, Корнію, своя арифметика.
— Ну! Я ж до них дорвусь!— І налите кров'ю обличчя Чумака наче закам'яніло.— Хто там у них?
— Та е!
Діденко став розповідати, що знав, про Вітрову Балку.
— Як вулик, гуде село: нарізки ждуть. Поки що діло обходиться без ексцесів. Куракінську економію волосний земельний комітет узяв на облік. До Установчих зборів... Ну, наші "Просвіту" там організували. Для сублімації, так би мовити, сліпої енергії мас. Щосуботи та неділі — вистави. Послухав би ти, Корнію, Кіндрата Пожитька у "Запорожці"41 або в "Наталці Полтавці"4 Орину Гармашівну!
— А що ж, і послухаю, може,— сказав Корній.— Ду-маю-таки вибратись хоч на кілька днів до батьків.
— Е, Орини вже не почуєш!— з жалем сказав Діденко.— А скільки морочивсь, поки умовив-таки виступити на сцені. І як блискуче дебютувала! І на тобі. Все нанівець звела Кіндратиха. Одним мазком квача. Ох, і Азія ж!
— Якого квача?— не зрозумів Чумак.
Але Діденко мовби не чув. І раптом ляснув себе по лобі:
— Ну, та не кретин! І як же я не здумав про це! Як же я його отак випустив!
— Ти в гарячці, чи що? Що ти белькочеш?— уже сердитися почав Корній.— Кого "його"?
— Грицька. Грицько Саранчук появивсь.
— Саранчук? Ну то й що?— здивовано глянув Чумак.— А чого це тобі раптом на думку спало?
Діденко збагнув, що прохопивсь з своєю новиною зовсім не до речі. Та вже мусив пояснити якось Чумакові. Став розповідати, з яким обуренням хвалився йому Саранчук про свої пригоди в Києві. Чумак байдуже слухав, а як Павло скінчив, знизав плечима: