Артем Гармаш

Сторінка 142 з 255

Головко Андрій

— Мусій свою частку вже одержав. Разом з Тимохою Невкипілим. Отакого коня ухлудили!..

— Та я ж розказував, як воно сталося!— обізвався Мусій.— Гайдамаки одібрали, а нам таке покинули!..

— Ну ото вернетесь з Тимохою в оте село, де Киргиза свого покинули, приведете... А поки що шукай собі, Остапе, іншого напарника.

І, може, на цьому й порішила була б громада. Коли б не взяв слово — це вже вдруге за вечір — Артем Гармаш. І він теж спочатку напустився був на Скоряка:

— І де ваш глузд, дядьку Мусію? Ну, вже ж бачте, що підвела вас фантазія ваша, боком уже виходить вам, так ні,— треба ще й далі... Сказали б уже чисту правду громаді. Тимоха не велить? Ну, за Тимоху нічого не скажу, оскільки його тут на зборах нема. Не уподоблюсь декотрим, що саме й раді такій нагоді. Та й плетуть поза очі всяку дурницю! Добра дяка за те, що чоловік яку вже ніч не спить, мерзне, добро народне з хлопцями своїми охороняє. Щоб було ж нам що ділити. А головне, що все оте, про що дядько Мусій розказує,— нісенітниця. І Киргиз у тому числі. А діло насправді було ось як...

Артем вважав, що, коли він розкаже про участь Тимохи Невкипілого з кіньми в отій бойовій операції разом з заводськими червоногвардійцями, то громада — нехай і не складе подяки йому за це, але ж і не повернеться ні в кого язик дорікнути йому за вбитого гайдамацькою кулею коня. Але помиливсь. Знайшлись і такі.

— Вольному — воля, як то кажуть,— зауважив котрийсь.— Але навіщо було?.. От і маємо! А могли ж і обох коней побити!..

— Та ні, ти скажи, чого було лізти не в своє діло?— докинув другий.

— Не в своє?— аж скипів Артем.— А чиє ж це діло — зброя для революції? Не наше? Е, люди добрі!..— похитав докірливо головою.— Не скажу це про всіх, але багатьох, бачу, ні три роки війни, ні революція нічого не навчила! За три роки в окопах хіба що воші ськати у себе навчились! А дев'ять місяців революції по мітингах гав, як видно, ловили. Що й досі отакої істини не зрозуміли: та не хто ж інший, а тільки робітничий клас здатний вивести людство з капіталістичного рабства! І тільки у братському союзі з ним, тільки підтримуючи робітництво завжди і в усьому до кінця, селянство визволиться з вікової поміщицької кабали! Без цього — даремні потуги. Даремні й сподівання. Та ось і зараз, хоч би й оцей факт взяти: Червону гвардію славгородську, яка зараз сковує собою цілий гайдамацький курінь. Коли б не вона, чи сиділи б оце ми з вами на зборах, поміщицьке добро ділячи? Якраз! По хатах, як ті ховрахи, сиділи б кожен собі та тільки б ласо позирали на панський маєток. Як кіт на сало. Бо підступитися ніяк було б! Десяток гевалів з гайдамацького куреня стеріг би маєток. Як цепові собаки. А то бач — нема!

— Ну та гаразд! Простимо вже їм коня. Раз таке діло. Де п'ють, там і ллють! Читай далі, Петре!— почулися голоси з натовпу.

Уже в шкільному сарайчику Макара Івановича давно півні проспівали північ, а збори ще тільки один раз пройшлися по списку, на вибір розподіливши поки що тільки саму худобу. Майже за дванадцять годин у прокуреному примііденні аж почаділи трохи. А як ті сердешні жінки, що надворі на морозі дванадцять годин?! (Хоч і бігали, певна річ, до сусідів перегріватися). Тим-то без особливих дебатів ухвалили перенести збори на завтра.

— А тільки ж не залежуватись!— застеріг голова, Прокіп Невкипілий.— Як світ, щоб уже всі були в школі! Щоб до обіду і впоратись. Куй залізо, поки гаряче!

XXIII

Допізна цієї ночі не спали вітробалчани. В кожній хаті чекали батька, коли він повернеться зі сходки. А тоді ставили на стіл холодну вечерю, бо від самого обіду крихти не було в роті, і обсідалися самі круг нього — цікаві, з розпитами.

Отак чисто було і в Гармашів. З тією різницею, що тут було аж два оповідачі. Але й то насилу вправлялися, щоб задовольнити цікавість матері, Орисі, Мотрі і навіть Кирилка. (Тільки Софійка з Федьком спали собі на печі, зморені за день власним клопотом). Коли ж цікавило кожного не тільки те, що самим припало, а й те, що родичам та сусідам. Другі півні заспівали, як нарешті вклалися спати.

І тільки погасили каганець, ще й не заснув ніхто, як у передпічне вікно раптом хтось обережно постукотів у шибку. Хто б це міг об такій порі?! Артем вже намірився встати, але Остап похопився перший. Підійшов до вікна — нікого нема. А застукало в двері. Остап вийшов у сіни. В хаті всі мимоволі насторожились. Чути було, як відсунув Остап сінешні двері і з кимсь говорив. А за якусь мить вернувся в хату.

— До тебе, Артеме,— сказав і додав здивовано:— Пріська Гусакова.

— Чого їй? Та ще об цій порі!— здивувалась мати.— І чого ж ти в хату не покликав?

— Не хоче. Нехай, каже, у сіни вийде. Секрети, видно, якісь завелись.

Артем взувся босоніж у чоботи, накинув на плечі шинелю і вийшов у сіни.

— Де ти тут є?— спитав, нікого не бачачи в темряві.

— Осьдечки я!— озвалась стиха Пріська.— Розбудила тебе. Ну, діло таке, що до ранку побоялася ждати. Павло мій приїхав.

— Знаю!— Для Артема це справді не була новина, бо ще під час зборів бачили ті, що товпились під школою, як він верхи на коні проїздив вулицею. Навіть спинився був, спитав, що за збори, та й поїхав собі.

— Не все ти знаєш!..— сказала Пріська. Вона теж не все знала спочатку. Сказав, що на святки у гості, та й все. А вже потім, як полягали спати, поснули старі,— він і признався їй, що не сам, а цілий загін гайдамацький, з Чумаком Корнієм, увечері сьогодні прибув у Чумаківку. Там і ночують — по хатах. А він відпросився додому. Але й у розвідку вроді.— Про тебе питав, чи нема тебе в селі.

— Дякую, що сповістила.

— Дякувати нема за що: я ж роздзвонила про тебе по всьому селу. Рада, що змогла попередити. Але і просьба у мене до тебе. Заарештуйте Павла! 1 в холодну закиньте! — І пояснила трохи здивованому Артемові:— Бо так же йому хоч круть-верть, хоч верть-круть: чи перед селом винуватим бути, чи перед своїми—зрадником. Каже, можуть навіть і розстріляти за це. А якщо під арештом — хіба ж він винен, що не зміг із розвідки у хутір вернутись завтра вранці!

Артем хвилинку подумав.

— Ні, Прісько, в холодну ми його закидати не будемо. Ти вже сама його заарештуй: приспи гарненько, а вранці, як стане збиратись, попередь, що за ним іще з ночі пара очей стежить. І щоб не рипався нікуди, а то і незчується: куля його і на коні наздожене.