Навіть Остапа та Мусія Скоряка,— а з них саме й почав Артем свою індивідуальну агітацію,— після кількох розмов змушений був лишити осторонь: не дійшли ще до цього обидва — ні серцем, ні розумом. А жаль було. Помимо всього ще й через те жаль, що кожен потім питав насамперед: "А Остап же ваш — чого?" І Артем відповідав хмуро: "Бо дурний. "У меншому гурті,— каже,— хочу спершу спробувати". Разом із Скоряками та з свояком Дмитром Мухою учотирьох на пару волів ціляться. Ну й нехай. Дурний розумному не приклад. "А побачу,— каже,— що діло певне, то і я тоді до них пристану".— "Хоч дурний, та хитрий! А рискує, значить, нехай хтось?!" — "Та який же тут риск? Що це тобі — в очко? Карту, втемну береш?! Аж ніякого риску!" І вже запалився Артем, і вже не відпустить,— цілу лекцію прочитає! — аж поки доведе-таки свого співбесідника до того, що помнеться ще трохи, почухає потилицю та й махне рішуче рукою: "Е, була не була! Уговорив. Пиши!" З приємністю впише Артем прізвище в список. А тоді, стримано посміхнувшись: "Тільки не думай, що ти вже цим і відбувсь".— "А що ж тобі ще?" — :<Тепер ти повинен хоч би одного загітувати. Є ж, напевно, підхожий хтось із родичів чи з сусідів. Тільки щоб свідомий, рішучий, не ледар. Одним словом, орел, а не опудало з клоччя".— "Та чого ж! — І мимоволі розправлялися плечі.— Можна буде й пошукати".—"Пошукай! А коли б двох, то й ще краще".
І в отакий спосіб за кілька днів набралося вже біля двох десятків народу. І дива ніякого. Бо тепер Артем зосередив свою увагу лише на найбільш свідомих, завзятих — з бідноти (а може, й рисковитих), правильно зміркувавши, де саме шукати їх треба: у червоногвардійському загоні насамперед. З них він і почав, маючи командира загону, Тимоху Невкипілого, за найкращого собі помічника. Саме його прізвищем той список і починався. А далі йшли Легейда Петро, Левчук Кирило, Куниця Овсій...— двадцять душ було у середу ввечері. "А ще й не вечір, як кажуть! — раділи обидва — Артем і Тимоха.— До неділі ще хай і не стільки, а хоч півстільки запишеться, і то вже... Та й на самій сходці, може ж таки, хтось пристане до гурту. Ні, тепер "уже видно, що діло на мазі — реальне цілком".
Не без того, певна річ, хтось і передумає. А хтось і взагалі, може, того й записавсь, що не знав, як від Артема тоді відкараскатись. Все це з'ясується тільки, коли вже до діла дійде. Але ж кортіло тепер уже знати.
І Невкипілий надумав.
Саме в ці дні, з середи почавши, економічеські возили сіно з лугу в сінник при маєтку. Раніш не спромоглись (з понеділка планували), бо два дні пішли на суперечки Омелька Хріна як голови наймитського комітету з управителем та
Пожитьком, в яких гору взяв-таки Омелько. Возили сіно — саней щось із десяток. На більше робочих рук не вистачало. Порадившись з Артемом, Невкипілий загадав своїм червоно-гвардійцям вийти завтра наймитам на допомогу. Всім, за винятком тих, що були в нічнім караулі в маєтку, та тим, що мали увечері заступати в караул. Бо діло це, мовляв, не чуже, а наше, свої ж воли тим сіном годуватимемо. Не тепер, то тоді довелося б возити. Чи ж не однаково! Але якраз через те, що собі, робити будемо безплатно. Управитель про платню і слухати не хоче. І навіть доведеться на своїх харчах. Отож набирайте в торби хліба та сала чим більш. "Та пилипівка ж!" — "Дарма! Бідняцьке сало і в пилипівку можна: по-науч-ному — цибулею зветься. Ну, та жарти жартами. А робота справді таки не легка. Самі знаєте. Цілий день навильники швигати. Та ще одвикли за війну!" — навмисно наголошував на труднощах. А сам собі думав: ну от і перевіримо — хто чим дихає: чи то ж усі вийдуть на роботу? Ні, не всі вийшли. Не було Гончаренка Клима, занедужав, либонь, та Хоми Гречки — з невідомої причини. Але якраз із тих, що досі записалися в Артема, прийшли всі до одного. Та й мало того, що прийшли, а робили як! — любо дивитись. І хай це було не так від свідомості, а просто зголодніли люди за роки війни по селянській роботі (а дома взимку зараз не було до чого й рук докласти, оце перша нагода, перша справжня робота: та ще й у гурті) — хіба й цього не досить було, щоб серце радувалось?! І Тимоха й собі не відставав від інших. Вилами, щоправда, ніяк було йому, таки муляв Лавро-нів протез на лівій культі (вперше надів оце), але граблями робити можна, хоч трохи й незручно від незвички. Вершив стоги. І згори йому видно геть-чисто все: не тільки що в дворі, але й на луках що робиться. Двадцятьма саньми возили. Любо глянути! Не без того, були й такі, що повільніш, аніж могли б, сани накладали, і такі, що занадто вже часто перекур справляли. Тимоха все помічав, осудно хитав головою. Декому й зауважить потім, як привезуть сіно в сінник. А загалом був дуже задоволений. Бо робила більшість таки добре, не за страх, а за совість. Чи навіть мовби це їм забавка була. Один поперед одного, змагаючися в силі, у спритності, по півкопиці набирали на вила і вимахували на стіг. Тимоха ледве вправлявся, по пояс засипаний запашним сіном, але веселий і від того, що хлопці таки молодці, і радий за руку — велике спасибі Лавронові; якщо тут управлюсь, то косити буду й поготів! Та й гвинтівку в руках зумію тримати.
І так було всі оці дні, аж до суботи. Поки не перевезли все сіно з лугу.
І всі оці дні Артем з ранку до ночі теж працював в економії. Нарівні з іншими через руку не міг (хоч і підгоювалась, але орудувати нею ще боляче було), то він знайшов собі іншу, посильну роботу: з першого ж дня разом з конюхами Микитою та Терешком почали обробляти саморобними ліками з гречаного попелу коростявих коней. Коли виравлявсь, ішов з ковалем Лавріном у машинний сарай — переглядати інвентар, щоб визначити, що можна пустити в розподіл людям, а що для прокатного пункту відстояти. Добра було чимало: два паровики, дві парові молотарки, шість кінних, вісім жаток, косарки, сівалки. І це лише у машинному сараї. А скільки ще розкидано по дворищу,— забурковано снігом,— плугів, борін. А одна сівалка так і лишилась у борозні ще з осені, вмерзла сошниками в землю. "Нічого собі хазяї! Будь ви неладні! — Записуючи в зошит, Артем спересердя навіть олівець зломив. Лаврін Тарасович крекнув винувато.— Та я не вас, дядьку Лавріне, на думці мав".— "А все одно! І моя тут провина є. Чи не міг хоч би носом ткнути котрогось. А тепер уже до весни не руш. Поки земля не відтане".