На цьому й кінчили збори. Командир загону Невкипілий наказав своїм людям загасити вогнище. Подякував лісникові Деркачеві "за гостинність". На відповідь Деркач побажав їм ні пуху ні пера, а перейшовши з жарту на поважний тон — щасливої долі військової. І Невкипілий повів свій загін — з піснею — по лісовій дорозі, а потім через луки, до села, що на горбі маячило вітряками.
XX
З самого ранку сьогодні Орися почувала себе недобре. Нервове напруження останніх днів давалося взнаки. Вчора, після одвертої розмови з Артемом, мовби розважилась трохи: може, й справді єдина причина — оте жахливе, що сталося в Пісках з бідолашною Настею. Тим більш, що Грицькова поведінка вдома, протягом оцих днів, як це випливало з Кирилкової розповіді, начебто підтверджувала Артемове припущення. Розповідаючи про нову вчительку, Кирилко не міг, природна річ, промовчати про таку новину, як те, що Грицько Саранчук вернувся з війни контужений. На бабине заперечення переказав усю розповідь у класі на уроці Марійки саранчуківської про Грицька. Що дуже сумний, нікуди з двору не виходить і робити не дуже годящий: потеше трохи дерево та й кине: не можна йому дуже робити.
Авжеж! У поганому настрої — по собі знає Орися — і робота випадає з рук. Навіть відчула в серці ревність до покійної Насті. Хоч, правда, присоромивши себе, згодом таки вирвала це прикре почуття з серця. Натомість пройнялась щирим жалем до сердешної дівчини та обуренням на її батьків-винуватців. Не гналися б за багатством, віддали б отоді за Грицька,— жива була б. Оце дочекалася б з війни... "А як би ж я тоді?!"— навіть жахнулась дівчина від самої думки про це. І ще дужче захотілося якомога скоріш побачитися з Грицьком. Навіть покартала трохи себе за те, що так суворо заборонила Артемові, якщо зустрінеться з Грицьком, будь-що говорити йому про неї. Хіба ж є щось принизливе в цьому?! А коли б знав, як скучає за ним, може б, скоріше він все оте пережив, скоріш,— може, навіть сьогодні,— прийшов би. Надія була на те, що Артем розумніший за неї, знає сам, як повестися з Грицьком при зустрічі. Але Кирилко своєю розповіддю і цю надію відібрав у неї. Бо якщо не виходить з дому, то як же зустрінуться? Що сам Артем не піде до Саранчуків, Орися була певна. І ось, по обіді, вернувшися з лісу, Остап з дядьком Мусієм принесли в хату нову новину — про сутичку в Дудчиному дворі, де Грицько з Остюком обеззброїли "вільних козаків". А саме ж на Новоселівку, до Невкипілого, Артем і пішов. Тепер уже напевно зустрінуться. Навіть і таке думалось: якщо наймитські збори не затягнуться дуже, то, може, разом з Грицьком прийдуть.
Але Артем прийшов пізно вночі, коли вже спати вкладались. І прийшов сам. Був помітно стомлений. Проте, коли Остап спитав, що ж там у дворі було, весело став розповідати про свою зустріч з паном Погорєловим, про збори наймитські.
Орися гаразд і не чула його розповіді, зайнята своїми думками. Та не могло ж бути, щоб він за цілі півдня не здибався з Грицьком. А якщо бачився, то хіба ж могло бути, щоб Грицько нічого не переказав їй! Так чого ж Артем не каже одразу? (Адже знає, як це їй невтерпіж!) Наче не можна було з розповіддю про збори трохи почекати! Обурена, підійшла вона до своєї постелі на лаві й сердитенько звеліла хлопцям одвернутись. Тоді роздяглась і лягла — лицем до стіни. Ну й нехай собі балакають, хоч до ранку. Якщо такі бездушні! Коли їм байдуже, що вона, збентежена, всю ніч не спатиме. Та й мама гарні! Чи не можна б їм, перепинивши Артема, просто запитати про Грицька. Так ні, їм, бач, теж цікаво, що там у тому дворі. Ну й хай! А вона й сама собі якось раду дасть. Тепер уже хоч би й хотів, з серця на нього не схоче слухати, зробить вигляд, що заснула. А тим часом несамохіть прислухалася до розмови, з нетерпінням чекаючи, коли він уже закінчить свою розповідь.
Нарешті мати й справді перепинила Артема. Бо вже пізно І, стелячи йому постіль на другій лаві, раптом спитала про Грицька,— чи не бачився часом із ним. Бачився. Дівчина і дихати перестала, чекаючи, що далі казатиме. Але Артем одним тим словом і обмеживсь. Знову заговорив до Остапа, тепер про якусь облаву на завтра. "А коли б не думав, що сплю, одним тим словом не обмежився б, щось би ще сказав!"— подумала Орися й мимоволі зітхнула на всі груди.
— О, ти ще не спиш!— здивувалась мати.
— А ви, мамо, на моєму місці бувши, спали б?
Лише тоді Артем кинув недопалок (курив біля припічка), підійшов до неї й сказав вибачливо, бо розумів цілком її настрій:
— А я заговорився з Остапом. Поклін тобі, Орисю, від Грицька.
— Дякую!— відказала Орися, зраділа дуже, але разом і здивована байдужим тоном, яким Артем передав їй цю наймилішу звістку — поклін від Грицька.— А більш нічого не переказував?
— Питавсь, коли можна прийти.
— Питавсь? Дивно!— озвалася мати.— Досі завсігди приходив не питаючись. Де це він таких церемоній набравсь!
— І спи тепер, Орисю,— похопивсь Артем, щоб на цьому й кінчити розмову.— Спи. "Утро вечера мудренее!"
Та Орисі було не до сну. Знову і знов пригадувала Артемові слова про Грицька, про його поклін їй. І не так навіть самі слова, а те, як байдуже чи навіть неохоче сказав їй про це. Чому ж? Адже знав, що для неї не було милішої звістки за цю! І до чого та приказка? Ні, щось не доказав Артем. Щось залишив на ранок. Чого? У марних спробах розгадати цю згадку промучилась до півночі, мабуть, і лише тоді заснула нарешті неспокійним сном.
Тим-то встала сьогодні така в'яла, мовби анітрохи не відпочила за ніч.
Був уже пізній ранок. Мати поралася біля печі. Мотря спала. Спали ще й діти. Остап, примостившись біля лави, лагодив Кирилкові чоботи. Артема в хаті не було. Пішов у лікарню на перев'язку. Раненько подався, бо має кудись іти на цілий день. Орина занепокоїлась: то це їй мало ночі було, ще й цілий день мучитись! І вирішила дівчина, коли повернеться з лікарні Артем, що б там не було, допитається в нього,— що він таїть від неї. А тим часом, допомагаючи матері готувати обід, все намагалась під час розмови змусити матір (коли ж самі не кажуть!) прохопитися словом якимсь про Грицька. Але, як видно, мати не більш за неї знала.