— Отож! —зітхнув заздро Чумак.— А в нашій громаді на нас, хазяїв, злидні всі свої очі повитріщали. Універсал отой — про сорок десятин — ніж їм у серце. Аж міняться на виду, як нагадаєш.
— Та цього й наші не люблять.
— Через оте й кажу: не пошкодило б Корнюші хоч показатись на хуторах. Ти таки, Павле Макаровичу, так йому й перекажи.
— Переказати не штука, та який у цьому сенс! — знизав плечима Павло.— Не до того їм зараз. Та ще саме в оці дні нестійкої рівноваги. Кожної години буквально може війна початись.
Він розповів коротенько про останні події в Харкові: про утворення Радянського уряду на Україні. Обох ця звістка дуже засмутила. (Жінки в цей час вже розговорилися і до чоловічої розмови не прислухались).
— Отож мусимо бути в цей час тяжких випробувань, як змії, мудрі. Я сказав би навіть: хитромудрі. Не треба озлобляти і так уже озлоблених. Дечим, може, навіть і поступитися треба на якийсь час,— повчав Павло.— До речі, Рябокляч скаржився на вашу громаду. Перевиборів вимагаєте. Невже ото так гору над вами анархічні елементи взяли?
— Не те щоб уже гору. То ми "полюбовно",— в іронічні лапки взявши це слово, відповів Чумак,— таку ухвалу прийняли. А щодо кандидата, то вони свого на думці мають, а ми — свого.
— А чим вам Рябокляч уже невгодний? Фігура підхожа якраз, показна: давній політичний діяч, репресований при царизмі, поміркований есер. Чи, може, Невкипілого Прокопа вже захотілось? Або з "варягів" когось? Із городських більшовиків?
— Та хай бог милує! — аж засовався на рипучому стільці Чумак.
— Але й Рябокляч не на своєму місці,— додав Гмиря.— Попервах, справді, показний наче був. А тепер нанівець зійшов чоловік. Чужим розумом віку не проживеш!
"Он воно що! — подумав Діденко.— Донедавна саме це і влаштовувало Гмирю. Що ж трапилось? З ким же це він глек розбив?"
— Як хочуть, так ним і крутять.
— Хто крутить?
— Та чи ж мало там, у волості, іще членів! Хоч би й Пожитька взяти. Та чи йому на отакій посаді сидіти! Земельний комітет! Вузол усіх вопросів. У "Просвіті" йом> викамарювати!
— До речі, ївго Семенівно, рекомендую вашій увазі,— сказав Павло.— Кращого запорожця чи виборного в усьому повіті не знайдете. Басище воістину протодияконський.
— Дякую,— іронічно всміхнулась ївга Семенівна.— Але я з великою охотою віддала б усіх просвітянських басів лише за одно: за поважливе ставлення до цього культурно-освітнього закладу. Щоб не казали, що там — "викамарюють"!
— Ну, це вже мені, старому, вибачайте! Може, й не те слово сказав! — розвів руки і ляпнув себе по стегнах Гмиря.— 3 ким цього не буває! Або такий случай взяти. Сьогодні якраз трапився,— без усякого інтервалу, щоб знову не перебили, вів далі Гмиря.— Яка власть дозволила б отаке?! Ось ти, Трохиме Остаповичу, не один рік старшинував. Узяв би я та й відняв рушниці у твого урядника та стражника. Що б ти мені за це?
Чумак заплющив очі й повів із сторони в сторону головою:
— Тюрма! Без всяких розговорів!
— Отож! А він що? Рябокляч. Облизався мовчки, сів у свої козирки та й поїхав собі обідати. Наче нічого не сталося.
— Та таки ж нічого особливого й не сталося,— зауважив Павло.
— Як то нічого?! Та власті ж у цілій волості не стало. Бо яка ж це власть, коли немає на кого спертися?! Правильно йому тоді Легейда Петро сказав: "Не страхай холодною, бо тобі ж,— каже,— немає навіть кому наказ дати, щоб посадовити".
За вікном у дворі загавкали собаки.
— А ось і він,— сказав Гмиря і пояснив, звертаючись до Павла:— Узнав, що будеш у нас увечері, та й набивсь: прийду та й прийду. Мабуть, виправдовуватись буде.
— А хто я такий для нього?— удавано здивувавсь Павло, здавна дуже вразливий для лестощів.— Щоб йому виправдовуватись передо мною.
— Сам добре знаєш, Павле Макаровичу, хто ти для нас!— відказав Гмиря.— Недарма ж сам-один з усього села, а гляди, і з цілої волості, в отакі великі люди вийшов!— іще піддав Гмиря лестощів. Щоб закріпити за собою прихильність Павла у неминучій сутичці з Пожитьком.
До зали увійшла наймичка.
— Хома Гречка прийшов.
— Чого йому до мене?— дуже здивувався Гмиря.— Скажи, що ніколи зараз. Завтра чи в понеділок нехай.
Наймичка вийшла. В кімнаті знову зав'язалася розмова. Але тепер Гмиря був неуважний і все ловив себе на тому, що прислухається, чи не гуркнуть сінешні двері. Ні, Хома, як видно, вирішив дочекатися, поки хазяїн вийде від гостей на ту половину. "Чого йому?" І, врешті, не витримав, підвівся і вийшов.
— Ну, що тобі?— переступивши поріг в кухню, невдово-лено спитав у Хоми, похмурого чоловіка в шинелі, який сидів на лаві біля самого мисника. Хома звівся на ноги й неголосно сказав хриплим від простуди голосом:
— Діло, хазяїне, є. Гвинтівку продаю.
— Ну й продавай собі. Я тут при чім?
— Хочу, щоб ви купили. Теж руська, трилінійна. В дуже доброму стані. І недорого: десять пудів жита.
Це вже було схоже на кепкування. Але Гмиря стримав себе.
— Ого, "недорого"! Це що ж, казенна ціна їй така?
— Казенна ціна її нам незвісна. А так ви Титаренкові заплатили. А я взнав, що відняли в Олекси, та й прийшов оце.
— Думав, що на дурного натрапив!
— Та чого ж — на дурного?
— А того. Од вас тепер всього сподіватися можна. Иа-прахтикувались на війні. Сьогодні продаєш, а завтра направиш когось. Як Титаренко — Луку. А жито пополам. От і обидва у виграші!
— Та бог з вами, Архипе Терентійовичу! От що значить — хазяйська голова. Сам би до такого, їй-бо, не додумався!
— І знову ж таки, чого тобі так припекло? Що — серед ночі!
— Бо сьогодні неодмінно треба її позбутись. Не знайду покупця, хоч в ополонку вкинь!
Такий поворот справи, оця безвихідь Хоми Гмирю вже зацікавила. І своєю таємничістю, і тим, що подавала надію придбати потрібну річ мало не даром. "П'ять пудів, більш не дам",— вирішив він. Але перш як назвати цю, остаточну ціну, поцікавивсь, природна річ, що ж таке скоїлось, що саме так стоїть справа. Хома при наймичці не хотів говорити про це. Тоді Гмиря, ще дужче зацікавлений, хоч і з великою неохотою, як це він робив з кожною чужою людиною, провів Хому в "кругленьку" кімнату, яка правила йому за відпочивальню. Причинивши за собою двері і не пропонуючи Хомі сідати (та й сам не сідаючи), Гмиря без зайвих слів спитав Хому про причину.