Саме на цьому місці розповіді завжди хтось із слухачів, користуючись паузою, зауважить обережненько: "Дядьку Прокопе,— чи "Прокопе Івановичу", чи просто "Прокопе" — в залежності од відносин із ним,— а чого ж ви про першо-травневий мітинг пропустили?"
Невкипілий спершу гляне на того, хто це запитав, і вже потім, залежно від якоїсь, помітної лише для нього, прикмети, чи далі продовжить свою розповідь, чи, буває, заверне назад,— до того ж таки Першотравневого свята.
На цей раз про мітинг нагадала батькові Марина,— сиділа з матір'ю та Оленкою на печі, грілася з дороги. Кузьма, її чоловік, тільки вчора з війни повернувсь,— оце й прийшли проти неділі на ніч в гості до жінчиних батьків,— сидів на лаві біля тестя, що простягся під ліжником на полу від стіни аж до комина ногами, і, щоб іще більше заохотити розповідача, й собі додав:
— Це ж ви тоді, тату, вперше перед своїми людьми.
— Уперше і востаннє поки що! — сказав Прокіп Іванович.
— А чого ж це так, що востаннє?
— Ну то вже слухай, розкажу, як я в ораторах побував.— Він взяв кисет і, закуривши, почав розповідати:— Якраз ото напередодні свята прибився додому, а другого дня, з самого ранку, заколотивсь народ — з усіх боків повалив на майдан. Пішов і я. Отоді на майдані вперше з Рябоклячем та іншими заправилами волосними зустрівся. Рябокляч навіть на шию кинувся, ну добре, що на зріст малий, а то, чого доброго, ще й почоломкалися б. Він ото і підбив мене: як політичному каторжанинові годилося б, мовляв, до народу з промовою виступити. А я й сам собі подумав: як-не-як, дванадцять років не бачився з народом, кращої нагоди і не придумати, щоб одразу з усім селом своїм поздоровкатись. Гаразд, кажу. Почався мітинг. Спершу Рябокляч з півгодини, мабуть, народ морив. Далі — Пожитько, потім — учителька. А врешті, й мені дали слово. Виліз я на той поміст, вклонився на всі сторони, поздоровив із святом усесвітнього бідняцького класу, а тоді й питаю: "Та чи ж ви хоч впізнаєте мене?" Загукали з усіх боків: "Впізнаємо! Аякже!" — заплескали в долоні (це вже з города моду таку взяли). Почекав, поки стихло, а тоді й кажу: "А от я вас, дорогі мої односельчани, ну ніяк не впізнаю". Та й почав ото нагадувати їм, що ми тоді, у дев'ятсот п'ятому році, робили отут, у своєму селі: і про забастовку в жнива, і як худобу з економії розбирали, і як від драгунів та інгушів боронилися — греблю боронами вистеляли. Пісень, правда, отаких ловких революційних не вміли співати, та й не до пісень нам тоді було! "А ви що ж тут за ці місяці, окрім того, що пісень навчились, що ви тут, у себе, для революції зробили?" Сказав це та й подумав: а кому це ти, Прокопе, кажеш? Кого докоряєш?! Стоять переді мною солдатки, вдови нещасні, діди та баби, молодь безвуса. Аж сором опік мене. "Вибачайте мені,— кажу,— за слово це прикре. Воно й те правда, що поки мужики наші на війні, нічого путящого тут і не зробиш. Та ще коли зважить на те, хто тут усім заправляє. Але дещо і вам зробити під силу. Листи чоловікам, синам на фронт пишете?" —"Авжеж! А то ж як!" — "Ну, так от ваше найголовніше діло: у кожному листі кличте додому. Не просіть, як у гості, а наказуйте! Хватить уже й так, мовляв, сиріт та вдів. І ще про одне не забувайте писати: щоб без зброї не повертались. Бо така правда на світі: чия сила, того й право". Сказав отак і зійшов з помосту. І відтоді вже нікуди мене, ні на які свята та збори, не кличуть. А зустріне випадково на вулиці Рябокляч чи інший хто з їхнього гурту, в перші чужі ворота шмигне, аби тільки не здоровкатись. Та й самому мені не до свят було, не до пісень: стали з Тимохою пильщи-кувати. Та й не прийшов іще час. Але йде. Що не день, та й приб'ється котрийсь, прорветься крізь заслони. Не всі, але немало й таких, що не з голими руками. Ось подай мені, сину, патерицю мою. Десь там, у кочергах.
Кузьма приніс тестеві дебелий дубовий ціпок, змережений з горішнього краю якимись зубцями. Та в цей час біля порога загупотіли чобітьми, оббиваючи сніг. І потім до хати увійшли Артем, Легейда Петро і Тимоха, з якими зустрівсь Артем оце щойно біля воріт.
Легейда вже був сьогодні у Невкипілого зранку, але Артема Прокіп Іванович не бачив від самого літа. Тиснучи руку, затримав у своїй і любовно, як би на рідного сина, довго дивився, радо усміхнений.
— Молодчина, Юхимовичу! — звичайно ж, Тимоха все розповів батькові про оту нічну бойову операцію у Славгоро-ді.— А як рука?
— Гоїться! — посміхнувся Артем і собі.
— Ну, потерпи уже. За триста гвинтівок і не таке витерпіти можна.
— Авжеж!
— А от Тимоха уболіває все,— сказав по паузі Прокіп Іванович,— за свою невдачу тоді: і коня вбито, і вроді як дурно зовсім.
— І зовсім не дурно. Я вже казав йому — більш як двадцять гвинтівок хлопчаки крадькома витягли з яру з-під снігу. Наші, заводські, підговорили. А двадцять гвинтівок не одного коня варті. Коли навіть тільки з цього погляду.
— Тимосі безкозирки своєї жаль. Більш, як коня. То був "Несокрушимый"...
— Ось годі-бо вам, дядьку Петре. Не до жартів ваших!
Тимоха був помітно в поганому настрої. Він всяко намагався приховати його: заглянув на піч, із сестрою привітався, потім сів поруч зятя і став стиха, щоб не заважати розмові, розпитувати його, коли вернувся, звідки та як добирався. Але все це — без особливої цікавості. І майже зрадів, коли Петро Легейда, почавши розповідати Невкипілому про сутичку в Дудчиному дворі, одвернув од нього і Кузьмину увагу. Він сперся ліктем об коліно й тяжко задумався.
Був у дворі — переказав Лаврін, щоб прийшов протез приміряти,— од нього й довідався, що Артем повернувся сьогодні вранці. То вже й не втерпів — просто з двору й пішов до Гармашів. Але Артема вдома не було. Не було й Остапа: пообідавши, знову поїхали з Мусієм у ліс. Самі жінки вдома. Ще до поїздки в Славгород Тимоха частенько заходив до Гармашів. І тоді, як Орися ще хвора лежала, і вже, як встала з постелі. Приходив — посидить з годину; не бувши балакучим дуже, він для Орисі, щоб розважити дівчину, ставав зовсім іншою людиною: де та і дотепність та гумор бралися в нього! Отак він любив Орисю. Любов'ю ніжною і самовідданою. Овіяною тихим смутком і затамованою глибоко в серці. Якось так сталося, що він навіть не встиг сказати Орисі про своє почуття до неї (а втім, хіба вона сама цього не бачила!), як стало вже пізно: полюбила Грицька. Спершу Тимоха дуже боляче сприйняв цю не таку вже й велику несподіванку, бо теж мав очі. І напочатку, протягом цілого тижня, особливо безсонними ночами, перевертаючись у яслах (робив конюхом в економії), чого-чого тільки не передумав, яких найбезглуздіших способів не вигадував, щоб позбутися щасливого суперника. Але потім тверезий розум взяв-таки гору, розум і почуття до Орисі. І вже міркував тепер спокійніш і розсудливіш. Людська громада — не отара овець, щоб ото можна було, як тим баранам, з розгону лобами гуркатись. Аж поки котрийсь не позбиває роги другому і тим самим змусить зійти з дороги. Та й дівчина ж не вівця, якій однаково. На все життя пару собі вибирає. їй видніш. А невдовзі навіть заспокоївся. Оринине щастя було йому дорожче за його власне. А коли зважити ще й на те, що Грицько таки хазяйський син, а сам Тимоха — наймит ізмалку, то й зовсім виходить, що, може, це і на краще. В порядності Грицька Тимоха був упевнений, бо знав його змалку. А втім, у чужу душу не заглянеш. Отож стежив пильно за розвитком взаємин його та Орисі. А одного разу навіть застеріг: "Тільки, Грицьку, чесно гуляй. Сватати будеш?"—"Побачимо. А ти хто їй такий, брат чи сват?"—"В тім-то й біда, що Артема дома немає,— сказав Тимоха.— Коли б був дома, я тобі й слова б не сказав. Не брат, але вона мені все одно, як сестра рідна. Бо сестра мого найближчого товариша". Про справжнє почуття до дівчини, з парубоцької гордості, Тимоха нікому не обмовився й словом, тим більш — Грицькові. "Буду сватати,— сказав тоді уже й собі поважно Грицько і не стримався, щоб не поділитися радістю:— Уже й згоду дала. Десь восени поберемось". Після цієї розмови Тимоха зовсім уже примирився з неминучістю. І навіть згодом уже, на війні, коли над Грицьком, так само як і над ним самим, день у день висіла смертельна небезпека, ні єдиного разу в чесну Тимошеву душу не пролізла гадюкою огидна думка. А якщо й траплялось часом, що приверзеться уві сні казна-що (найчастіше: ніби листа з дому одержав, у якому сповіщали, що Грицька вбито), то вже спросоння ходив як неприкаяний, сам ліз на рожен, аж поки боцман Матюшенко не вліпляв йому кілька нарядів позачергового, і тоді матрос Невкипілий заповзято драїв палубу до сьомого поту. Щоб хоч із потом вигнати з тіла всяку оту гидоту. При зустрічі з Грицьком у Славгороді першою думкою Тимохи було, що як це добре на Орисю вплине в її теперішньому стані, після хвороби. Одразу сердешна дівчина оживе! А сам собі тоді ще дав зарок: повернувшись додому, не заходити до Гармашів аж до самого весілля. Щоб кислою пикою своєю не псувати дівчині настрій. І так би, мабуть, було, коли б не Артемове повернення. Але й то — думав, ідучи до них, що тільки в хату зайде, забере Артема, та й десь підуть собі. Бо є об чім поговорити. А вийшло інакше. Ще від порога, тільки-но глянув на Орисю та на тітку Катрю, і з їхніх голосів у відповідь на його привітання одразу збагнув, що в сім'ї якийсь негаразд, а може, й лихо якесь. То вже й не міг, хоч і дізнався, що Артема нема, піти собі, як то планував. Сів на лаві. Але не міг, як іще кілька днів тому, бути невимушеним, цікавим співбесідником. Більше слухав, що говорила тітка Катря (Орися теж була дуже небалакуча), а сам собі ламав голову над тим — що ж таки трапилось? Аж поки Мотря якоюсь фразою не розкрила родинну таємницю. Он воно в чому той негаразд! За три дні, після трьох років війни, Грицько не спромігся прийти. Чи ж таки, справді, не диво?! Що за причина? "Може, занедужав з дороги?"— щоб потішити, висловив здогад. Дуже ймовірно, бо за ці три дні ніде і він не зустрічав Грицька. І, ще трохи посидівши, попрощавсь і пішов. Думка була — просто до Грицька піти, щоб пересвідчитись. Бо розумів, що кращих ліків для Орисі не було, як звістка про хворобу Грицька. Але, звичайно ж, щоб зовсім не страшна хвороба! Але по дорозі довідавсь про пригоду в Дудчиному дворі. Виходить, не хвороба причиною. А що ж тоді? Чи не настала саме ота година,— уже сидячи дома тепер, думав Тимоха,— щоб стати віч-на-віч з Грицьком (дарма що й Артем дома!). Та й нагадати про оту давню розмову-застереження? Бо щось дуже схоже на те: може, тоді улестив-таки дівчину обіцянкою сватати, добився свого, а тепер думає: три роки вже спливло, то так і минеться. "Ой, ні, Грицьку!— аж скрипнув зубами парубок.— Не минеться так. Це вже будь певен, гидотнику!"